Ну, а хлопці стоять надійні. Тільки Саранчукові загадав, щоб рівно в п'ять збудив,— підуть удвох зміняти. Потім під стіною сів на підлозі, обнявши рушницю руками, та й спробував заснути — не спиться. Ніби й задрімав був зразу, але щось приверзлося, то й прокинувся скоро. В кімнаті теж — хто куняв, а то більш мовчки курили собі й думали щось. Для розмови були стомлені всі.
Отак і Юхим курив, думав собі всячину, виходив і надвір не раз наслухати.
Нічого надворі. Тихо на селі. Ніч темна й хмарна — ні зірки на небі. З лук вітер такий, ніби оце вночі ще більше розгулявся. І мороз — аж дихати важко. В такий мороз дві години простояти на місці — геть-чисто задубнеш.
Не чекаючи до п'ятої години, Юхим кликнув Саранчука, й пішли на зміну тим двом.
Як і тоді, заступивши тільки на варту, стояли й зараз обидва — Щндратенко й Скоряк укупі — один під тополею з вилами, а другий в самім кутку, навіть так само.була намотана й вірьовка на руці, як і тоді. Ніби відтоді як до землі обидва попримерзали. Тільки помінялись місцями: з вилами Скоряк став, а Кіндратенко біля вірьовки. Розмотав з руки, передав край просто в руки Саранчукові.
— Усе як слід,— сказав поважно,— нічого не трапилось, і не чули нічого. А слухали добре.
— Гаразд. Ідіть тепер грійтесь,— Юхим їм на це,— а ми з Гордієм уже побудемо до ранку.
Юхим неспроста вирішив оце сам повартувати — якраз час такий — перед світом найімовірніше ждати їх, а народ зморений, того й жди, що проґавить або й зовсім —засне. На себе вже найкраща надія.
Саранчука він зразу ж поставив до вірьовки, а сам навколо церкви походжав, пильно прислухаючись. За півгодини, може, як почув, що Саранчук змерз уже так, що став на снігу чобітьми тупати, став сам до вірьовки, а Саранчук трохи погрівся. Потім ізнов помінялися. Ходить Юхим по цвинтарі понад огорожею — прислухається. А воно сніг рипить під ногами, за рипінням нічого й не чути. То пройде кроків скіль-ка, стане й слухає, потім ще пройде трохи та й знову стане.
Тихо на селі. Навіть собак не чути. Десь-не-десь по дворах співали півні. Світало. Полегшало трохи в Юхима на серці: іще ось годину, та й видний стане світ.
Невже-таки минеться? Згадав Цигулю й стиха всміхнувся лагідно, але зразу й подумав: "Скажеш гоп, як вискочиш". Оцю саме годину й треба найпильніш стерегти. Проходячи повз Саранчука, нагадав і тому про це. Закурили вдвох. І знов пішов Юхим навколо церкви. Раз обійшов і вдруге — нічого такого. А за третім, разом, тільки-но поминув сторожку, раптом спинився і завмер. Щось ніби за шум ген там за парком. Прислухавсь — нічого ніби, шумить вітер в тополях і у вишнику. Ну, а то, видко, вчулося, що там десь у парку. Але не рушав з місця, стояв як укопаний, чуйно наставивши вухо в той бік і затаївши дихання. І ось знову-таки шум у парку і раптом: "А-а!" — крик, і бахнув постріл.
Юхима так і кинуло до дзвіниці, але ж на першому скокові втямив, що бити в дзвін, зчинити гвалт, може, й даром — не діло це. Він побіг до огорожі, вип'явсь на неї й через огорожу послухав. Ні, таки є щось: по всьому парку шум, загавкали собаки на Новоселівці з краю од парку, й знову голосний, там же на Новоселівці, розітнувся крик на пробі.
— Бий! — ревнув Юхим, плигнувши з огорожі.— Та бий, Гордію! А, чорт!
