Однак не Київ побачив професор Отава. Вікно виходило в глибокий і вузький двір, замкнений з протилежного боку будівлею, схожою чи то на пакгауз, чи на пожежне депо, така вона була висока й безлика, але, на відміну від господарчих приміщень, будівля та, як і основний корпус, ділилася на поверхи, тільки поверхи були якісь присадкуваті, так що трьом чи чотирьом поверхам будинку відповідало десь п'ять чи шість поверхів тієї будівлі, і поверхи в ній, як і в будинку, значилися вікнами, один ряд таких вікон проходив майже на рівні очей професора Отави, він добре бачив їх з своєї позиції і міг переконатися, що то, власне, й не вікна в звичайному розумінні цього слова, а просто собі отвори, як у собачій будці, тільки що собак ніхто ще не здогадався ховати за сталевими ґратами, а тут усі віконечка були захищені так надійно гратницями, неначе за ними зберігалися всі золоті запаси світу.
— Пан професор Отава? — почулося за сяйною.
Отава повернувся. Позад нього стояв високий худорлявий зондерфюрер з рядком орденських планок над кишенею форменого френча, втомлено мружився проти світла, щосили вдавав ввічливість й інтелігентність.
— Так, — сказав професор, — я Отава.
— Даруйте, що примусив вас чекати. — Зондерфюрер говорив — о, диво! — українською мовою, хоч з незвичним металевим акцентом, але однаково українською, видно, він був з людей, готованих Альфредом Розенбергом для освоєння нових територій, а може, професор Отава мав справу а поліглотом, що володів усіма можливими європейськими мовами. Яке то мало значення?
— Прошу сідати, — запросив зондерфюрер і не сів, поки не сів професор, видно, вчився колись добрих манер, а може, знов же таки спеціально все приготував для зустрічі радянського професора, відаючи добре, що з брутальністю німецькою Отава зазнайомився досхочу, тож хай пересвідчиться ще й у німецькій цивілізованості.
— Курити? — спитав зондерфюрер, не витримуючи довше правильного слововживання і переходячи навіть у чужій для нього мові на звичайний солдатський жаргон з безособовими формами.
— Дякую, не вживаю, — ледь посміхаючись, відповів Отава.
— У вас гарний настрій? — поцікавився зондер.
— Був би кращий, якби ми з вами не зустрічались, — пішов напролом Отава.
— Прошу пам'ятати, — сухо сказав гестапівець, — тут не жартують.
— Знаю.
— Тут відповідати на запитання.
— Або не відповідати, — уточнив Отава.
— Ні, — облизуючи губи, нахилив голову гестапівець, — відповідати.
Він дивився на Отаву спідлоба, дивився довго, між ними відбулося змагання поглядами; Отава витримав це мовчазне змагання, але гестапівець не розчарувався і навіть, як видно, не розгнівався, пружно підвівся, пройшов по кімнаті, потім наблизився до столу, відімкнув шухляду, глянув на якісь папери, дістав з іншої шухляди кілька чистих великих бланків з зображенням хижого фашистського орла нагорі, сказав, сідаючи:
— Ви будете розповідати.
— Що саме? — не зрозумів Отава.
— Все.
— Але що саме?
— Ви — професор Отава. Так?
— Раз це вам відомо, то справді так. Я Отава. Був професор. Тепер — просто...
— Ми ще будемо говорити про це. Більшовик?
— Як усі, — сказав Отава, — Як увесь мій народ.
— Я питаю — ви член партії більшовиків?
— Зараз це не грає ролі.
— Я питаю.
— На жаль, не був членом партії. Але тепер шкодую. Вельми шкодую.
— Моральні категорії нас не цікавлять. Далі: з якою метою ви лишилися в Києві?
— Тобто?
— Для чого ви лишилися в Києві? Варум, тобто чому?
— Але ж... дивно... Це — моє місто... Тут мій батько, дід, усі...
— Моральні категорії нас не цікавлять. З якою метою ви лишилися?
— Щодо мене, то тут були різні причини, але... Цілий народ лишився на своїй землі. Ви що — допитуватимете цілий наш народ?
— З якою метою? — не слухаючи його, торочив своє зондерфюрер, щось швидко дряпаючи простим олівцем на папері.
— Рятувати історичні споруди Києва, — сказав утомлено Отава, — собори, Лавру... Це, звичайно, безглуздя, один чоловік тут нічого не міг вдіяти, але мені помагали... Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей — інші клопоти... Але не будемо про це...
— А яка мета? — гестапівець довбав у одне місце, мов дятел.
— Все, більше мені сказати нічого.
— Хто залишився з вами?
Отава вирішив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони знають про сина так само, як уже все знають про нього, але вимовляти синове ім'я в цьому гніздовищі смерті він не міг.
— Сам, — сказав він, — я завжди був самотнім... Хто хоче йти на риск відкрить і нових теорій у науці, повинен бути готовим до самотності...
— Повторюю: нас не цікавлять категорії моральні. Я питаю, хто ваші спільники?
— Спільники? В чому?
— У вашій роботі.
— В якій роботі? Я ж сказав, що праця вченого вимагає...
— Нас не цікавить ваша праця вченого... Нас цікавлять ваші спільники по підривній роботі проти райху... Тут, у Києві...
— Здається, ви сказали, що тут не жартують? — холодно нагадав Отава. — Що мають означати ваші слова?
— Означають те, що означають. — Зондерфюрер штовхнув кілька списаних аркушів до Отави, підклав йому гостро заструганого олівця. — Підписувати. Можу перекласти.
— Не треба, я розумію по-німецьки, — сказав Отава, проглядаючи записи, і посунув один за другим аркуші до гестапівця. Олівця не брав до рук зовсім.
