Сподіваюсь, ви мене зрозуміли. Кому не сподобається цей розділ, можна його пропустити... крізь себе, і цілком можливо, що якась раціональна зернина в пам'яті після цього залишиться.
Мені теж не завжди хочеться Йти в той чи інший музей. В зоопарку, звичайно, веселіше. Особливо коли ти коло кліток своїх далеких предків. Все-таки там відчувається якесь життя. А в музеях усе мертве, тільки гід живий. Як ртуть. І коли б гід – це здебільшого невгамовна жіночка – замовкла (хоча б на півгодини), то обхопив би її обома руками й тримав у своїх обіймах доти, доки б мої друзі не сказали:
– Все! Випускай! Ми вже дещо й самі побачили. Без навіювання чужих думок і концепцій.
Лише після цього можна на годину-другу вийти на свіже повітря, перекусити, поспати й задуматися, що нічого вічного на цій, навіть американській, землі нема. Всі ми ходимо під небом, і тільки воно, небо, може поки що сказати про себе: "Я вічне". Того й ми йому бажаємо.
Для чого ж ми живемо? Чого ми у цей світ прийшли? Щоб тільки їсти і спати? У житті є щось Вище! Вище за нью-йоркські хмарочоси. Це – небо, зорі, вічність. Вічність у безмежному й незрозумілому для простого смертного всесвіті.
Після музеїв у мене завжди саме такі думки виникають. Я завжди постійно намагався той всесвіт осягти. Але в Нью-Йорку мені це не вдавалось. Навіть на висоті жодного із ста двох поверхів. Та коли ми виходили в Атлантику... Власне, коли повисали між Атлантикою та небом і весь час думали: "Куди ж звідси ближче – до неба чи до землі?", то доходили єдиного висновку – до Вічності. Йдеться, звісно, не про окрему особу, а про людство взагалі.
Бачив я над Атлантикою небо, бачив зорі й оту неосяжну безмежність, якої не обійняти навіть тоді, коли б мати такі руки, як в усіх Рокфеллерів разом узятих. Ті, кажуть, можуть обхопити усе, та тільки не всесвіт. Тут і вони безсилі. Але мовиться не про це, а про розвиток інтелекту.
Взялися ми його розвивати на американському ґрунті, починаючи з Метрополітен-музею. Я вам про нього скажу одним за суттю, але різним за звучанням словом:
– Грандіозно!
– Прекрасно!
– Чудесно!
– Могутньо!
– Феноменально!
– Фундаментально!
– Потрясаюче!
– Хвилююче!
Ці слова чуєш тут на кожному кроці від людей, які знають, що величі цього музею словами не передаси. Метрополітен-музей потрібно бачити й не обов'язково торкатися руками його експонатів.
Вихваляючись, ультрапатріотичні американці кажуть, що таких в країні тисячі. Але навряд. Не скажу за всю Америку, а чотири, крім Метрополітен-музею, які вдалося відвідати, навіть близько не схожі на цей. Метрополітен-музей безперечно один. Є ще один Метрополітен, але то вже опера. Там, якщо й виставляють напоказ, то не такі вже й стародавні експонати. Я мав честь побувати й там, однак про те в іншому розділі.
Публіка в музеях багато чим різниться від тієї, яку бачиш у ресторанах. Коли в ресторанах здебільшого люди віком від тридцяти до п'ятдесяти років, то в музеях... Або такі, що зовсім недавно з колясок повилазили, або ті, яких пора на коляски підсаджувати, бо їхні власні ноги уже своє відходили. Це діди, бабусі, а також батьки, які могли уже бути й дідами. На противагу молоді, усі відвідувачі музею гарно одягнені, охайні. Американці, хоч і становлять собою суміш рас, мабуть, найакуратніша нація. Без іронії.
