Якби взимку могла налітати сарана і добиратися аж до цих північних країв, то цей наїзд можна б сміливо було зрівняти з отим лихом, але, правду кажучи, княжі посіпаки страшніші були за сарану.
Господиня Дуліба та Іваниці, висока, маломовна жінка, відвела їх до холодної горниці, де, здавалося, стіни заінеїлися від морозу навіть зсередини.
— Оце! — цмокнув Іваниця. — А тепліше нема?
Жінка мовчки показала їм темну, задимлену половину, де коло вогню тулилося двоє дівчаток, третя дівчина, висока, білява, стояла під стіною і без особливої привітності дивилася на ночувальників.
— Господаря не маєте? — співчутливо поспитав Дуліб, щоб злагіднити серце хазяйки своєю доброзичливістю.
— В лісі, — сказала жінка. І не знати було, чи господарчі потреби загнали чоловіка в такий мороз до пущ, а чи просте небажання траплятися на очі княжим людям.
Іваниця тим часом не гаяв часу, мерщій підступився до високої дівчини.
— Як звешся? — спитав тихо.
— А ніяк.
— Я Іваниця. З Києва. Не княжий. Сам по собі.
— То й гаразд.
— І не скажеш, як звати тебе?
— Нащо тобі? Удосвіта поїдеш.
— Поїду, — зітхнув Іваниця. — Але вернувся б.
— Не вернешся. Ніхто не вертається.
— Гаразд, переспимо під кожухами, — сказав Дуліб, — не звикати. А часто у вас княжі люди бувають?
— Коли хочуть, — була відповідь.
Тут прийшов Вацьо і повідомив, що Дуліба та Іваницю запрошує до вечірньої трапези князь Юрій.
Княжий тіун, на відміну від інших поселян, мав будинок на два поверхи. Внизу була поварня і помешкання для тіунової родини, верх відведено під велику горницю і дві затишні повалуші. В горниці й у повалушах палали в камінних печах дрова, було тепло, але й димно, окрім князів та княжни, товклося там чимало людей, в поспіху накривався довгий стіл, порядкував усім високий чоловік — княжий тіун, для якого приїзд Долгорукове був і святом, і клопотом, і випробуванням неабияким власної меткості й відданості.
Не горіли ні свічки, ні смолисті похідні — горниця освітлювалася вогнем печі, і від цього всі обличчя набирали червонуватого відтіння, князь і його люди схожі були на веселих розбійників, що, поблискуючи очима, всідаються за стіл після вдалої виправи, яка дала чималу здобич.
На столі була риба в сметані, а до неї тугі солені гриби, були смажені рябці, до яких можна брати квашену лісову ягоду, холодне темне м'ясо на дерев'яних тарелях стояло між білими гірками тонко шаткованої капусти; чашник, діставши з поклажі срібне начиння для пиття, вміло розливав у кубки кожному його звичне: Долгорукому просяне пиво, Ользі — солодкий мед, князеві Андрієві — вино. Дуліб попросив міцного меду для зігріття, Івакиця й собі підсунув кубок, хоч і докинув, що від холоднечі, в якій доведеться ночувати, врятувала б хіба що дівчина, та де ж тут, хай дарує княжна, взятися такому добру?
— Як то? — здивувався Долгорукий. — А мені сказано: тут самі невісти. Чоловіків нема. Тіуне, як воно в тебе?
— Повтікали мужі до лісу, — винувато схилив голову княжий прислужник. — Не встиг. Боялися, що братимеш на війну.
— Повтікали, а нам лишилося пиво, — засміявся Юрій. — Що, вип'ємо, чи як?
— Дозволь слово, князю?
— Кажи.
— Слово моє коротке, бо перехід був довгий, а попереду — ще довший. Ну, а в поході що дорожче — чоловік чи кінь? Для князя — кінь, для чоловіка також кінь. І тільки для жінки — чоловік. Чував я: германський імператор, коли збунтувалися непокірливі городи, пішов на них, взяв усіх, лиш один не піддавався, хоч облога тривала вже довго і надії не було ніякої. Тоді імператор послав до города гінців, щоб сказали, що за день город буде спалено і перебито всіх захисників, але імператор дозволяє вийти з облоги всім жінкам, які можуть узяти з собою найдорожче з того, що мають. Жінки вийшли з города, несучи на плечах своїх чоловіків.
