Але Гандзю вирядила зараз до кухні, під опіку Пазі, щоби її накормила з дороги. Олею ж займилася їмость і не могла натішитися маленькою внучкою.
Галя на самім уступі показала зміну своєї вдачі, бо зараз зачала хвалитися, що вона справила собі подорожній костюм.
— Мушу перебратися, бо в подорожнім костюмі якось мені "нє тего!" (Не дуже добре (Пол.)) — сказала Галя й пішла з своєю валізою до другої кімнати.
При підвечірку стала Оля душею товариства. Навіть Славко гладив її по личку, їмость же держала її на колінах і напоювала молоком. Оля доразу привикла до нових людей. Як їмость начерала ложечкою молоко, щоби її напоїти, то Оля простягала свою ручку, махала нею довкола й до кождого приповідала: "Па!.. Па!.. Па!.." Потім, як уже відхотілось їй їсти, то, намість пити з ложечки молоко, булькала в нього й розливала. А вкінці забагла ложечки. Вхопила її цілим кулачком і видирала від їмості, приповідаючи: "Міні!.. Міні!.." Як же вдалось їй допасти ложечку, то гримала нею з цілої сили до стола й сміялася сердечно, показуючи два передні зубки.
— Дай бабці, дай бабці! — скала їмость, намагаючись відібрати легенько від неї ложечку.
Але Оля піднесла її вгору й жбурнула нею до землі. Ложечка задзвонила, а Оля зареготалася.
— Ти нащо тото кинула? — обізвався панотець. Хотів іще сказати: "Ти робиш навмисне дідові шкоду?" — але ці слова застигли йому на устах, бо не мав нагоди їх виповісти. Славко схилився підоймити ложечку, а їмость і Галя одночасно говорили до Олі. Панотця немов кололи в губи недоговорені слова й не давали йому спокою.
Галя хотіла по підвечірку побалакати з їмостю, для того закликала Гандзю, щоби взяла дитину. Гандзя за той час не лишень поживилася, але встигла вже познакомитись із Пазею так докладно, що довідалася від неї й про Варвару. Обі вони дуже щиро розмовляли, але то їм зовсім не заважало зневажливо думати одна про одну.
"Аді, яка "бойка" сита, як коли піч. Упаслася, як льоха!" — думала собі Гандзя про Пазю.
"Ото раз "бойка" чорнобрива, бодай же тебе шляк трафив!" — думала собі Пазя про Гандзю, бо завидно їй було на Гандзині чорні брови. Вони прозивали себе взаємно в думках "бойками", бо ця назва згірдлива. Прозивають нею людей із подальших сторін.
Галя дуже хвалила перед матір'ю й перед Славком свою парохію Занозів, на Покутті, шість миль за Коломиєю. О. Радович одержав цю парохію перед півроком.
— Там далеко приємніше, — хвалилася Галя, — кажу вам "зупелнє інни сьвят" (Зовсім інший світ (Пол.)). А як я дома красно "уржондзіла сє" (Влаштувалася (Пол.)), коби-сте побачили. У мене дома з комфортом. Геньо спровадив меблі з Коломиї. Жиємо собі "зупелнє гемітліх" (Цілком добре (Пол.-нім)). Я би не хотіла вже сюди, на ці піски...
Галя скривилася й тріснула в пальці.
— Вернутися, — піддав Славко.
— Вернутися, — повторила Галя. — Там у нас земля чорна, "уродзайна", тютюн, кукурудзи, "словом, інни сьвят"! Не можу нарікати на свою долю.
Засміялася голосно та й нараз раптом стягнула лице й віддула губи. Здавалося, буцім вона ненадійно назирила щось страшне й перелякалась.
— То що? — налякалась і собі їмость.
— Ніц, — відповіла Галя та й продовжала далі розповідати про своє життя в Занозові.
