Привіталися.
– В хаті нікого нема. Околицю вартують мої хлопці, тож можемо починати балачку, – взяв на себе обов'язки господаря козак. Вітаючись, Еней не виймав лівицю з кишені, Голова КБУ був переконаний, що канцлер стискає нею якщо й не гранату, то руків'я пістолета напевно.
Зайшли, сіли за грубий стіл, світла ніхто не шукав – силуети трьох добре увиразнював і місяць.
Не відкладаючи в довгу шухляду, першим свою претензію заявив Щасний. Еней на Сізіфове тяжіння до президентської булави відреагував мляво – зараз головне перемогти, та, власне, ніхто з козаків на крісло найвищого посадовця держави особливо не претендує; Цзи Сяна така дрібниця взагалі не цікавила.
Цікавило представника Великого друга інше:
– Китай вітатиме перемогу антиурядових сил в Україні і має намір надалі допомагати Новому козацькому війську стріливом. Натомість моя країна хотіла б отримати рішуче підтвердження обіцяної їй раніше винагороди за згадану допомогу.
– Винагороди? – здивувався Генеральний канцлер. – Я гадав, стрільно ми одержуємо безоплатно – в рахунок майбутнього співробітництва!
– Шановний кандидат у Президенти, – китаєць делікатно хитнув головою в бік Щасного, – гарантував, що винагородою за постачання стрілива буде передана моїй країні в довічну власність "ша мо" – пустеля! Йдеться про всі українські території південніше так званого Зеленого щита!
– Що? Ти? Ти їм це обіцяв? – Еней схопився на ноги. Здавалося, він зараз же задушить Неона Вакуловича своїми маслакуватими руками. – Хто дав тобі право роздавати українські землі?!
Якби в кімнаті горіло світло, присутні помітили б, як Щасний зблід.
– Це не землі – це пустеля. Невже ви справді вважали, що стрільно можна отримувати безкоштовно?
– Такою ціною воно нам не потрібне! – гримів козак.
Очевидно, тепер настала черга бліднути китайцеві.
– Чи правильно я зрозумів, що шановний Генеральний канцлер відмовляє нам у згаданих вище гарантіях?
– Я вам ніяких гарантій не давав!
– Хао де! В такому разі моя країна буде змушена негайно припинити поставки!
– Обійдемося тим, що є! – огризнувся Еней. Втім, він таки сів і продовжив задумливо: – Знаєте, українська пустеля по особливому люта, бо вітер гонить нею не зернистий пісок, а дрібнюсінький чорний пил – залишки колишнього чорнозему. Це прах землі, а прах не порох – його не продають! Ми не можемо віддати вам нашу Куряву, але можемо запропонувати дещо цікавіше – Сибір! Одним із перших декретів нового українського уряду буде декларація про визнання територій за Уральським хребтом китайськими – пристараєтесь неозорих родючих земель і отримаєте надійного союзника в Європі!
– Легко віддавати чужу територію…
– Впродовж багатьох століть наш спільний сусід прагнув розпоряджатися українською територією, аж поки не всох, вичерпавши нафтові й газові родовища! Тож маємо однаковий інтерес – ослабити північного ведмедя, щоби не пхав носа до чужого проса! Хіба не в цьому полягає мистецтво політики?
– Мушу проконсультуватися! – сказав Цзи Сян, дістав глоб і вийшов з хати.
Щасному сподобалась ідея замість Куряви розрахуватися з китайцями Сибіром, але зовсім не подобалась відмова Енея від поставок стрілива. Доповіді Крепса, зокрема його звіт про поїздку на Нову Січ, свідчили, що козацтво міцно стало на ноги. Втім, окрім донесень розвідача-аматора Неон Вакулович мав і сухі повідомлення від агента-професіонала Буланого, які свідчили, що в сенсі озброєння козацтво ще не настільки зміцніло, щоб сподіватися на перемогу в лобовій війні з урядом. Щасний спробував було м'яко переконати в цьому Енея, та Генеральний канцлер проявляв лише невблаганність: ані верблюжої стопи рідної пустелі нікому не віддамо, інакше – навіщо взагалі було починати всю цю катавасію!
Повернувся китаєць:
– В разі появи згаданої декларації Китай подбає, щоб незалежність і територіальна цілісність України були збережені та захищені. Але ви відмовляєте моїй країні в праві на українську пустелю, тому ми змушені будемо припинити військову підтримку вашого руху, а за поставки, зроблені раніше Україні, буде виставлено рахунок!
– Оформимо його як державний борг! – відмахнувся Еней.
– З невизнаних збройних загонів маєте перетворитися на законну українську владу самотужки!
– Впораємося! – грюкнув кулаком об стіл Генеральний канцлер.
Голова КБУ потайки зітхнув.
Локі
У підземеллі "покої" Генерального осавула складалися з двох невеличких кімнаток через коридор від резиденції Наказного гетьмана. Батько Чуй і Локі сиділи один навпроти одного, порадник частував провідника козацької спецслужби пашистим чаєм – у Куряві саме буяла Сальва й Локі привіз на гостинець шефові духмяного зілля.
– Готується Рада старшини, – почав господар помешкання. – Маю сказати розумне слово. Нині всі хилимося до думки, що зі збігом Сальви щуроголовці посунуть у наступ, як гадаєш, парубче?
– Посунуть! – погодився Локі.
– І що, готуватися до оборони?
– Ні – випередити гаспидів і рушити в виступ самим!
– Потуги ще недостатньо…
– Це, наступаючи широкою лавою, а можна ж згромадити всі полки в єдиний таран!
– І куди спрямувати?
