Моя двоюрідна сестра. Прізвище, скоріше за все дівоче – Гуленко. Старша – зараз їй років під шістдесят. Мешкає десь у Києві. Вчилася на біологічному факультеті, відповідно й працювала — в інституті, або щось таке… Можливо це пов'язане з мікробіологією – її батько був мікробіологом. Потрібно терміново!
– Хто б сумнівався! – буркнув друзяка.
Докучаючи білоцерківським "юрособам", Лука швидко допер, що контактні номери активні лише в робочі години робочих днів, тому вечори доводилось гаяти за переглядом програм чотирьох каналів, які скупо пропонував телевізор на порожньому холодильнику. Дивився випуски новин, науково-популярні та історичні фільми. Телевізійні детективи були далекими від психологізму, тому їх оминав уперто, від телевізійного гумору вернуло. В новинах жували жуйку про нескінченні провокації на сході, які заважають остаточному поверненню Донбасу в Україну, про агресивні заяви росіян стосовно китайських зазіхань на Далекому Сході, про свіжі теракти в Швеції, або Фінляндії, про чергову епохальну промову Домнула, на якого світ усе більше дивиться, як на рятівника.
Але того вечора фільми, науково-популярні та гумористичні програми з ефіру було знято – всі чотири канали показували детальний звіт про історичний візит до України Високошановного. Ось до трапу особистого літака Домнула котять червоний хідник, ось, чекаючи зустрічі, переступає з ноги на ногу схвильований Президент, ось відчиняються двері повітряного лайнера й перед очі численної урядової команди виходить він – могутньої статури чоловік з кошлатими чорними бровами над темними очима, з великим прямим носом, охайною борідкою й забраним назад чорним волоссям. На Домнулі його славнозвісна сіра сутана, з м'язистої шиї звисає золотий ланцюг. Трапом він сходить наче Господь Бог до своїх приголомшених творінь, Президент догідливо трясе Високошановному руку, той майже не зупиняючись, побіжно, відповідає коротким потиском і, поблажливо махнувши в бік урядовців і цілої гори телекамер долонею, пірнає в нутро броньованого легковика. Президент хапливо залазить слідом.
А це вже розмова в президентській Адміністрації. Господар просторого кабінету хвалиться здобутками молодої країни, розказує про перебіг радикальних реформ і про глибину кардинальних змін, про ефективну боротьбу з корупцією і про перетворення в освітній та медичній галузях, про будівництво нових доріг і про підняття соціальних стандартів, просить Високошановного замовити слівце перед західним світом напередодні історичного самміту:
– Україна виконала практично всі вимоги європейської спільноти й дуже сподівається, що на жовтневій зустрічі буде прийнято правильне рішення – наш народ заслужив членства!
– Поза сумнівом! – легко усміхається Домнул. – Той, хто виконує правила заслуговує на винагороду! Але чи всіх правил дотримується Україна?
– Всіх! – запально вигукує Президент. – Ми навіть виконали додаткові зобов'язання, які брали на себе самі: стосовно реформи судової та пенітенціарної систем, заборони стихійної торгівлі!
– Стихійна торгівля – це дуже важливо, але серед умов вступу до Євросоюзу є зобов'язання провести тотальне щеплення від правди, щоб ми викорінили втешті-решт цей планетарний блюз! – голос Домнула ллється неголосно, але відчувається, що на співрозмовників він діє наче шипіння удава. Інтонації Високошановного ретельно наслідує перекладач.
– Викоренено! З цим немає жодних проблем! – махає рукою Президент.
– Система "синього стеження", — незворушно продовжує гість, – виявила на території України осередок випромінювання! Всього один, але його треба позбутися!
– Що за осередок? Чому мені не доповіли? – Президент гнівно повертається до когось із помічників, запис уривається.
І як апофеоз візиту телеканали показали пряму трансляцію виступу Домнула в столичному Палаці спорту, який, зрозуміло ж, не зміг умістити всіх бажаючих.
– Тож коли ми зійдемося, молоді, свіжі й оновлені на новій землі, — голосом голодного удава хрипіли гучномовці Палацу, — то нехай не оскверняться наші відроджені тіла ані хіттю ні пожадливістю, ані заздрісністю ні лихослів'ям, ані ненавистю ні підступом, ані гординею ні богозневагою! Бо коли ми чули нещодавно з вуст недужих людей, що вони прийшли змінити світ, то я їх питав: як можете ви змінювати те, що створено не вами? Невже хвороба настільки скалічила ваші мізки, що ви наважились зазіхнути на Боже? Ми сині! – сказали мені ті люди, – й тому нам дозволено все! Ні, – відповів їм я, — ви недужі! Ви хочете правди? – Так! – сказали вони. – Але Хам теж хотів побачити правду й подивився на голого батька, а Сим і Яфет правди бачити не хотіли. Тож узяли одежу й прикрили наготу батька свого! Хто ж із Ноєвих синів учинив мудріше? Сим і Яфет! А кого прокляв благочестивий Ной? – правдошукача Хама! Отож не нам із вами, браття й сестри мої, вирішувати, що є правда, а що брехня, не нам судити чию наготу відкривати, а чию прикрити, не нам ухвалювати кому дано пізнати таємниці Царства Небесного, а кому ні!
