Як далі жити з окривдженістю в душі, як вірити в добро та справедливість? Знав, що з внутрішньою силою не народився. Творив її в собі, нагромаджував по краплині — чи стачить же витримати серйозні випробування? "Тільки без паніки,— сказав собі він.— Ще до серйозних випробувань далеко. Я не чиню нічого недозволеного, а коли десь і помиляюся, то нехай мене переконають. Аргументовано й без тиску. На цьому й стоятиму".
Прокурора Івченка він трохи знав. Це був спокійний імпозантний чоловік, його ровесник, а може, на рік чи два молодший. У його присутності Шепіт прикро ніяковів — може, тут все ж таки важило становище? Зрештою, хто він такий, Вікентій Шепіт? Скромний працівник одного з науково-дослідних інститутів, навіть не кандидат наук. Звичайно, здібний судовий експерт з відомим у колі винахідників ім'ям... А поза тим? Коли тверезо себе оцінювати, то найбільший його набуток за останні роки — це впевненість у собі, передчуття цікавої і плідної діяльності в майбутньому. Які ж це ілюзорні речі! "Ти пізно почав звершуватись як особистість. Ти — тиха дитина своєї турботливої матері — от і все. Та краще вже пізно, як ніколи, й нехай би мені дали можливість дозріти в судових баталіях до кінця".
О другій годині Шепіт вийшов зі своєї установи, домовившись із начальством, що цього дня, можливо, вже на роботу й не повернеться. В кафе навпроти прокуратури випив чашку подвійної кави з тістечком і, ставши перед дзеркалом умивальника, дивився на себе доти, доки обличчя набрало спокійного і трохи владного виразу.
Він приміряв на себе маску того, хто запросив його не для приємної розмови: впевнившись, що це в нього цілком виходить, розвеселився.
Спокійно й зовні стримано і владно зустрів його Івчен— ко, стоячи біля столу: двоє людей здалися б дзеркальним відбиттям один одного, коли б не різний колір волосся та очей: прокурор був підкреслено чорнявий.
Коли немає явних причин для ворожнечі, молодики одного віку неодмінно відчуватимуть якусь спільність — в Івченковому голосі несподівано забриніли дружні нотки.
— Вікентію Васильовичу, мені дуже прикро говорити з вами про таке, але нічого не зробиш — мушу. Тут до нас надійшов лист... А втім, спочатку прочитайте.
Шепіт узяв вирваний із зошита в клітинку аркуш паперу і, покрутивши, насамперед знайшов у кінці прізвище дописувача: Іван Петренко.
— Анонім?
— Та ні. Такий і справді працює у Міністерстві будівельних матеріалів.
Іван Петренко повідомляв, що Вікентій Шепіт, котрий систематично виступає в судах як експерт,— людина дуже сумнівних моральних якостей, бо ж бере від своїх підзахисних хабарі, зокрема є всі підстави вважати, що він узяв чималу суму від Ігоря Хвильового, колишнього працівника науково-виробничого об'єднання "Базальтове волокно", котрий, у свою чергу, подав позов на рідне підприємство невідомо з яких причин, бо суму за свій винахід одержав повністю. Окрім того, цей Шепіт має особливі претензії до Міністерства будівельних матеріалів, бо колись навіть дозволив собі шантаж, вимагаючи, щоб йому спорудили гараж під власну машину...— Вікентій пропустив кілька рядків і аж у кінці прочитав: —...Шепіт жорстоко поводиться з рідною матір'ю: жителі селища Вишневого вже багато днів бачать, як ця нещасна жінка сльозами виливає своє горе, і можуть про те посвідчити хоч би й на суді".
— Ну, це якась маячня! — сказав Шепіт, кладучи папірець на стіл.— Щоб вимагати гараж, треба як мінімум мати машину — інакше ж і місця не виділять. А вона мені поки що не світить.
— Справді?