Їмость завважила, що з Галею заподіялася зміна, що вона вдає з себе іншу, аніж є на ділі, що намагається додати собі якогось поважного вигляду, який їй зовсім не до лиця. Одначе мовчала, не дала по собі пізнати, що помітила цю зміну. Раз для того, що Галя була вже "правдива їмость", жінка пароха, чотири літа старша від Славка, а друге, задля своєї привички не говорити те все голосно, що думає.
Панотець не слухав цеї розмови: йому все не давали спокою ті недоговорені слова. Поступався раз у раз за Гандзею, що носила на руках Олю, та й роздумував: "Таке мале, а воно вже знає шкоду робити, збиточне!" Він не був злий на Олю за її збитки, лиш його серце бажало навчати дитину. Розповідав би їй довго-довго, що ложечок не треба кидати на землю, бо то шкода, та й бозя гніватиметься за такі вчинки. Правда, міг би й тепер навчати дитину, та що з того, коли смак уже перерваний, не має до чого нав'язатися. Оля, зрештою, не порозуміє його науки, бо вже запізно, вона забула вже зовсім про ложечку.
А Гандзя ходила з Олею від вікна до вікна й стукала пальцями в шиби, показувала Олі кури на подвір'ї і називала їх "ко-ко-ко".
— Ко-ко-ко! — лепетала Оля за Гандзею й пробувала плеснути в долоні. Але це їй не вдалось, туляла тільки ручки одну об одну, та ляску з того не було.
При тій вандрівці від вікна до вікна зайшла вкінці Гандзя перед шафу. Стала й тут і застукала до дверей. У шафі відізвався глухий відгомін. Оля підтягла брови вгору, як могла найвище, й сказала:
— І-і... вова!
— А ми бий-бий вову, — говорила Гандзя. — Ньо-ньо! Іди собі, вово, геть, бо ми бий-бий.
— Ньо-ньо! Бий-бий! І-і! — лепетала Оля. Цей послідній звук "і-і" виговорювала, втягаючи в себе воздух, буцім дивувалась.
Панотець поступав за ними тихцем і повторював у думці за Олею: "Ко-ко-ко! Ньо-ньо, бий-бий!" Учився діточої мови, може, пригодиться коли. Тямив, яка невигода була йому з Шарлотою через те, що не вмів по-французьки!
А тим часом Оля заздріла якийсь папір на шафі. Кусник старої газети. В нім були завиті коробки з сірниками. Коробки вже забрано, а папір ще валявся на краю шафи. Оля постановила за всяку ціну дістати його в своє посідання. Пізнати це було по її великих зусиллях. Вона витягнулася скількимога й простягала ручки. Аж стогнала:
"Е-е... е-е!" Таки дістала його! Першим ділом її було спробувати його тривкість. Зімняла в руках і шматочок віддерла. Потім пробувала смак. Узяла кусник паперу до ротика й скривилася. Гандзя побачила:
— Викинь! Це бе!
— Бе! — повторила Оля й жбурнула папером на землю. — Пав! — промовила, побачивши папір на землі.
Панотець приступився до них зовсім близько.
— А ти нащо кидаєш тото на землю? — запитався Олі.
Дитина не розуміла його. Панотець повторив те саме дитячою мовою:
— Ти нащо зробила пав?
— Пав... тям! — лепетала Оля, показуючи пальчиком на землю.
Панотець поглядав миленько на неї. Яке ж воно приємне, аж проситься, щоб його насварити.
— А якби то був який потрібний папір? Якби то була метрика? Ти навмисне робиш дідові шкоду?
Оля не розуміла. Панотець старався перелицювати слово "навмисне" на дитячий лад:
— Ти робиш дідові навмисне? Нав, нав?
— Няв-няв! — порозуміла Оля. — Киця!
— Я тобі дам кицю! Ти нащо кинула папір на землю? А якби то був потрібний. Ньо-ньо! — покористувався панотець щойно вивченими словами й погрозив Олі пальцем.
Вона здогадалася, що це її не хвалять. Отож захмурилась і спустила очі вдолину.
— Ньо-ньо! Дідо бий-бий, — не вгавав грозити панотець.