Що ж бачу я, відсовуючи Вічну Книгу й кидаючи погляд на гріховний світ, від чого кров'ю обливається моє боголюбиве серце? Невдячні Господні діти мстять і вбивають, чинять перелюб і наклепи, відмовляються від чад і забувають батьків, руйнують родини й содомствують, насичують утроби отрутою й заздрять! Політики дурять виборців, озброєні люди вбивають невинних, духовні провідники дбають лише про свої престоли, моральні отці гризуться за першість, заможні крамарі – за ще більшу заможність. Телеекрани пропагують уседозволеність, соромливо називаючи це толерантністю! Світ котиться в прірву, але я, Домнул, прийшов не зруйнувати, а виконати! Тому невдовзі політики перестануть дурити виборців, духовні провідники почнуть дбати не лише про престоли, моральні отці припинять гризню за першість, заможні крамарі поділяться заможністю з посполитими, а з телеекранів щезне пропаганда вседозволеності! Це обіцяю вам я – Домнул! Собор Всесвітнього Спасіння прослідкує, щоб порушників Божого Закону було суворо покарано та прийме кожного, хто прагне оновлення, обійме кожного, хто готовий струснути з себе попіл колишніх гріхів!
– Кілька днів тому я мав тривалу бесіду з Папою Римським і тішуся, що хоча й не одразу, але Понтифік таки пристав на мої доводи й погодився виступити зі спільною вимогою відновити в навчальних закладах тілесне покарання, заборонити жінкам носити штани й передбачити штрафи за дошлюбне злягання! І це лише початок – крига скресає!
Обрані вами представники Собору Всесвітнього Спасіння входять до судів, до урядів і парламентів, вимітаючи звідти затхлі залишки так званих правдофілів і повертаючи живодайний дух і благовісну букву Божих заповідей! Тож підемо, ведені рукою Творця в Новий світ, і торкнемося долонею долоні рідного й обіймемось! І сльози щастя нехай відтворять наші сліпі очниці! Обіймемося, браття й сестри?
– Обіймемося! – відгукнувся переповнений Палац спорту.
– Геть тління!
– Геть тління!
– Геть трупи!
– Геть трупи!
Публіка посхоплювалася з сидінь і екзальтовано повторювала гасла промовця.
– Тільки вогонь оновлення! Тільки нові міхи! Тільки вічний цвіт!
– Вічний цвіт!
– Тільки вічна весна!
– Вічна весна!
– Я – Домнул, посланий до вас небом, аби оголосити вічну весну й вічний цвіт! Я заплющую очі й бачу вас на Новій землі в новій оболонці! Я чую голос Творця: роби що робиш! Я відчуваю свою руку в його долоні: веди їх до мене! Я бачу сльози на очах Божого Сина Ісуса Христа: Ти – це Я!
У Луки розболілася голова й він вимкнув телевізор…
– Добрй день! Це Білоцерківтранс? Чи можу я поговорити з вашим бухгалтером Оксаною Андріївною? Немає? О, вибачте – я напевно помилився! Білоцерківгаз? Добрий день! Чи можу я поговорити з вашим бухгалтером Оксаною Андріївною? Ні, не працює така? О, вибачте – це я помилився! Добрий день! Білоцерківенерго? Маю кілька питань до вашої бухгалтерії, конкретно – до Оксани Андріївни! Як немає? Гм, вибачте – це я щось наплутав!
Процес пошуку Оксани Андріївни перебив дзвінок від Пашки:
– Знайшов! – задоволено рапортував друзяка. – Цього разу це було зовсім не складно! Виявляється, в Україні існує Товариство мікробіологів і наша Ніна Борисівна там не на останніх ролях. Пиши телефончик!
Лука. Скорочення сімей і формування гнізд
– Добрий день! Компанія "Еко-Б"? Мені потрібен номер вашої бухгалтерії, точніше – бухгалтера Оксани Андріївни! Не знаєте такої? О – вибачте! Добрий день! Товариство "Еспланада"? За яким телефоном я міг би поговорити з вашим бухгалтером Оксаною Андріївною? Помилився? Не може бути! Втім, вибачте…
Коли він набирав номер проектного бюро "Експерт-сервіс", двері палати відчинилися й на порозі стала жінка, відверто старша за Луку, але відверто молодша за горбату санітарку Хомівну. Охайна, сумноусміхнена, з ознаками знань на чолі, либонь саме вони й примножували печаль усміху та ледь пригаслих очей.
– Здрастуй, братику!
– Невже…
– Ніна! – сум з її усмішки зник. – Не пізнав?
– Лише голос… Давно бачились!
– Ой давно! Чого ж ти, гено́м тобі в полімеразу[76], коли за свого нелегала дзвонив, не признався, що синій, що покалічений лежиш? Добре – Мирон обмовився!
– Та нічого – одужую вже! Як він там?
– До гарних знайомих прилаштувала – маєток охороняти. При маєтку й житиме. Коли вони дізналися, що Мирон воював, без питань взяли, навіть вівчарку привезти дозволили! До речі, — Ніна перейшла на голосний змовницький шепіт, – наш спільний знайомий сказав, що в разі чого триматиме зв'язок через мене. Почуваюсь героїнею-підпільницею… З якої нагоди конспірація?
– Це його таємниця – не маю права виказувати! – викрутився Лука. – А ти де, як, з ким? – ми ж по телефону майже не говорили!
Надворі йшов дощ, тож у вишничок при лікареньці Лука сестру не виводив – розмовляли в палаті.
– Відповідь буде майже такою ж короткою як і питання! – усміхнулась Ніна, викладаючи з чималої торби гостинці. – Пенсіонерка. Самотня. Не враховуючи кішки родиною так і не розстаралася – всім допитливим кажу, що вийшла заміж за Інститут мікробіології, гено́м йому в полімеразу! П'ю. Курю. Лаюсь. Розкошую в однокімнатній на Відрадному...