Але Саранчук і метушився в кутку під дзвіницею, а не дзвонив. Юхим підбіг і вирвав у нього вірьовку. Смикнув, ще раз — та й обмер: дзвін не дзвонив. Видко, зачепилась вірьовка. З усієї сили смикнув-таки ще — дарма. Тоді ревнув, як звір, й кинувся по сходах до дверей, а на дверях замок. Одбіг, вдарив у двері плечем. Підбіг Саранчук, розігнались, з усієї сили вдарили вдвох, ще і ще раз. Але двері не подавалися. І враз, як іскра, блиснула думка в Юхима: він приставив майже впритул рушницю до замка й випалив раз, удруге. Замок одпав. Шарпнули двері — і Саранчук прудко, як білка, мотнувсь по гвинтових сходах на дзвіницю. Юхим вибіг на сходи і ще прислухався. Ближче вже шум. На Новоселівці гвалт і бахкали постріли. Чути, вибігли з волості на ґанок. А кінський тупіт вже на вигоні. Бахнуло од волості. Ай, горе ж яке! А в цю мить в дзвіниці Саранчук перелякано:
— Одв'язана вірьовка!
— Дзвони! — не тямлячи себе од гніву й одчаю, скрикнув Юхим. І тої ж миті Саранчук, видко, просто руками схопився за било і забив у дзвін — бов-бов-бов-бов... І затопило дзвоном лунким, і шум, і гвалт по селу. Тільки чути — поблизу волості один по одному і по кілька разом бахкали постріли. На вигоні вже козаки, пролетіло кілька й повз огорожу по широкій вулиці ще мчать. Юхим сплигнув із сходів і підбіг до огорожі. Тут біля воріт за стовпом став і, звівши рушницю, наготовивсь.
Мчать по вулицггалопом без крику — заціплені, тільки коні хекають важко,— попригиналися в сідлах з клинками над головами, дехто з рушницею. Ось перший тільки вискочив навпроти воріт,— Юхим швидко, навіть не цілячись, випалив у нього: мимо. Мчать цілою купою — Юхим удруге пальнув: пролетіли, але за кілька кроків звалився з коня один. "А, падло!"— хлипнув Юхим і клацнув затвором — останній патрон. Знову тупіт — Юхим і на цей раз теж націливсь і стрельнув знов добре, аж підплигнув кінь і став цапа, мабуть, у коня влучив. А козака на ньому не зачепило. Він тільки дужче пригнувся до гриви й, видко, побачивши Юхима, нагло скрикнув і скочки влетів конем у ворота на цвинтар. А в Юхима гвинтівка порожня. З кишені й вихватив уже був новий патрон, та ніяк швидко не зарядить, а козак уже ось. Замахнувсь клинком. Юхим таки одбив гвинтівкою перший удар — клинок дзвякнув об гвинтівку й одскочив, але козак утямив це: замахнувшись ніби рубати, він натомість несподівано шименув клинком Юхима в груди. Юхим хлипнув, поточився й упав на сніг.
XXVI
За кілька хвилин усе й скінчилося. Захопили козаки Вітрову Балку. Дехто з селян не встиг і з двору вибігти. На ворота — а вже по вулиці гасали верхові. Стрілянина по вулицях. І де ж ті люди,— не видко, самі козаки сюди-туди снують кіньми по вулиці з рушницями в руках (шаблі вже в піхвах) і тільки побачить з селян кого, зведе рушницю — бах, і далі собі їде. Та й скільки ж їх є! Як черва, ворушаться на майдані й по всьому селу. Куди там і думати було на таку силу! Нишком, крадучись, пролізе од воріт поміж заметами, припас свій десь укине в сніг, сам тоді, як заєць, полохливо прошмигне в хату. Більше й нема куди подітись. Дехто-таки спробував був тікати з села — до речі, ще й не розвиднілось чисто, але тільки1 на вгород та й назад мерщій: нема що й думати про втечу—з усіх боків поза вгородами їздять роз'їзди козацькі, стережуть село. І як тільки щось — зараз стріляють.
До самого ранку нікого не випускали козаки навіть із хати. А як розвиднілось, заметушилися знов по селу, забігали по дворах. Підлетить конем під саме вікно — аж сніг з-під копит поросне в шибки, та й затарабанить нагайкою в шибку.