Ото вип'ємо за здоров'я великого князя, щоб, пам'ятаючи про своїх коней, завжди найвище ставив він мужів своїх! Здоров будь, князю Юрію.
— Здоров будь! — закричали наближені, підводячись і ще більше скидаючись на розбійників.
— Не я від мужів утікаю — вони від мене! — вигукнув Юрій. — То хто ж кого не поважає?
— Бояться тебе, — зауважив князь Андрій, — і, може, воно так і треба, щоб князя боялися.
— Не треба, щоб мене боялися, — сказав Юрій, — ліпше, щоб поважали.
— А я люблю тебе, князю! — вигукнула палко Ольга.
— Бо ти моя донька.
— Але ж ти добрий!
— Для тебе.
— Хто служить князям, — знову втрутився князь Андрій, — повинен любити Бога.
— А пісню ми заспіваємо сьогодні? — несподівано, як завжди, поспитав Юрій, і Вацьо, що, мабуть, тільки й ждав цих слів, заплющив очі і несподівано чулим голосом стиха почав якусь нову для Дуліба та й для Іваниці пісню:
Гей, брате мій, голова болить,
Зелений птах клюнув мене в голову.
Стримай свого птаха.
Всі підхопили приспів, усі просили отого невідомого брата, щоб він стримав свого зеленого птаха, який боляче клюється. Мокрі від питва бороди задерлися довірливо й безпомічно, в розкритих ротах було щось мало не дитяче, в червоних відсвітах вогню очі в усіх зблискували зрадливо чи й не сльозою, вже нагадували застольники не князя з прибічними, а сумну розбійницьку ватагу, сиділи тут люди діла, борці проти боярства, за правду і силу справжню землі своєї.
Та закінчилася пісня, чари зникли, знову був серед людей великий князь і його син, теж князь, і донька княжна, і всі вони були їм підлеглі, слухняні, покірливі; навіть вільні кияни не могли становити винятку, бо цілковито залежали від волі Долгорукого і його примх; відомо ж, що чоловік, який править іншими людьми, не завжди владен над самим собою.
— А тепер спати, — підвівся Долгорукий, — бо завтра вставати рано і далі в путь!
Вацьо і собі підскочив, махнув руками до своїх, і вони дружно проспівали:
— Доброї ночі, доброї ночі, доброї ночі, князю ти наш!
Проспівано Юрієві, Андрієві, Ользі, на тому й розійшлися.
Дуліб з Іваницею не вельми охоче міняли тепло княжої горниці на холодну непривітність своєї оселі, тому не дуже квапилися, повільно одягайся в сінях, постояли внизу, в задимленій, але теплій поварні, де покотом уже спали дружинники, тоді вийшли на мороз, який після ситого їдва та доброго питва, здавалося, пом'якшав, аж Іваниці закортіло прогулятися по вулиці, розім'ятись після цілоденного сидіння на коні та висиджування за князівським столом.
— Оце! — поцмокав він. — Дулібе, всі чоловіки втекли, а жінки й дівчата сидять тут, і, може, котрась жде мене, а я не знаю! Ну, де тут шукати, в оцих сліпих дворах? Ох. От же люди, отаке навергали!
— Спати, — коротко мовив Дуліб. — Забудь про все. Спати!
Іваниця, бурмочучи собі щось під ніс, поплентав за Дулібом, та коло самого їхнього двору зненацька виник якийсь рух, якась метушня, якась змаганина, кілька темних постатей вовтузилися довкола тоненької, світлої постаті, чулася лайка, потім прорізав тишу високий дівочий голос.
Іваниця перший доскочив туди, Дуліб за ним. Від воріт двору, де був їхній нічліг, двоє людей намагалися випхати старшу доньку їхньої господині, а тим двом помагав княжий тіун, підганяючи своїх помічників, стиха кленучи й погрожуючи.
