Все, що більше або менше підходило до сеї другої течії, згори засуджене було на те, щоби бутніти в поросі бібліотек або ширитися способом так примітивним, як переписування. Ані літопис Величка, ані вірші Климентія, ані драми Довгалевського, ані віршована переробка новел Бокаччо, ані множество інших творів літературних того часу не були публіковані друком, не зробили на суспільність українську того впливу, який би були могли зробити при незначності і слабім розвої тодішньої літератури російської".
3. "Богогласник" і його автори
Іван Франко вважає, що саме в цей час народжувалися такі твори, завдяки яким робився крок до народу, до народної мови, і це був єдино правильний вихід, який рятував ситуацію в цілому:
"В лоні тої бідної, опущеної і погордженої суспільності руської доконувався, хоч звільна, значущий поворот, переварювалися традиції літературні ХVІІ віку, робились несмілі, але все-таки замітні кроки в тім напрямі, котрий був єдиноспасаючим – до народу, до народної мови. Сліди такої еволюції ми бачимо в деяких рукописних пам'ятниках того часу. Найдальшими її етапами є такі твори з останнього десятиліття ХVІІІ в., як "Букварь языка словенського", виданий у Львові 1790 р. з доданою при кінці його "Свъцькою полътикою", писаною майже чистим язиком народним, як "Богогласник", виданий 1791 р. в Почаєві, і видані там же 1796 р. "Науки парохіяльныя".
Особливу увагу Іван Франко надає "Богогласнику":
"Богогласник" ми вважаємо найважнішим твором червоноруської літератури ХVІІІ віку, одиноким важним здобутком уніатським на полі нашої літератури до часів Шашкевича".
На його думку, "Богогласник" не є твором одноцільним ані з одного часу. Се є збірник пісень церковних, котрі постали в лоні унії в різні часи, походили од різних авторів і писані були в різнім дусі. Є се не збірна праця групи людей, але радше здобуток довгої роботи кількох поколінь; деякі пісні походять з ХVІІ віку, других автори дожили ще ХІХ віку, як Дм. Левковський, котрий умер 1821 р. в Дрогобичі".
Іван Франко високої думки про тих простих авторів пісень, чиї прізвища нічого не говорять пересічному читачеві ні тоді, ні зараз:
"Хто були автори тих пісень? Акростихи самих пісень заховали нам поверх 20 назв, але всі ті назви мало нам говорять. Хто були ті Левковські, Вольські, Достоєвські, Мастиборські, Моравські, Пашковські, Тарнавські, Дяченки і др., котрих пам'ять загибла, а котрих пісні співаються й досі побожним руським народом? Літописи церковні ані світські нічого не говорять нам о них; хіба де случай ні записки на маргінесах книг церковних або не менше случаймо доховані тематизми та пом'яники зможуть нам вказати стан та дату смерті одного або другого з тих скромних трудівників нашого слова. А все ж таки, з другого боку, імена їх і говорять нам дещо. Вони показують, що правдива побожність, правдива, тиха і глибока сила слова нашого, котра в ту тяжку пору висохла була на вершках нашої ієрархії, живим ключем била серед нижчого монастирського і зовсім низького світського духовенства, а той серед малограмотних, але тим ближчих до народу дяків. Прості братчики та послушники монастирські, світські, духовні та дяки – се, по нашій думці, автори тих пісень".
4. Що таке правдива церковна коляда?
Відтак Іван Франко переходить до характеристики коляди під час Різдвяних свят:
"Різдвяні свята – се, без сумніву, найпоетичніше свято у слов'ян, ба й у всіх народів християнських. Чисто людський, а в значній мірі й соціальний інтерес в'яжеться тут найтісніше з інтересом догматично-обрядовим. Народження того, що мав статися вчителем і просвітителем світу, потіхою "всъх труждающихся и обремененных", народження його серед найбідніших обставин, в стайні між худобиною, все те від перших віків християнства чинило сей празник правдивим празником бідних, убогих духом та повних того "благоволенія", тої щирості до людей, котра й є найбільшою славою божою на землі, найвищим і єдиним ідеалізмом в житті людському. Подія та, котру церков установила святкувати безпосередньо по зимовім пересиленню дня й ночі (21 грудня), т.є. на самім початку нового зросту дня, немов знаменуючи нею нехибне наближення нової весни для людськості, здавна була улюбленою темою для християнських поетів, була основою многих легенд, котрі розвивали просте й чудове в своїй простоті оповідання євангельське".