— Тут написано, що я залишився в Києві з завданням вести підривну роботу проти німців. Це неправда. Ніхто не давав мені жодного завдання. Лишився я цілком випадково. Мав евакуюватися, але... Просто мій дивний характер спричинився... Але завдання... підривна робота... Це смішно... Я не можу підписувати таке...
— Не підпишете — наслідки будуть звичайні, — байдуже промовив гестапівець.
— Це — неправда.
— Наслідки будуть звичайні, — підвівся гестапівець, — прошу подумати. — Він позамикав шухляди і вийшов, лишивши Отаві списані виразним, крупним почерком аркуші з чорними орлами вгорі і гостро заструганий олівець.
Отава ще трохи посидів і знов помандрував до вікна вивчати внутрішню гестапівську в'язницю, тиху й причаєну зовні, схожу на добре пильнований склад для зберігання державних скарбів.
Невже Шнурре витяг його з табору смерті лиш для того, щоб тепер піддати допиту в гестапо? Але ж це безглуздя! Його могли тисячі разів допитувати в самому таборі, могли забрати в гестапо просто звідти, не завозячи до квартири, не влаштовуючи цього спектаклю з поверненням до життя, до звичної обстановки. Може, й з Борисом, з його рятуванням — теж спектакль? І цей виклик і допит — теж одна з дій уміло відрежисерованого кимось спектаклю? Але ким і навіщо? Який інтерес являє для них відлюдькуватий професор, що ламав собі голову над якимись там мистецькими таємницями часів Київської Русі? Був би він фізик, математик, металознавець, мав би справу з оборонною технікою, з авіацією, з моторами. А так — фрески, мозаїки, спроба реконструювати перебіг подій, що мали місце тисячу років тому. Кого б це зацікавило?
Ще раз прийшов зондерфюрер, знов кілька разів повторив, що наслідки будуть звичайні, зник, а професор Отава нарешті вже тепер усвідомив собі похмурий зміст слів "звичайні наслідки", бо значити це могло тільки одне: смерть, кінець, зникнення. Для гестапо — це вважалося звичайним, а будь-який прояв життя належав до випадків незвичайних і, як на гадку отаких дресированих зондерфюрерів, просто протиприродних.
"А що, коли сказати йому про Шнурре? — відчаено подумав Отава. — Якщо цей тип і знає про того, то не викаже цього, але повинен буде якось зреагувати на факт мого знайомства з їхнім есесівським професором. Я ж скажу, що просто — його колега..."
Гестапівець, мовби передчуваючи несподіванку, яку готує йому радянський професор, довго не приходив, певно, він десь тішився з свого великого вміння наганяти страх на свої жертви, може, навіть спустився вниз, вийшов на вулицю і смачно пообідав у ресторані навпроти, на якому красувалася вивіска: "Тільки для німців", — а потім ще й дозволив собі невеличкий променад туди й сюди попід пишними влітку, а тепер оголеними, мокрими, але однаково прекрасними деревами, бо нічого не може бути ліпшого за дерева в кам'яному місті, це зондерфюрер, вихідець з зеленої Тюрінгії, знав аж он як добре, а ще він знав, що людині, окрім здатності милуватися деревами, квітами, жінками і мальовничими пейзажами, корисно час від часу лякатися, для цього лиш треба створити відповідні умови, і всі на землі, власне, повинні поділятися на тих, що лякаються, бояться, і на тих, що створюють їм для цього належні умови. Що ж до радянського професора, то він має умови просто виняткові, лишилося тільки пересвідчитися, до якого стану переляку той дійшов, для чого зондерфюрер швидко добрався до свого поверху і негадано з'явився перед професором Отавою.
— Ну, отже? — бадьоро вигукнув він. Професор розглядав внутрішню в'язницю гестапо. Зондерфюрер підійшов до нього, теж став дивитися в двір, на загратовані віконечка, які в нього не викликали жодного відчуття, він дивився на них так само байдуже, як на кришки каналізаційних люків на вулицях міста, скажімо, або на що? Ну, це не грає жодної ролі. Хай уже малює собі приємні картинки, споглядаючи на в'язничні віконечка, професор, який, здається, мав усе життя справу з мистецтвом, а все мистецтво, якщо це справді так, базується на буйній уяві.
— То що? — ще бадьоріше поспитав гестапівець, переконаний, що Отаву вже зламано остаточно, бо чоловік не може навіть відірватися від споглядання свого ймовірного житла, що було б ще далеко не гіршим кінцем!
— Вам відомий професор Шнурре? — зненацька спитав Отава, спокійно відходячи од вікна.
— Професор Шнурре? Що ви хочете цим сказати?
— Може, ви його краще знаєте як штурмбанфюрера Шнурре?
— Штурмбанфюрер Шнурре?
— Він живе у тому самому будинку, що я.
— Не грає ролі.
— Ми з ним давні колеги.
— Може, ви ще скажете, що він — ваш спільник?
— Він вивіз мене з табору на Сирці.
— Припустимо.
— Він мене шукав там дуже довго і вперто.
— Якби він звернувся до нас, ми знайшли б вас набагато швидше.
— Але тепер він буде розчарований, коли довідається, —що надаремне відшукував мене. Бо знаходити людину, щоб вона знову зникла...
— Так, — сказав гестапівець, — я довідаюся. Чекати.
Він вийшов з погано прихованим невдоволенням, але досить добре маскованою розгубленістю, а професор Отава знов узявся вивчати похмурі віконечка внутрішньої в'язниці.
Якщо довго вдивлятися в той самий предмет, то перестаєш його бачити, думаєш зовсім про інше або й зовсім ні про що не думаєш, відчуваєш цілковиту нездатність твого мозку до бодай найменшого зусилля, перетворюєшся на такий самий неживий предмет, як і той, що маєш перед собою.