Співуча колиска з верболозу

Євген Гуцало

Сторінка 38 з 50

Так мені його жаль! Так жаль, аж бога боюся. Хіба довезете? Не довезете, бо дихає на ладан. А ми б його отут разом з бабою підлікували.

— Еге, еге, — підтакує баба Ликора. — Не довезете, помре в дорозі, а ми б підлікували, бо справді перед богом жалько.

Забарські дядьки перезираються між собою, шкірять зуби, телевань цвіркає слиною:

— Можна побалакати, чом би й ні... Можна договоритися, чом би й ні... Але хто ж отак добалакається, га?

— Хіба могоричу мало? Ще винесу.

— Від могоричу не відмовляємося... А щоб ближче до діла, а щоб таки договоритися, то ходімо в клуню... Бо якось невдобно при дитині.

Вустя Хрещата стоїть ні в сих ні в тих. А з халабуди — стогін людський, що баба Ликора не витримує й каже:

— Та піди з ним у клуню, піди... В клуні договоріться.

— Ви так совітуєте, бабо Ликоро?

— А то ти сама не знаєш! Мене ж не кличуть, а тебе.
Як вони, ці забарські дядьки, стали реготати: наче лантухи з реготами порозв'язувалися. А Вустя звугліла очима та губами, стала схожа на спечену ранніми, передчасними морозами мальву, й каже:

— То піду, раз ви кажете, ви знаєте, ви вік прожили.

— І я б пішла! — баба Ликора своєї править.

А лантухи з реготами в забарських дядьків не тільки порозв'язувалися, а й полопалися.

— Ходімо, раз баба посилає нас, — мовить телеватий, обіймаючи Вустю за стан.

І вони йдуть, і скоро зникають у клуні, й двері зачиняються за ними. Спохмурнівши, роздимаючи ніздрі, глистуватий сам собі наливає горілку, п'є, пхає до рота рум'яну пампушку. Баба Ликора мовчить, прислухаючись до халабуди, а я все поглядаю на клуню: чому двері так довго не відчиняються, коли вже вони там добалакаються за Миколу Очеретного?

— Либонь, серйозна там у них балачка, — бубонить ціпилно з ціпом.

А баба Ликора мовчить і заплющилася, наче в душу свою задивилася —й нічогісінько там не бачить...

Відчиняються двері клуні, вибігає розпашіла, розкучмана Вустя Хрещата, блузка вибилася зі спідниці, солома у волоссі. А слідом за нею — телеватий важко перевалюється, ґудзики на розпанаханій сорочці застібає.

— Бабо, бабо! — задихається на бігу Вустя Хрещата. — Поможіть мені...

— Помогти? Що? — не тямить баба Ликора.

— Та дядька Миколу вдвох винесемо, бо я сама не подужаю.

— Давай, дочко, давай.

І тут Вусті Хрещатій заступає дорогу глистуватий забарський дядько:

— А зі мною?

— Що з тобою?

— А зі мною ти радилася? Балакала? — хапає її за руки. — Хе, яка метка! З одним побалакала, а з другим не хоче. Ану ходімо й зі мною до клуні.

— Та пусти! — виривається Вустя Хрещата. Сльози юшать у її голосі, й вона благально обертається на теле-ватого. — І чого він учепився, га?

Той мовчить, розтягуючи в усмішці губи, наче шворки. І цідить:

— Ну, зі мною ти справді побалакала в клуні... З тобою ми договорилися, це правда. Але ж з ним ти не договорилася, ні? Договорися і з ним, бо ми ж удвох, щоб нам потім від нової власті не перепало. А кому хочеться відповідати? Коли з обома договоришся — обоє язики на замку триматимемо.

Вустя Хрещата, наче громом ударена, то на мене дивиться, то на принишклу бабу Ликору, то на похижілих лицями забарських дядьків.

— То ходімо, — каже глистуватий, поглядаючи на сонце.— Бо вже нерано, а нам ще дорога — чи в Турбів їхати з товаром, чи в Забару вертати впорожні.

Баба Ликора плаче, і сльози повзуть по її темному виду, як мурахи.

