Власне ви підкинули йому ідею створити також серію медальйонів — українських гетьманів. Ну й ви, звісно, проштовхнули його до Спілки. — Подолюк знову ходив по майстерні колами; він знову, щось пригадавши, зупинився біля стелажа й довго зблискував окулярами над моїм "Днем, який я підглянув".
— Я й не підозрював, Василю Васильовичу, — промовив він потеплілим, неначе змащеним маслом голосом, — що ви щось подібне малюєте. Багато тут вітру, експресії, буяння... і тиші. Дивне поєднання: вітер і тиша.
Я зрозумів, що картина йому сподобалася. В мене заскімлило серце: поміж нашим братом художником говорилося, що, мовляв, Подолюк нишпорить по майстернях і вибирає "собі в дарунок" картини. І мусять хлопці дарувати. А що вдієш? Щоправда, в мене Володимир Іванович до сього часу нічого не випрошував. Невже похвала моєму "Дню" означає "дай"?
Однак я не мав наміру розлучатися з картиною, надто вона для мене дорога, багато в ній моєї душі, роздумів і шукань. Я вдав, що не почув похвали, обережно взяв із його рук картон і поклав на верхню полицю.
— Не підозрівав я також, Василю Васильовичу, що ви... ну, як би це полегше сказати, живете подвійним а чи й потрійним життям. Одні ви на виставках, на зборах, так сказати — на людях, інші ви в своїй майстерні... інший у вас немовби пензель. А ще ви інакший, я певний, у довірливих бесідах із Степанюком, — продовжував Подолюк у тому ж дусі.
— Хіба ви не здогадувалися, що кожний справжній мистець не може бути однозначним... не може бути, як обтесаний стовп. Мистець — різний. Колись один мій учитель казав: Художник не може бути дубом, який родить тільки жолуді. Мистець — це райське дерево в людському саду, на дереві цьому приживлено безліч прищепів... і тому він цвіте різними барвами, тому його плоди теж неоднакові, бо цвітіння і запліднення — це шукання, сумніви, боріння.
— Почекайте, — підняв руку Подолюк. — Красиво говорите й... ллєте воду на мій млин. Якщо художник не цілісний, я маю на увазі Степанюка, якщо він хитається то вправо, то вліво, якщо душа в нього двояка і трояка, то чи це не означає, що в металі його медальйонів прихована їдь фашистського прихвосня, який не просто, ні, не просто "заробляв на хліб", як ви твердите, в тутешній українській газетці безневинними фотографійками. Маємо неспростовні докази... це вже відповідно перевірено, що влітку сорок першого року Степанюк їздив чи не по всіх тюрмах західних наших областей... так, спеціально їздив до Станіслава, Стрия, Дрогобича, Золочева й фотографував гори трупів замордованих в'язнів. Потім видрукував у газетці цілу серію "Жертви московського терору". В архіві мені показували підшивку цієї газети. Страшно дивитись... а ще страшніше читати текст під фотографіями: в кожному слові брехня і хула в адресу нашої партії, радянської влади та органів.
— Відомо... відомо, однак, що гори закатованих таки були, — вставив я несміливо. Тема була слизькою і небезпечною. — Хтось... десь розповідав, я чув. У селах по відступі Червоної армії люди висипали могили в пам'ять про ці жертви.
— Цілому світові також відомо ще з літа сорок першого, що в'язнів у тюрмах фактично винищили німецькі окупанти та їх прислужники-оунівці. Про це тоді повідомляло ТАРС. Я сам читав. Наш уряд рішуче заперечив нашу причетність до розстрілів. — Подолюк зняв окуляри і, протираючи їх, споглядав на мене ясними очима. Він цілком вірив у те, що говорив, я був у цьому переконаний. Про себе цього сказати я не міг: я пам'ятав, як на початку липня сорок першого року тато з мамою їздили на "вселюдські похорони" до Бистричан; пам'ятаю, коли вони увечері повернулися, то були обоє страшні, заціпенілі, усяка робота домашня падала їм з рук, а слова, певно, затвердли в грудях, бо до мене не обзивалися; а ще пам'ятаю вечірню мамину молитву: вона била поклони перед образами й вголос запитувала Господа Бога, як міг допустити, щоб совіти людей у криміналах кого постріляли, кого порубали сокирами, а з кого паси дерли, а кому очі виймали. А ти, Господоньку, дивився на цю масакру з висоти й не брав до серця людську муку. Чи ти, Господоньку, сили не маєш, чи не маєш блискавки і грому, чи нема в тебе припасених кар?
— Історія розбереться... — почав було я, але Подолюк відразу перебив:
— Історія вже сьогодні все розклала по своїх полицях, Василю Васильовичу. Гадаю, ви вірите офіційній заяві радянського уряду з приводу розстрілів сорок першого року. У нас чисті руки. Так. Чи ви схильні вірити писанині Степанюка?
— Я його писанини не читав... і ми з ним на цю тему не розмовляли, — відповів я сухо.
Це була правда. Степанюк ніколи не вихвалявся своїми фоторепортажами з тюрем сорок першого року. Втім, всі обминали тему розстрілів, це була страшна тайна, табу, яке обходили здалека. Син крадькома клав на батькову могилу квітку й крадькома молився за татову душу. Поки могили не розрівняли бульдозерами.
— Одначе шкода, що ви не знайшли часу й не розкусили ворожу суть свого приятеля. Що, ні? Я переконаний, що коли б у сорок п'ятому році слідство знало про Степанюкові фотографії, то прокурор зажадав би кари смерті.
