Морально він був готовий очолити роту і навіть уже був перебрався наперед, але Шеренговий прислав на роту політрука, якого Явтушок запримітив іще під час рукопашної. То був велетень, німецького офіцера він перекинув через себе, наче снопа на вилах. А Явтушкові страшенно хотілося стати ротним. Не так для нього самого потрібен був той чин, як для синів та Прісі, й для Вавилона, звичайно ж. Як гарно звучить саме слово: ротний!..
Маркіян Севастянович Валігуров, даючи свої останні настанови, сказав Мальві, що вона залишається тут не одна, райком дібрав для неї надійну "команду", коли ж опиниться у ворожому тилу, а те може статися іще цієї ночі (західна частина району вже була зайнята фашистами, і Валігуров мав телефонну розмову з німецьким полковником, який подзвонив сюди, як запевнили на пошті, з Зелених Млинів), то їй не слід гарячкувати, а зачаїтись, замаскуватись, може, у тому ж таки рідному Вавилоні (Вавилон уже не відповідав на дзвінки) і чекати сигналу з підпільного центру, де знають про неї і про всіх, кого райком залишає тут, у Глинському районі. Він, Валігуров, також залишився б, але його тут знають як облупленого іще по Журбівському заводу, де він починав з простого робітника на мойці, а згодом очолив партійну організацію заводу. Отож буде проситися в діючу, а по війні, якщо залишиться живим, напевне, знову повернеться сюди, на рідну Валігурівщину. І тут він мимоволі посміхнувся. Валігурівщиною називали Глинський район з легкої руки товариша Косіора. Якось у жнива, повертаючись зі Зернограда до столиці, він зупинився у Глинську, завітав до райкому, крім прибиральниці тітки Палати, нікого не застав, увесь райком виїхав на жнива. На стіні висіла карта району, велика, наче карта держави, її витворив іще Клим Синиця власноручно. Товариш Косіор довго розглядав карту, тоді поставив табуретку і, ставши на неї, написав червоним олівцем зі сходу на захід, через усю карту: Валігурівщина. Карта ще деякий час залишалася на стіні, на той випадок, якби товариш Косіор завітав сюди знову, однак він не появився більше, згодом не стало й карти, але крилатий вислів залишився. Так і невідомо, що мав на увазі автор напису. Була тоді саме обідня пора, у Глинську стояла спека, можливо, гість просто розгнівався, що його тут не зустріли, не почастували глинським обідом, на який мав підстави сподіватись, тим паче що чимало наслухався про глинську кулінарію від товариша Чубаря, який полюбляв ці місця. Ніхто не годен наперед вгадати магічності того чи іншого слова, але "Валігурівщина" виявилась вельми зручним поняттям не лише для критики, але й для похвали. У Зернограді, обласному центрі, навіть з трибуни стало модно вживати це слово. Якщо, скажімо, в якомусь районі вхитрялися смалити кабанців і не здавали необхідної кількості свинячих шкур, то правопорушників присоромлювали: "Що, Валігурівщина за вас шкури здаватиме?" Валігуров особисто пильнував за цим, хоча й сам з дитячих років кохався на салі зі шкуркою, і неодмінно підсмаленій соломою. Але слід віддати йому належне, тепер він і сам забув смак глинського сала, а, як і всі, споживав валігурівське сало (себто облуплене).
Йому йшов лише двадцять третій, коли його висунули на першого замість Клима Синиці. Синицю перевели в Зерноград, і там би він закінчив свою біографію, якби не Валігуров. Опинившись у райкомі, молодий секретар зібрав найкращі характеристики, які тільки можна було зібрати на свого попередника, інша річ, чи не припізнились вони, але сам факт такого великодушшя знову ж таки був розцінений у Зернограді як валігурівщина у найкращому розумінні цього слова. Валігуров та валігурівщина дедалі владніше ставали в області синонімами самовідданості, патріотизму, новизни, ба навіть слави. Адже саме тут з'явилися перші перебудовані села, а масовий рух п'ятисотенниць вивів Глинський район на перше місце в республіці по цукрових буряках. Валігурівські села, валігурівські буряки, валігурівський розмах. У двадцять шість років Валігуров одержав орден "Знак Пошани", щойно заснований, і то була неабияка данина за все, чого він зазнав з часу того загадкового узагальнення, можливо, кинутого собі великою людиною і мимохіть, як дотеп чи помилка в хвилину гніву. Валігуров уже міг радіти, що свого часу йому не забракло здорового глузду змиритися з долею, стерпіти не одне глузування, перш ніж дочекатися справжньої слави для себе й для свого району.
І ось треба все залишити. Пшениці іще не горять, якраз саме наливають зерно, котки, які Валігуров наготував по селах, стоять без тракторів, кінними ж котками у таких пшеницях робити нічого. Цукрові буряки після другого підживлення також кинулись рости, як на безголів'я. Ще сьогодні Валігуров побував на одній плантації, дух перехопило йому, коли дивився на бурячки, переорати б їх к бісовій матері, щоб не дісталися ворогові, але ж пізно спохопилися. "Отож і залишаємо тут вас, Мальво, щоб ви знищили все це, коли настане час збирання, пшениці щоб спалили, це ж так просто: один сірник — і нема цілого лану, — а буряки щоб згноїли. Ніщо не повинно дістатися ворогові з нашої праці".