Наче куль соломи, Вустя Хрещата дивно обм'якає і падає на землю, під ноги забарським дядькам. Здивовано смикнувши плечем, глистуватий носаком торкає Вустине плече — вона лежить непорушно. Не змовляючись, вони йдуть до своєї циганської халабуди, всідаються в передку, над застояними кіньми злітає

батіжок — і халабуда скрипить колесами* а через їхній скрип долинає людський стогін.

Благально простягнувши перед собою руки, баба Ликора ступає по обійстю вслід за халабудою — й завмирає.

Вустя Хрещата лежать на землі й не зводиться.

Халабуду за деревами вже не видно, й не чутно поскрипування незмаш,ених коліс.

Перегодя баба Ликора підступає до скульченої хазяйки, торсає за плече:

— Вусте, Вусте...

Відірвавши від землі голову, зводиться на лікті, дивиться обезумілими, дикими очима.

— Вусте,— знову баба Ликора,— Вставай, підемо хату домащувати.

Вустя Хрещата дивиться на неї так, наче не впізнає.

— Що ви кажете?— озивається.

— Хату гайда твою домащувати.

— Яку хату домащувати?— безтямно допитується.

— Таж твою.

— А-а,— згадує нарешті Вустя Хрещата.

Йдемо до хати, й кожне — мов з хреста зняте. Вустя бере просяну щітку з відра, в якому наколочено білу глину, розгинається — і щітка випадає з руки. Вустя знову бере щітку — й знову щітка ляпає з руки на підлогу. Випроставшись, тупо дивиться на бабу Ликору — й дедалі погляд її стає все ворожчим і ворожчим.

— Ви чого прийшли до мене?— питає.

— Хто? — розгублюється баба.

— Ви чого прийшли до мене!

— Хату білити... помогти...

— Я вас просила?

— Та я сама, Вусте, я завжди сама, — виправдовується баба Ликора.

— А я думала...— в гіркій жалобі заламуються губи у Вусті Хрещатої.— Уже вік прожили, то я думала, що розуму нажили.

— Що таке, Вусте, що таке? — сокорить баба Ликора, ще не здогадуючись про; свою вину, але вже відчуваючи, що провинилася.

— Я ж у вас, як у мами рідної... запитала, чи йти мені в клуню, чи ні... а ви що порадили? Йти, еге?'

— Аби порятувати дядька свого, Миколу Очеретно-п>!

— Отак ви порадили — й отак я порятувала.

— Хто ж міг подумати на того другого ірода...

— Отака ви мудра... Не голова, а казан золотого розуму... Що я вам скажу? Ото якби не ви, ніхто б мені такого сорому не порадив.

— Та я... та вони...

— Ото як прийшли — так і йдіть своєю дорогою, а тільки дорогу до моєї хати забудьте. Обійдуся і без вашої помочі, і без вашого казана золотого розуму.

— Вусте, Вусте, не гніви бога!

— Самі ви пішли проти божого — й мені порадили...
Зів'яла, як пучок польових квітів за божницею, баба

Ликора хапає мене за руку, й ми летимо, наче на хмарі, яку жене гроза.

— Я винна, що вона отих гицлів не зуміла вговорити! — свариться.— А могла ж порятувати свого дядька рідного, могла. Так ти ж бач — запаморочилися памороки, й вона беркицьнулась на землю. А хто винуватий? Бач, я винувата в неї. Та якби я пішла в клуню з одним чи з другим, то з моїх рук не випорскнули б, як в'юни, обом дала б раду.

Перепасіювавши, перегодя обертається на Вустину хату:

— Ох і жаль тебе, ох і жаль, бідолашну.
І ще згодом, хрестячись:

— А ще жалькіше Миколу Очеретного... Ото вже кого від серця жаль, боже, поможи йому ти, коли ми не помогли...

У ХРЕЩЕНОЇ

Гроза вдарить над селом, а баба Ликора так несподівано: "Господи, не припусти, щоб грім та блискавка впали хрещеній на хату!" Побачить на чужій голові квітчасту хустку з торочками, сплесне руками: "Це ж і в хрещеної така хустка була колись!"