– Та на Київ, куди ж у дідька, ще? Їхні війська так само розосереджені по фронту, як і наші! Тут головне – тихцем зібратися в один кулак і… На мою хаптагерську тяму є сенс посунути на Київ річищем висохлого Дніпра! – розпалювалась уява Локі. – Так ми довше залишатимемось непоміченими й поки товстопузі тварюки чухатимуться на Шацьких озерах, опануємо столицю! Міністерства, банки… що там іще захоплюють у таких випадках? А далі хай уже пересипає баляндрасами дипломатія: звернення до міжнародного співтовариства, вимога до щуроголовців скласти стрільно… Складуть триклятущі, куди подінуться – бо ж зробляться вже не "щуроголовими", а безголовими, себто обезголовленими!
– Є сенс, є сенс… – задумливо сьорбав запашний напій Батько Чуй.
За два дні Генеральний осавул дружелюбно плеснув Локі по широкому плечі:
– А твій план схвалено, парубче. Ростеш! Тільки рости потай, бо це відомості граничного рівня нерозголошення, вже й сам не радий, що бовкнув!
– Я нікому не скажу! – реготнув Локі.
Зі звіту агента Буланого
Курінний Хвей набрав сотню бійців, між яких опинився і я. Чулися розмови, що підрозділ має виконати відповідальну й украй таємну роботу – попри невдоволення козакам наказано здати глоби та інші засоби зв'язку. Два качі було завантажено технічним обладнанням і темного часу доби сотня вирушила в пустелю через паланку на захід від Січі. Лише на ранковому привалі курінний повідомив, що ми прямуємо на його рідний, знищений іще на початку бойових дій, хутір Немирівський. На хуторі мусимо відновити установку катриформінгу й почати виробляти водень. Спроба вивідати в Хвея кінцеву мету операції успіху не мала, можливо курінний цієї мети просто не знає. Про дальші події доповідатиму.
7
Воля
Сальва збігла. Саме так говорили хуторяни про закінчення скороминущої пустельної весни, хоча правильніше було б сказати зотліла – вигоріла під немилосердним березневим сонцем, додавши Куряві зайву дрібку чорно-сірого в цих південних краях пороху. На півночі вона ще добігала хижими пустельними язиками подекуди аж до Острога, Коростишева й Конотопа, а на Бузькому лимані вже володарювали суша і спека.
Поставки стрілива несподівано припинились. Межиріч розв'язав було з цього приводу язика: чи не складатися залозі Дебаркадера в качі та не сунути на підмогу браттям ближче до лінії фронту, на що отримав з Січі відповідь коротку й вичерпну: сидіти, чекати настанови й не смітити в ефірі!
Такою невеселою, на його погляд, перспективою осавул поділився й з Волею. Користуючись затишшям, дівчина взялася за наведення ладу в документації по стріливу та в фельдшерській, підбила козаків на генеральне прибирання й ремонт кількох будівель паланки, на яких іще знати було сліди від зимового бою. Попри все залишалася ще купа часу для "наведення ладу", "генерального прибирання", а можливо й "ремонту" в спогадах, думках і почуттях.
"Раніше або пізніше клята війна неодмінно закінчиться! – думала Воля. – І тоді до мене, себто – по мене прийде Локі. Візьме мене за руку й ми підемо. Кудись. Неодмінно далеко. І там, куди він мене поведе, неодмінно буде пречудово. І це правильно. І я піду. Я обіцяла, я присягалася й узагалі… та ніч у Києві… вона ж зобов'язує. Але, Боже, чому ж мені нікуди, ані близько ні далеко, не хочеться йти з Локі!? Так не хочеться, що іноді я навіть боюся, що війна справді закінчиться! Зі мною щось не так. Зі мною в дідька щось не так, і ні з ким порадитись, ну не з осавулом же Межирічем урешті-решт!"
Так, Локі – це ураган і протистояти ураганові несила, але ж ураган швидко минає. А що залишається? Соловій – лагідний дощик, та хіба не дощик відроджує до життя мертву пустелю? Навіть пустелю! Я не втрималась перед натиском урагану, та хіба є в тому моя провина? Ні, провина таки є… Провина? Те, що сталося між вами в занехаяній квартирі Лаврівни ти вже сприймаєш, як провину?"
Локі часто телегукав. Дратувався. Казав, що не тямиться від самотності й від туги за коханою. Казав, що після війни вони поїдуть до далекої прохолодної Швеції й житимуть там у дерев'яному будиночку край лісу на березі тихого озера. Озеро на півночі – це ніби Бузький лиман, але без божевільної спеки й без фламінго.
– Якщо гаянка лише за фламінго – я наловлю їх у лимані й привезу до Швеції цілий курник!
– Ти втомився, – відповідала дівчина.
– Ми всі в гаспида втомились, але скоро війна закінчиться!
Соловій став нагадувати про себе рідше. Повідомляв, що живий (і це для Волі було головне), розважав кумедними випадками з буття на далекій паланці, сумував, що Сальва цьогоріч перекотилася через неспокійну Куряву навдивовижу швидко, ніби гніваючись на людей за війну.
– О, пізнаю Соловія! – всміхалася в слухавку глоба дівчина: – Навіть копаючи шанці, поет пустелі залишатиметься поетом!
– Ні, – раптом твердо заперечив гетьманчук, – війна мене змінила й колишнього меланхолійного Соловія ти вже не зустрінеш!
– Та я бачила, але гадала – то просто втома.
– Життя взагалі втомлює, а надто – життя на війні.
– Ми ще молоді.
Соловій
– Я зробив цікаве відкриття: коли по твоїй позиції прямим наведенням лупить танк щуроголовців, поняття віку зникає.