Середнього віку американця тут майже не видно. Чи вони вдень сплять, чи по ресторанах сидять, але їх тут, як і в "Метрополітен-опері", нема. Найсправедливіше буде сказати, – працюють. Хто де. Але трудяться. Окрім, звісно, цілої армії безробітних.
Однак повернімося до Метрополітен-музею. За всіма своїми ознаками й за своїм розмахом він таки справді найнайбільший музей на планеті. Тут зібрані такі скарби світового мистецтва, що нікому з нас й уві сні не доводилось бачити.
Він розташувався на п'яти кварталах Нью-Йорка і займає вісім гектарів орної землі, яку тепер поспіль укрито асфальтом. І це тоді, коли на Манхеттені кожен квадратний дециметр площі оцінюється вартістю двох шоколадних плиток. Якби була зайва площа, то в небо б не дерлися!
Метрополітен-музей, виходячи з наявності експонатів, міг би зайняти ще п'ять-шість кварталів, але для цього треба було б знести зо два хмарочоси. Особливо тих, які розташувалися позад нього, проте на це мер міста, очевидно, не погодиться ні за які гроші. А втім, може, йому тих грошей ніхто й не дає. Я з ним на цю, як, до речі, ні на яку іншу тему не розмовляв, і слід сказати, що після Метрополітен-музею не дуже й шкодую.
За рік Метрополітен-музей відвідує близько чотирьох мільйонів чоловік. За традицією кожному мільйонному відвідувачеві видається найбільший у світі приз. Який саме, не знаю. Нам його не вручили. Але бачив, коробка для щасливця лежала велика.
Який жах! Досі не можу собі пробачити, що не затягнув до музею наших шоферів.
– Ми краще тут, біля машин, побудемо, – в один голос заявили вони.
І залишилися на вулиці. І даремно. І ось чому. Наша гід сказала мені (я замикав нашу процесію), що музейний комп'ютер зафіксував мене як 999 999 відвідувача. Досить було прихопити з собою хоча б одного водія, і приз був би наш, Я б, як завжди, замкнув нашу групу. Адже в музеях ніколи в перші ряди не вихоплююся. Боюся екскурсовода. Він буквально оглушує, я нічого не чую. А інколи доводиться й ке записувати. Бо гіда аж пропасниця б'є:
– Того не записуйте. І цього не записуйте.
Ніби розповіді в музеї – військова таємниця. Або принаймні власне відкриття невгамовної молодички, яким вона ні з ким не хоче ділитися. Якось мені випадково розкрилася таємниця такої її поведінки. Вона мені назвала одну цифру, а коли я заглянув до путівника, то там стояла зовсім інша, в добру сотню разів менша. Ні, цих гідів інколи власні емоції заплескують. Їх краще не слухати. Але їм слід віддати належне – як тільки на чомусь зловиш, одразу визнає свою помилку, чого не скажеш про кожного злочинця.
Я хотів на знак протесту відірватися від групи, але гід наказала підійти ближче, а два поліцейських, що не спускали з мене свого недремного ока, навіть легенько підштовхнули. Вони взагалі стерегли нас, як отару овець. Таке пантрування на людей мені ніколи не подобалось. В музеї ж тим більше.
Досить було нам десь затриматись, особливо біля виробів із золота й коштовного каміння, як поліцейські одразу насторожувались, починали снувати між нас, як човники у швейній машинці "Зінгер". Таке порівняння навіяне тим, що "Зінгер" тут, у Нью-Йорку, продається на кожному кроці.
Сьогодні "Мет" (так ньюйорківці шанобливо називають Метрополітен-музей) не той, що був у 1970 році. Звичайно, я не маю жодних підстав для такого порівняння, бо того року в ньому не бував, але вірю гідові на слово, не заглядаючи до путівника.
– Відтоді, – казала вона з пафосом, – відбулися грандіозні перетворення і зміни. Були затрачені колосальні кошти (цифри, правда, не назвала, наче боялась, хоча поліцейські не дрімали), багато енергії (очевидно, атомної, гід теж не уточнювала) і грандіозної творчої уяви та фантазії.