Говорив він тихо, запально, з бісиками в очах. У подвір'ї стояла напоготові райкомівська "емка", кілька разів сюди підбігав шофер Трохим і прочиняв двері, нагадуючи Валігурову про дорогу, а тітка Палагна в цей час знімала з вікон кремові гардини, які потім мала повернути райкомові, вона робила це так непоспіхом, так хазяйновито, наче райком лише перебирався до нового будинку, який стояв незакінчений через дорогу, над самісіньким Бугом. Коли Мальва вийшла з райкому, Глинськ був порожній, ніде ні вогника, ні живої душі, наче вимер. Десь за Бугом валували собаки, райкомівська "емка" виїхала з подвір'я, обігнала Мальву, крім Валігурова й шофера, в машині було ще двоє, напевне теж райкомівці; була вже чи не третя година ночі. А на світанку до Глинська вступили німці.
Мальва й досі не може позбавитись думки, що Валігуров не встиг виїхати, а може, і не збирався виїздити й також залишився у підпіллі.
На світанку німців зустрів філософ з цапом. Дотримувався думки, що переможця, яким би ворогом він вам не доводився, необхідно зустріти вже бодай для того, щоб побачити його і відчути, з ким маєш справу. Замість хліба та солі на рушнику філософ вигадав цапа, з допомогою якого мав насміятися над переможцями. У ранковім мареві Вавилон справляв враження великого багатоярусного міста. Колона зупинилась, у відкритій машині стояв генерал і дивився на Вавилон у підзорну трубу.
— Вавилон? — запитав він, віднімаючи трубу від очей.
— Вавилон, — відповів філософ.
"Вперед!" — показав генерал військам, порівнюючи себе в цю мить, може, із самим Александром Македонським, коли той зупинився перед Вавилоном на чолі когорт.
Може, то був Манштейн, а може, фельдмаршал який, але він забув про філософа, весь був поглинутий спогляданням своїх колон. Вдруге Фабіян побачить його навесні сорок четвертого. Він ітиме через спалений Вавилон попереду піших, убогих, розбитих військ, але з жезлом фельдмаршала, який триматиме перед собою на рівні свого арійського носа. Фабіян упізнає його, і тисячі чобіт чвакатимуть у весняній тванюці за своїм фельдмаршалом, але сіяння діамантів на його жезлі втратить для них будь–який сенс, і сам фельдмаршал нагадуватиме їм бовдура, поверженого богами війни. Та філософ нагадає про себе. Фельдмаршал зупиниться на мить, він упізнає цапка, можливо, по чорній латочці на лівій лопатці і, ніби щось пригадуючи, запитає: "Вавилон?" — "Вавилон…" — відповість філософ, хоча ніякого Вавилона не буде, залишаться лише згарища, й чорні поодинокі комини нагадуватимуть про колишні родинні вогнища.
Оце і все, чого він домігся в цій країні, зруйнував, знищив Вавилон. Скаже філософу: "Ауфвідерзеєн!" — І, піднявши жезл на рівень носа, міситиме тванюку далі попереду свого убогого війська. Потім, уже від наших, філософ довідався, що то був Манштейн, розбитий у Таврійських степах. Рештки його армії переслідуватиме батальйон Шмалька з кількома гарматами на кінній тязі, закладеній цугом — по три пари у кожній гарматі. На Абіссінських горбах гармати намацають Манштейна і поженуть його на глевкий подільський чорнозем, що був колись дном Сарматського басейну…
А зараз вони йдуть і йдуть, на мільйонах коліс, зібраних чи не з усієї Європи, котиться ця страшна машина смерті, яку має зупинити десь у степах Явтушок з синами. Сьогодні вночі він таки забіг на мить, розбудив філософа, передав лист для Прісі. Сказав: "Іду, Фабіяне, воювати далі". Філософ має той лист у кишені, може, колись і віддасть, як не забуде. Ось ідуть польові кухні, димлять. "Наче ж і снідають, як усі люди", — подумав філософ.
— Фляйш! Фляйш зі фор зупе! — закричали кухарі, загледівши цапа.
Кілька солдатів сплигнуло з машин, повалили цапа, один вже був заніс над ним тесака, щоб перерізати горло, але філософ зробив рішучий крок до вбивці…
— Пан! Пан! Це мій друг! Це не цап! Це мій камарад! Камарад! Камарад!
— Was, was? — перепитав убивця.
— Це майже як людина. Чоловічина…
Якийсь померанський німець знав польську, переклав їм. Вони розсміялись, відпустили цапа, знову полізли на машини, цап устав, обтрусився, тремтів, — зачув, бідачок, що був щойно на волосинку від смерті.
Вони йшли вдень і вночі, два тижні підряд. Над Вавилоном стояло іржаве марево з куряви, печалі та іще з чогось невідомого, може, то були п'яні випари війни, що труїли Вавилон. Собаки зі своїх обійсть сумно дивилися на пришельців, не гавкали на них, лише в очах стояла печаль, як після землетрусу. Кури ховалися в бур'янах і нічим не нагадували про себе, вночі не озивались ні перші, ні треті півні, такі тут звичні й такі необхідні людям саме тепер. Лише горобці вавилонські ніби не помічали ніяких змін, купалися собі в пилюці, що її намололи на вигоні мільйони коліс. Їм, горобцям, однаково, у чиєму Вавилоні жити. Великомученик Навін на розп'ятті припав пилюкою й постарів на тисячі років.
На порозі сільради сидів Савка Чибіс — у нього щоночі мінялись нічліжники з нікельованих "вагенів", то він боявся, щоб ті не спалили сільради. Не те що будинок, а папери на горищі, куди Савка перепровадив їх до кращих часів.