А потім він характеризує і церковну коляду загалом, говорить про синтез народної пісні, євангельського оповідання, правдиво релігійного настрою і глибокого чуття автора, що й дає справжню коляду:
"… наша коляда церковна є далеко більш строгою і поздержливою, коли ходить о реалістичне малювання деталей, ніж пісні німецькі і польські, і тільки де-не-де проскочить дві-три побутові рисочки. Не можемо сказати, щоб се малювало характер нашого народу і його поетичної творчості загалом; противно, в піснях чисто народних ми бачимо , що народ наш любується в яркім малюванні подробиць побутових, і можемо хіба ураз із К.-Е.Францозом подивляти ту незрівнянну пластику, вірність і певність в схоплюванні тих подробиць і в їх доборі. Коли коляди церковні відрізняються від пісень народних більш тусклим колоритом, то причини сього треба шукати деінде. Може бути, що автори пісень потрохи і з умислу ретушували колорит своїх творів в той спосіб, щоб достроїтися до загального духу нашого богослужіння, більш строгого, більше зверненого вглиб, більше ділаючого на чуття (конечно, на чуття того, хто може його відчути, хто р о з у м і є всі подробиці того, що і як і чому співається), а менше на фантазію. Намагання таке могло у авторів явитись і зовсім мимоволі; адже ж вони сяк чи так мали весь вік діло з церковними обрядами і піснями і пройнялись наскрізь їх духом. Але мені здається, що коли сей вплив і справді був, то все-таки він не був головний і рішучий. Перше місце треба тут признати тим джерелам, з котрих вони безпосередньо черпали мотиви до своїх творів.
Ми бачили, що в наших колядках є чимало ремінісценцій і гімнів латинських, і пісень церковних німецьких і польських, і навіть дещо трохи слідів впливу середньовікової драми релігійної. Та все-таки впливи ті не вичерпують усього змісту наших коляд. Головним і найвидатнішим їх джерелом були книги, котрі автори по своїй професії все мусили мати під рукою і в уживанні – книги церковні і богослужебні. Поетичні не раз, часто однако ж тільки риторичні і догматично загострені канони, стихирі і антифони чинів богослужебних, писання отців церкви, прологи і житія, акафісти і толкування письма святого, а вкінці легенди апокрифічні, котрі помимо заказів властей церковних часто користувались такою самою повагою, як і писання канонічні, і переписувались, а то й друкувались поряд з ними, — ось що мусило їм давати канву до укладання пісень, ось що мусило в головній мірі вплинути на їх колорит, а почасти й на їх стійність поетичну. Вплив тих джерел, переважно творів візантійських з доби великого упадку смаку, мусимо назвати не дуже то корисним. Велика часть наших коляд церковних не здужала охоронитись від тої самої риторичності і догматичної хитроумності, від тих далеких і за волосся натяганих порівнянь та ремінісценцій із Старого завіту, які характеризують вищенаведені твори. Тільки в немногих случаях, де колядка наша черпала зміст прямо з оповідання євангельського, а форму з пісні народної і де надто правдиво релігійний настрій і глибоке чуття автора здужали перетопити ті далекі від себе елементи в одну органічну цілість, там тільки ми одержали пісні справді взірцеві, твори високої поетичної стійності, яких не постидалась би жодна література на світі і котрі сміло можуть видержати порівняння з найкращим, що тільки є на полі християнської гімнології, твори, котрі справедливо і по заслузі здобули собі серед народу так широку популярність і не стратять її доти, доки серед того народу тривати буде тепле чуття релігійне і прив'язання до своїх гарних та поетичних звичаїв і обрядів".
5. "Скелети" колядки
Поглиблюючи знання пересічного читача про колядки, Іван Франко вкотре вдається до теорії літератури, не боячись, що це буде незрозуміло тим, хто читає його статтю. Навпаки, якщо людина знатиме про колядки глибше, то й ставитиметься до них з більшим розумінням і, якщо хочете, повагою, шукаючи глибинний зміст у простих, здавалося, б словах.
Іван Франко пише:
"Стародавня а основна різниця існує між двома родами поезії. Перший Шіллер, спонуканий різницею між поезією Гете і своєю, старався вияснити ту різницю і дійшов до двох категорій: поезії наївної і сентиментальної (ми сказали б нині – рефлексійної). Поезія наївна не знає віддалення між виображенням а виразом, між чуттям а словом, між фактом а наслідком. Вона держиться речей конкретних, не силується проникнути в глибину явищ, але дбає тільки про одно, щоб найти якнайпластичніший вираз для чуття чи виображення. Поезія рефлексійна виходить з іншого джерела, з аналітичної думки. Праця розуму побуджує у поета чуття і заставляє його виливатися в словах. Обнімаючи широкі простори часу і місця, поет рефлексійний мусить часто послуговуватись абстрактами або й словами, далекими від конкретного змісту, мусить натужувати свою фантазію для підшуковування різних фігуральних виражень і порівнянь, і не раз, коли має дуже живу фантазію або коли під рукою є багатий матеріал утертих зворотів, хапає ті порівняння дуже здалека. Отсю саму основну різницю добачаємо і між нашими колядами церковними".
Іван Франко виявляє неабиякі знання з історії питання та інтерпретації Святого Письма і популярно пояснює пересічному читачеві предмет свого дослідження колядок, які мають своє прадавнє коріння. Його тлумачення не лише сягають глибини часу, а й випереджають сам час, що було однією з основних причин непорозуміння, м'яко кажучи, письменника з Церквою. Це тема окремої розповіді, але, як на мене, саме літературознавча складова у цьому питанні є визначальною.
Іван Франко пише:
"Перші пісні церкви християнської, які доховалися до наших часів, — гімни грецькі й латинські, повстали в часі упадку класичної літератури. Джерело поезії наївної давно вже було висохло. Поезія поганська звелась на чисту риторику, на самий добір гладких, але конвенціональних фраз та бездушних порівнянь.