Директор музею сорокашестирічний джентльмен (приємний зовні, внутрішньо, гадаю, теж, але виявити цього не міг, за експонатами не мав часу). Звали його всі Філіппе де Монтебелло. Я чомусь уявив, як би зазвучало це прізвище в нашому селі.
Як би там не було, а Монтебелло – велика людина. І на зріст, і посадою. Додає величі й оте маленьке "де", підносячи над Оноре Бальзаком, який, розповідають, самочинно його собі дописав, але воно загубилось. А ось Філіппе Монтебелло знайшов. Очевидно, мав точну адресу.
Так ось, Філіппе де Монтебелло (я просто смакую цим прізвищем)... Так ось Філіппе де Монтебелло заявив:
– Ми вивели Метрополітен якщо не з сонного царства тіней, – (останнє слово додав йому подумки я), то в усякому разі із статичного (цього слова не знаю, через те додати до нього нічого не можу) стану, створивши в ньому хвилюючу атмосферу.
Це я помітив, дивлячись на поліцейських. Вони весь час хвилювались, снували туди й сюди.
– І все це було зроблено без найменших втрат для музею з академічної точки зору, – закінчив Філіппе де Монтебелло. Я його не зрозумів. Просто такі академічні вислови, певне, не для мене. А ось щодо хвилювань, то це я, як людина емоційна, завжди близько до серця сприймаю.
Особливо напружена атмосфера запанувала в музеї, коли тут було влаштовано виставку "Шедеврів Дрездена", привезених з НДР. Поліція негайно сіла на коней, усіх бабусь-гідів, незважаючи на їхні наукові титули, замінили молодими й сильними джентльменами, котрі однаково блискуче володіли як прийомами карате, так і кон-фу.
Того ж 1978 року сюди з Єгипту привезли Тутанхамона. Я мав честь з ним зустрічатися в Києві, в Державному музеї українського мистецтва, де йому була надана честь бути виставленим. Адміністрації Метрополітен-музею під час приїзду Тутанхамона довелося не тільки похвилюватися, а й штат охорони збільшити майже втроє. Нью-Йорк буквально наводнився якимись підозрілими типами, котрих раніше тут, можна сказати, ніколи не зустрічали. Принаймні в районі розташування музею. Вони не спускали очей із "Мета", але всередину заходити не наважувались.
У 1980 році тут демонстрували, навіть коня. І публіка валом валила. Кожен бажав дізнатися, чи багато в нього спільного з американським мустангом, бо кінь був нетутешнім. Вів мав постійну прописку у Венеції, в соборі святого Марка. Кінь стояв, як вилитий з чистої бронзи, високо тримаючи голову, ніби знав собі ціну. Гід із гідною поваги гордістю сказала:
– Тому коневі ціни немає.
Потім ми дивилися "музей усередині музею". Грандіозне відкриття Америки. За рахунком – це третє. Якщо брати до уваги відкриття Амеріго Веспуччі.
Найбільше в цьому мікромузеї подобається музей Роберта Лермана. Нині вже покійного. Колись був банкіром, непогано заробляв, а в години дозвілля разом із батьком Філіпом (у цього одне "п") колекціонував різні предмети мистецтва XIV-XX століть, і в нього, мушу зауважити, непогано виходило. Чимало предметів старовини вони придбали на так званих "блошиних базарах" світу.
– Чи були вони в Одесі на знаменитому свого часу товчку? – запитав я. Гід знітилась й ухильно відповіла:
– Цього я точно стверджувати не можу.
Цікава деталь: як тільки ти зупиниш гіда в ту хвилину, коли вона набирає найбільшої швидкості, й запитаєш щось конкретне, неодмінно дістаєш одну й ту ж відповідь.
Так ось: той міні-музей перенесено в Метрополітен із 54-ї вулиці Вест.