Дізналися, що вічні, що відродимося в наступному поколінні за якоїсь екстремальної потреби. І якщо покликання Терена оберігати Дніпро, а Іллі — гори, то наше — рідну землю. Кажуть, в таку мить людина бачить найяскравіші події свого життя. Перед нами ж постали всі наші життя, які беруть початок у глибині тисячоліть. А які ж гарні були у мене дівчата і як палко я їх кохав, скількох вірних друзів і родичів мав! Якби зібрати всіх, то, певно, ними можна було б заселити невеличке містечко...
Вперше ми дісталися Гори не човном. Опустилися на неї снігом, пилом, а може, й прахом людським. Заповзали до помешкання Іллі частинами. Війна, братця, дуже неестетична штука. Не при жінках і дітях буде сказано, це вивернуті нутрощі, відірвані кінцівки, кривава блювотина, агонія, біль. Це жах. Словом, у дідову нору входила ще одна війна. Гібридна. Такої він ще не бачив. Індуси змушені були добряче поморочитися коло наших тіл, складаючи їх докупи. Бракувало багатьох деталей, тож їм довелося відтворювати їх із пам'яті. А вона у них була добра. Нам дуже хотілося спати, бо перед цим кілька діб не стуляли очей. Але дід був невблаганний. Процедура є процедура. В наші горлянки полилася гаряча, наче розтоплений свинець, ящіркова настоянка. Кожного з нас крутнуло навколо своєї осі, ніби в танці брейк. Встали. Подивилися дідові в очі. Слова були зайві. І тут Ілля дав слабину, яку не дозволяв собі з іншими. Він обняв кожного з нас. Ми знали "протокол", тож уклонилися йому доземно і повільно рушили у печеру, де нас чекало колесо часу.
— А ти, Сергію, залишся, — промовив дід, коли я був за крок до входу у вічність.
— Але чому, батьку? — зупинився спантеличений.
— Хтось має про розповісти людям про ваші справи, та й за нащадками твоїх побратимів нагляд потрібен, — строго пояснив дід.
Хлопці подивилися на мене з жалем.
Я обійняв їх.
"Братчики мої..."
Жовтень 2016-го