Іваниця, не вагаючись, вихопив короткий свій меч, кинувся на тих двох нападників, гукнув:
— Геть руки! А то посічу!
Ті відступилися, але тіун набіг ззаду, вхопив дівчину в оберемок. Тоді Дуліб спокійно відсторонив його, сказав:
— Тиж чув? Геть!
І така сила була в його голосі, що тіун відступився, але не йшов, а похмуро став між ворітьми й несподіваними захисниками дівчини.
— Нащо вам ця дівчина? — запитав суворо Дуліба.
— Не твоє діло, — похмуро відповів тіун.
— Питаю, — отже, моє.
— То знай: для князя.
— Для Андрія?
— Не вгадав.
— Для Юрія? Не повірю. Та однаково. Не дамо. Не допустимо, щоб перед нашими очима діялося насильство. Іди, дівчино, до хати.
— А що скажу князеві? — в тіуновім голосі чулася вже розгубленість.
— Нагадай слова отця його Мономаха: "В поході блюстися п'янства і блуда".
Дуліб кивнув Іваниці, і вони пішли спати, покинувши княжих прислужників, які старалися чи то й справді, виконуючи княже повеління, а чи то в запопадливості своїй хотіли справити своєму повелителю милу несподіванку.
Тепер все змінилося в поведінці їхньої хазяйки. Вони застали її за досить несподіваним заняттям: переносила сонних малих дітей в холодну половину, звільняючи теплу для гостей. Дуліб обурився:
— Невже дозволимо, щоб малі діти гибіли на холоді?
— Ви ж такі добрі люди, — тихо мовила жінка. — Такі добрі. Вклоняюся вам до землі.
І справді вклонилася і спробувала знайти Дулібову руку, щоб поцілувати.
— Не треба, — сказав лікар. — Перенесіть малих у
тепло, — ото й усе. А нам нічого не станеться й у холоді.
А вдосвіта, коли вони в темряві збиралися вже покидати своє пристанище, щось невидиме опинилося коло Іваниці, війнуло на нього теплом молодого тіла, шепнуло на вухо: "Оляна мене звуть". Іваниця хапнувся рукою, але впіймав пустоту, а Дуліб уже відчиняв двері в мороз, в путь, в безконечність, і хлопець тільки зітхнув важко: "Там Ойка, тут Оляна. І ніде не можеш побути бодай день, все тебе пхають кудись, а куди й чого? Ех, вернутися б та…"
їхали мовчки до самого дня, тільки сніг порипував під кінськими копитами та полозками саней, та покрикувало іноді щось у лісі, чи то розбуджене зі сну, чи збираючись на здобич, а чи вітаючи новий день.
Князь Юрій скоса позирав на Дуліба, мовчав затято й уперто, але врешті не стримався:
— Мономах учив: "На коні їздячи, коли мовчиш, зови втайні: "Господи, помилуй"". Це ліпше, ніж безліпицю мислити, їздячи. Досить нам з тобою безліпиці. Ти дмешся на мене, я злий на тебе. А винен хтось інший.
— Хто ж ще, крім тебе, князю?
— Негаразд вийшло вчора вночі. Та не моя то вина. Тіун сказав, що є молодиця, яка хотіла б князя. Гріха в тім немає. Поки чоловік живий, він живе.
— Тобі завжди так казатимуть, при тому чинячи насильство.
— Ти ж не допустив насильства.
— Випадок. До цього п'ятдесят літ мене при тобі не було.
— Гадаєш, усі п'ятдесят літ до мене тягали дівок мої тіуни?
— Не знаю.
– Іноді виправдання лунають недоречно. Тому знову заляжу в мовчання.
— Не треба про це, князю. Був випадок, і нема його.
— Показував тобі мій пергамент, лікарю, бачив ти записи і мав би вичитати звідти, що є речі, перед якими безсилий не тільки князь, а може, й сам Господь всемогутній.
— Згода, князю.
— Та буває, однак, що навіть у найлихіші часи чудо спускається на землю в поміч людському безсиллю.
І чудо те — жінка.