А то сама з собою розмовляє, бубонить, як відьма в комині, й раптом голосно питає сама в себе: "Що б це мені хрещена сказала на таку мою балачку?" ,

Сьогодні баба Ликора ладнає вузла (всяку всячину запихає: і сіль грудкою, і свічку жовтого бджолиного

воску, і шматок господарського мила, і клубок ниток прядив'яних, які сама насукала з кужеля, і кусень сала, що перележало зиму й пожовтіло, і якісь ґудзики, і торбинку квасолі). Зладнавши вузла, вмивається з милом — і довго приглядається до себе в щербатому уламку дзеркала, що лежить на лутці вікна біля вазона. Мені також наказує вмитись, і кострицю мого чуба на голові скородить роговим гребінцем так щиро, аж тріщить, мало іскри з тім'я та з потилиці не скачуть.

— Дивись мені! — погрожує сухим вугільним пальцем, схожим на воронячу лапку.

Надворі баба Ликора так і пасе всіх очима, щоб її зачепили. А що не квапляться зачіпати, вона сама зачіпає, спалахуючи ласкавими словами, які начебто сонцем світяться зсередини:

— Оце зладналися з онуком до хрещеної, бо приснилася ниньки така сумна й каже: "Либонь, дуже ти загордилася, Ликоро, що й у гості не навідаєшся".

— А хто ж ваша хрещена?

— Мотря!

— Мотря Хрущиха чи Мотря Вусиха?

— Мотря Вусиха.

— А хіба Мотря Вусиха ще жива?

— А жива, жива, хай її тикнеться легенько.

В'юнка вуличка тулиться до ще в'юнкішої, звивиста— до ще звивистішої, ведучи нас через Овечаче, а потім — і за село, між горби, порослі терниною. Тут, між сірими терновими горбами, сіріє хатина. Коли вона відбилася від села? А мабуть, у давнину сиву, бо сама — геть зовсім стара та похилена: похилені двері, похилені вікна, похилений комин.

А що хатина стоїть поміж розквітлих соняшників, то начебто не така й зажурена, бо осяяна відблиском їхнього золотого світла.

Раптом я завмираю душею: поміж соняшників темніє чи то корч якийсь, чи то велика грудомаха землі — і по ньому якісь наче великі живі мурахи лазять, чи то ворушаться, і ці мурахи так схожі на очі, і цей корч-грудомаха так схожий на людину.

— Мотре! Мамо!

Таки не корч-грудомаха, а людина, яка мало в землю не вросла, така вона вже ветха, що мало не розсиплеться, як порохно.

— Тут хтось є?—шамкають губи.— Полуда на очах, туман, то не бачу.

— Ликора я, хрещениця ваша!

— А я оце по воду ходила,— шамкають губи.— Ще як удосвіта пішла до джерела, то оце вертаюся.

Справді, на землі поміж розквітлої в'юнкої березки стоїть маленьке відро цинкове, а в відрі на дні мерехтить латка води.

— Ви мені снилися, мамо!

— Зовсім сили нема, й на макове зернятко нема,— шелестять плюсклі губи, що видаються неживими на неживому чорному виду.

— Снилися мені цієї ночі — і я ось до вас з онуком.

— То хто ти така? — знову питає Мотря Вусиха, стара, як світ.

— Кажу, ваша похресниця.

— Ой, немає правди ніде, немає,— кривиться зморщене личко від раптового болю.— Прогнівила я бога, раз такий немилостивий до мене.

— Бог немилостивий?

— Немилостивий! Бо чого до себе не візьме? Хай у пекло, бо я не заслужила раю, а не бере. Покарав мене старістю, а куди я судна, куди годна?

— Топчіть іще ряст, поки топчеться.

— Уже й зозулі не кують мені, а живу,— бідкається Мотря Вусиха.— Поможи мені, дочко, відро занести в хату, бо нездужаю.

Баба Ликора несе в хату відро з водою, скоро й повертається, а я не можу відірвати погляду від Мот-рі Вусихи. Таких старих я ще не бачив. Лице в неї схоже на павутиння, наткане павуками.

35 36 37 38 39 40 41