— До волості. Та мерщій!
Як на неминучу смерть, виряджались селяни до волості. Не піти — як ти не підеш, де дінешся? Все одно знайдуть, іще гірше буде: однаково вб'ють та ще, може, й хату спалять. А діти! Як жаром, сипне в грудях — запече жаль. І судомою здавить, як пальцями, горлянку. Обведе очима, як очумілий, по хаті — на полу, на постелі посхоплювалися, туляться одне до одного наполохані діти. Біля припічка стоїть у розпачі жінка. Розгардіяш у хаті — вчора ж мазала, та не кінчила. Ех, що думалось, що думалось! А воно он що вийшло! Ну, та вже що буде. Підпережеться туго паском чи мотузком, насуне шапку на вуха, зітхне на всі груди та й — до дверей. А жінка тоді в плач і діти. Потім накине жінка щось собі на плечі й вийде слідом за ним з хати.
З усіх боків по вулицях до волості сходиться народ. Наказ був суворий: щоб усі були, а хто не вийде, на місці, мовляв, де зловлять, там, як собаку, й застрелять. Тут уже ворожити нічого. Ішли пригнічені, з німою тугою в очах, згорблені, неначе кожну мить чекав кожен іззаду на себе вдару.
На майдані, навпроти волості, де й учора, збивались у натовп, спідлоба роздивляючись навколо на козаків.
Геть увесь чисто майдан загачений ними. Стоять верхами, стоять самі коні, в сідлах поприв'язувані до конов'язі і так просто пущені, а спішені козаки тут же біля них тупцюються, борюкаються — гріються. Є їх та й є, всякі: є чеченці й стражники вчорашні (дехто навіть упізнав декотрих із них), а багато нових, либонь, оті самі драгуни. І скільки ж їх є! Оце на майдані, а ще, видко, стоять і по дворах де-не-де — у Гмирі ось через дорогу з десяток коней осідланих біля ясел і в Кислиці. А ще ж і по селу мотаються. Біля попових воріт, біля конов'язі теж стоять кілька коней. А в дворі біля ясел невипряжені, тільки попінками накриті дві пари: двоє саней. Одні сани, зелені "козирки", зразу й пізнали вітробалчани, Чумакові Трохимові, старшинині. А то другі — сірими кіньми, не по знаку щось. Видко, отож ними й прибув найбільший пан начальник.
Може, снідали саме, що немає сюди їх. З димаря над поповою хатою вився димок, сивий, легесенький. Не один із селян поглядав на нього з заздрістю. Бо цього ранку отой самий димок з димаря був за найпевнішу ознаку добробуту та тихого спокою. Окрім попа, тільки ще в Гмирі, в Кислиці і ще де-не-де курілись димарі. А то по всій слободі хати стоять, як пустки.
Уже сонце зійшло й підбилося, а з попової хати все ще не виходило начальство. Уже й народ весь, мабуть, зійшовся. На майдані, як на ярмарку,— не протовпитись між людей. Уже й задубів дехто: тупали ногами, хукали в руки, тулились одне до одного, щоб тепліш.
Та ось нарешті показались на ганку в попа. Майдан заворушився, захвилювався й насторожився. Вийшли з хвіртки попової, сюди йдуть. Посередині у вовках ішов стежкою, мабуть, сам старший — погордий і грізний,—— кашкет з кокардою. Обіч нього в добрій синій чумарці та в каракулевій шапці Чумак Трохим,— так і бреде по снігу, аби тільки поруч з паном. Щось запобігливо говорить до нього. З другого боку в сивій шинелі, підтримуючи рукою шаблю, ішов усатий драгунський офіцер. А слідом за ними козаків кілька. Як тільки поминули пожежний сарай, стали підходити до волості, вусатий літній драгун з хрестами на грудях, що саме був на ґанку, раптом випрямивсь і вигукнув на всю горлянку:
— Смір-но!
Козаки, що й на конях і спішені, виструнились і нерухомі, як дерев'яні іграшки, стояли кожен на своєму місці, очі втопивши в начальника.