— Цілком можливо, — погодився я. — Тоді життя в очах Феміди так мало значило. Війна виплекала в людських душах, особливо в душах прокурорських, жорстокість. Закон прокурорський короткий: "К стене".
— Ви не про те говорите, любий мій художнику, — узяв мене під руку Подолюк. — Ні, не про те. Жорстокість. Прокурор. І тепе, і теде. Тим часом справа досить серйозна. Степанюка неодмінно виключать зі Спілки. Його мусово треба виключити... викреслити, так, викреслити з усіх списків і заборонити займатися творчою працею. Хай запишеться в кочегари. Так вирішено.
Тільки тепер, очевидно, я зрозумів, як низько нависли над Степанюком чорні хмари; рукав хмаровий захоплював у своє жерло й мене.
— Але ж від цього рішення постраждає наше мистецтво, Володимире Івановичу! — вигукнув я благальне. — Мистецтво й дрібні Степанюкові діти.
— Зате виграє народ... і те ж таки ваше мистецтво, — холодно відповів Подолюк. Він прикривався народом, як щитом; зрештою, не він перший, всі дбають про цнотливість народу, всі знають, що народові потрібно, а що йому шкодить.
На жаль, я цього не сказав Подолюкові, протест бунтував у мені, я, однак, не зважився збунтуватись відкрито, я тільки просив поставитися до митця милосердно.
Просив відпустити старі Степанюкові гріхи? Просив, отже, й за себе, за своє мимовільне прогрішення. Проте це було марне приниження, я не міг достукатися до здорового глузду єфрейтора, та, мабуть, доля Степанюка вирішена без нього, без Подолюка, вищими інстанціями. Дивовижно, але вищі інстанції з особливою ненавистю, так, із ненавистю воювали за "ідейну чистоту мистецтва". Ніби вони в мистецтві аж так розумілися... ніби вони самі не є фарисеями, які в душі не вірять у те, що проповідують. Можеш бути злодієм, можеш бути хабарником, можеш мати дві-три коханки — ці гріхи в очах "вищих інстанцій" прощаються за першим разом, гріх же ідеологічний — гріх смертний, і нема йому прощення.
— Милосердя, якщо на те пішло, ви самі потребуєте, товаришу Бережан, — обізвався паперовим голосом Подолюк. — Просите за Степанюка, про себе ж не думаєте. З ним розберуться... до речі, розберуться органи. А ось ви, його покровитель, станете перед партійним судом своїх колег. Справа тут, як ви розумієте, не в догані.
Справді, річ не в догані. Я уявив себе на партійних зборах у нашій художницькій організації, на які приплентаються, з дозволу сказати, митці, котрі малюють лише портрети Леніна, Брежнєва та інших членів Політбюро; туди прийдуть ремісники від скульптури, які заробляють великі гроші, продукуючи для колгоспів та райцентрів пам'ятники Леніна й фігури солдатів-визволителів; будуть там мистецтвознавці, які вихваляють примітив "Зустріч Леоніда Ілліча Брежнєва на Львівському вокзалі"; розсядуться там "заслужені художники", які сьогодні готові малювати свинарок, завтра — чекістів, післязавтра — артистів. Все залежить від тематики чергової обласної або ж республіканської художньої виставки і взагалі від кон'юнктурного вітру. Ці люди, на мій погляд, глибоко нещасні, бо, маючи, талант... а таки є серед них люди талановиті, спалюють його на фальшивих вівтарях. Там передні місця в залі займуть сивоголові місцеві "класики" з рядами орденських планок і ветеранських значків. Ніхто не пам'ятає, за що їх колись — очевидно, відразу після війни — прийняли до Спілки і які полотна вони створили. За червоним столом засядуть товариші начальники, які вершать діла нашої організації, роздаючи замовлення на начебто творчі роботи, а також ощасливлюють нашого брата почесними офіційними званнями, орденами, путівками в санаторії і будинки творчості, закордонними мандрівками, персональними виставками та іншими благами.
Ті, хто сидітиме за червоним столом (а посередині товариш Подолюк), володіють нашою творчою свободою; окриком, погрозою, забороною, обіцянкою посадити сад, у якому защебечуть солов'ї, вони правлять нами, як сліпими кіньми в кантарках: гатьта, вішта, вйо! Тільки окремі з нас, одиниці, рвуть посторонки й повертають на свою дорогу: пишуть книжки, які хтозна-коли будуть видрукувані, малюють картини, яких, може, ніхто не побачить, складають пісні, які співають подумки. Це, очевидно, сміливці, герої, і ніхто не може передбачити, що їх очікує попереду: слава, тюрма, забуття?
Я належу до тієї великої групи мистців, які вважають себе людьми чесними і прагнуть своїм мистецтвом служити рідній культурі, йдучи при цьому на компроміси: ставлять Богові свічку й чортові огарок; я знаю, що "чесні" теж прийдуть на збори, коли мене будуть судити; вони сядуть позаду великим гуртом і будуть поміж собою перешіптуватися, будуть з глибини залу мені співчувати, але ніхто... а таки ніхто не стане в моїй обороні, це я знаю з багаторічного досвіду. Навпаки, хтось-таки із "чесних" виступить і скаже щось таке невиразне, повзуче, необов'язкове, мовляв, всі ми грішні і треба нам посилювати пильність.
Пильність у мистецтві?
Я бачив себе на цих зборах, обступлений ворогами, заздрісниками, просто неробами, ідейними до яскравої червоності бездарами; вони ж бо потішаться наді мною, скільки схочуть; вони вже мені пригадають всі мої гріхи і мої чесноти...