— Та звичайнісінька нісенітниця!
Аж дивно, як легко йому стало на душі. Оце і все? Оте холодне й чорне, що підстерігало його на стежці в щасливий завтрашній день? "Страхополох ти, хлопче, аж соромно. Злякався промітивного наклепу". Шепіт понюхав гвоздику на прокурорському столі, однак Івченко не квапився закривати проблему.
— Вікентію Васильовичу, увага, увага і ще раз увага! Ви впевнені у цьому Хвильовому? Я трохи навів про нього довідки... Чесна людина? Не рвач?
— Як у собі самому впевнений. Тобто я не знаю, що це за людина, бо ж бачив його лише двічі, але я глибоко вивчив справу. Тут усе на поверхні. З ним справді вчинили вкрай погано. Мабуть, за цим стоять чиїсь не дуже законні інтереси.
— Тим часом будьте обережні з висновками.
— Не розумію.
— Ви можете собі нашкодити.
— Дивно, але я це вже чув.
— Проти вас дуже настроєне керівництво.
— Яке — інститутське?
— Ні. Товариства винахідників. Вас і самого звинувачують у...— Івченко затнувся й, зніяковівши, притишив голос.— Заробітчанстві. Гроші, звичайно, потрібні всім...
Гаряча хвиля плеснула в Шепотове обличчя. Він подумав, що ніколи не знав, як Івченка на ім'я та по батькові, й не здогадався бодай на двері подивитися — тепер ця маленька обставина дуже ускладнювала розмову.
— Як прокурор ви знаєте, що людину не можна звинуватити ні з чого. У вас є реальні факти?
В рожевих гвоздиках на столі чаїлась якась незрозуміла сила: тепер Івченко потягнувся до них обличчям.
— Отакої, який же ви образливий! Я з вами розмовляю неофіційно.
— Тим більше не треба так. Я виграв кілька серйозних судових справ і тим здобув авторитет. До мене потягнулись люди, а я це діло щиро люблю. Ви знаєте, скільки серед винахідників скривджених? Ви знаєте, що на деяких підприємствах увійшло в систему не розраховуватися з талановитими людьми, всіляко обходити це питання?
— Вікентію Васильовичу, тут можуть бути два погляди: інтереси винахідника й держави. Держава не може розкидатися грішми. Якийсь елемент недовіри має право на існування.
— Держава не зацікавлена в розвитку масової технічної думки? Держава не зацікавлена в тому, щоб виробництво було найекономнішим? Не зацікавлена в додержанні справедливості нарешті? Хвильовий фактично вивів експерименти з супертонкими волокнами на промислове виробництво, не один завод послуговується проектом його печі — невже таку людину можна назвати рвачем? Відсторонити його від діла, яким займався,— доцільно? Той, хто це зробив, фактично підітнув перспективу цілого наукового напрямку. То, може, я маю його підтримувати, а не Хвильового?
— А ви не перебільшуєте? Незамінимих людей немає.
— Немає. Але заміни обходяться нам дуже дорого, й з доброго дива до них вдаватися — злочин. Маєте третю точку зору, точніш, другий погляд на державні інтереси: талановитих людей треба берегти.
У Шепота пересохло в горлі, й він озирнувся, шукаючи карафку з водою. Біля неї стояла одна склянка, тож налити собі посоромився. Івченко замислено тер чоло.
— Бачите... Можливостей вступати з вами в полеміку в мене немає. Для цього треба принаймні познайомитись із справою Хвильового.
Це була правда, і Шепіт збавив тон:
— Не розумію, нащо це треба? — знизав він плечима.— Я ж не закриту якусь рецензію пишу — я всього-на-всього виступлю на суді, й так само виступить представник підприємства, на яке подано позов. Якщо вони певні своєї правоти, то нащо розгорнули цю діяльність? Нащо турбують вас, натравлюють на мене Ногу?
— Кого натравлюють?