Оля тепер розуміла вже докладно, що цей чоловік для неї — вова. Хмурилася ще дужче, борідка ж її зачала морщитися, а губки стягалися в маленечку підкову.
— Це не красно дідові шкоду робити навмисне, — навчав панотець, — бо дідо бий-бий!
Оля притулилася до Гандзі, обняла її рученятами й жалісливо заплакала.
Їмость схопилася до дитини й доразу зрозуміла все.
— Ти вже причепився до дитини? — говорила шепотом, аби Галя не чула.
Панотець соромився. Але вже не так, як той циган, що з'їв чужий обід, а радше, як той злодій, що підкопався до чужої комори, вліз до неї і застав там господаря з синами при горілці.
— Прошу її лишити, — сказала Галя до їмості, — то лиш Гандзя вміє її забавити!
Панотець наважився направити свій промах.
— Вона, певне, хоче їсти, — сказав і подибав борзенько до кухні.
Їмость подумала: "Уже знов хоче щось ізновити", — й непомітно пішла тихенько до кухні. Тут застала панотця, що узяв кружок із цілою шинкою, приготованою на храм, і хотів її двигати до покою для Олі.
— Ще треба одної Гандзі, аби старих забавляла, — обізвалась їмость, здвигаючи плечима. — Нащо ж ти це забрав?
— Воно голодне! — оправдувався панотець. Держав шинку на животі й не знав, що з нею робити.
— Постав то, постав! — говорила їмость і відібрала від панотця кружок із шинкою. — Дитина вже пила молоко, їй нічого більше не треба. Ти так, гей старий кавалер, що ніколи дітей не видів ізблизька!
Як вернулись обоє, то дитина ще плакала. Панотцеві так було прикро, що силувався таки доконечне якось її втихомирити.
— Вона, певне, хоче спати. Я їй зараз постелю!
По цих словах справився панотець іти стелити, але їмость задержала його словами:
— До чого ти хочеш братися?
Тоді панотець побіг борзенько до Гандзі, став собі так, аби Оля його бачила, й промовив до неї з розпукою:
— Ти свари мене!
Але Оля відвернулась від нього й плакала далі.
— Лишіть, татку, вона зараз перестане! — сказала Галя.
Але панотець роздумував собі: "Їсти не хоче, спати не хоче, а навіть сварити ні, то..."
— Вона мусить бути хора; певне, трудна з дороги, — сказав уголос із твердим переконанням.
Тим часом Гандзя забавила дитину. Вона перестала плакати й сміялася крізь сльози, дивлячись, як Гандзя птрумкає на губах, мов на дримбі.
— Не вольно Олю сварити, — промовляла Гандзя, — бо Оля буде бий-бий! Ньо-ньо!
— Оля бий-бий! Ньо-ньо! — лепетала дитина і грозила пальчиком.
Панотець аж просіяв і розсміявся вголос. Про себе ж подумав: "Таке маленьке та й знає, що добре!"
Галя за цілий час, як дитина плакала, не рушилася з крісла. Властиво, рушилася, хотіла схопитись і побігти до Олі, але в сам раз нагадувалась і заховувала поважний спокій далі. Штучність такого спокою була очевидна. Сліпий був би завважив, що Галя, всупереч своїй живій вдачі, силується на повагу. А ця вдавана повага була їй дуже не до лиця. Це показалося дуже яскраво на другий день, коли з'їхалися гості, а Галя вітала їх у заступстві господині дому.
Вона виходила проти кождого дуже повільними кроками, щоби поважніше, а через те, що мала дрібний хід, то здавалося, що вона не зайде сьогодні від стола до порога. Подавалася притім цілим корпусом назад, щоби бути рівною й стрункою. Та намість цього виходило зовсім що інше. З такого надмірного вигинання живіт виступив їй наперед, і вона подобала на вагітну. З цеї причини отець Василич із Берберівки навіть зажартував із неї:
— Як я бачу, то ви, пані, не тратите марно політків.
Вона вдала, що не розуміє його. Отже-таки зачервонілася по самі вуха.