— Ногу із товариства винахідників.
— А-а-а...
Івченко всміхнувся. Зараз його обличчя не було ні прокурорським, ні зверхньо-спокійним: воно відбивало хвилювання, яким палахкотіло обличчя опонента, хоч і давалася взнаки прокурорська звичка стримуватись.
— Ви маєте щодо мене якісь вказівки? — спитав Шепіт.
— Мені ніхто не може вказувати.
— Звичайно. Тим більше — Міністерство будівельних матеріалів.
— Так. Але мене просили...— підкреслив Івченко,— із вельми високої інстанції зробити так, щоб ви зайнялись іншим ділом. На вибір. Чи ж мало їх? Саме кажете — до вас звертаються...
— Чому я маю зайнятись іншим ділом?
— Ви розумієте, це дуже складно і... пахне неприємностями не лише для вас.
Шепіт мовчав. Імпозантний та владний чоловік, що сидів за столом навпроти нього, опустив очі: все ж таки він був ще молодий і знав, чого треба соромитись.
— Хто ця людина з високої інстанції? — тихо спитав Шепіт.— Назвіть її прізвище, і я піду до неї. Можливо, її ввели в оману, й вона поведеться зовсім інакше, коли дізнається, в чім річ.
Івченко поблажливо й трохи сумно всміхнувся.
— Не можу. Невже ви не розумієте, що це йде не по офіційних каналах?
— А неофіційні канали не мають права дозволяти собі такі вказівки!
— На жаль... Тож будьте обережні, бо спокою вам не дадуть.
В обличчі Івченка тепер було щось дитинно безпорадне, й Шепіт подумав, якими слабкими бувають часом сильні та честолюбні люди. "Май це собі на увазі, голубе,— подумав.— А то останнім часом щось надто розприн— дився".
Нарешті вони глянули один одному у вічі: все ж таки це були однолітки й життєвий досвід мали однаковий. Шепіт звівся.
— Спасибі. До побачення.
Вже коли був біля дверей, Івченко гукнув:
— Слухайте, а що у вас із матір'ю?
— Наклеп! — відрубав Шепіт.— Кращих стосунків, як у нас, мабуть, і не трапляється. Завжди удвох... Щоправда, я хочу одружитися, а мати, як водиться, трохи ревнує, але це пусте й скороминуче. Наклеп!
— Невістку матері ще не привели?
— І не збираюся приводити, бо ні в чому не хочу їй створювати невигод. Чекаємо кооперативу, ото й відклали на якийсь час весілля. З півроку побудемо нареченими, й мати призвичаїться до ситуації.
Івченко лагідно всміхнувся:
— Радий за вас. Бажаю щастя.
Його звали Михайлом, і Шепіт подумав, що було б зовсім непогано зустрітися з цим хлопцем де-небудь за чашкою кави... Але такого не буде, завжди їх розділятиме бар'єр — це сумно, але справедливо, бо ніколи не можна ручатися, що людські симпатії чи антипатії не накладуть відбиток на службові стосунки, не з'явиться спокуса і собі щось зробити по "неофіційних каналах".
А ще Вікентій подумав, що вже не буде ніяковіти в присутності прокурора Івченка, й порадів тому.
"З КИМ ТИ РОЗМОВЛЯЛА?"
"Я їй нічого не казатиму,— вирішив Шепіт, повернувшись додому.— Це наклеп, це звичайнісінький наклеп — моя мати органічно не здатна вчинити мені зло. Вона тільки даремно розхвилюється".
Вечеряти він не захотів, а, пройшовши до своєї кімнати, звично розклав на столі папери.
— І чай не питимеш? — озвалась мати.
— Трохи пізніше.
Спробував зосередитись, але не зміг: навіть струнка споруда справи Хвильового, до недавнього така несхитна, ніби опустилась на дно розхвильованого озера,— сьогоднішніх тривог та несподіванок.