Вона думала, що у неї міцніші нерви, але так і не змогла заснути. І хоч налаштовувала себе, що треба заспокоїтись, коли Тіберій Маркович поїхав за Вітею до Києва, все ж нічого не могла з собою вдіяти.
Спати вона лягла трохи раніше, ніж зазвичай, перевіривши, чи зачинила на два ключі двері. Оглянула й вікна, ніби злодій міг дивовижним чином залізти на третій поверх типової хрущовки. Будь-який шум на вулиці, гудіння холодильника чи навіть кроки у сусідів нагорі, коли тряслася люстра, викликали у неї посилене серцебиття. Їй ввижалися несусвітні речі, фантазії про можливе пограбування і навіть убивство випереджали її бурхливу уяву.
Нарешті Роза Германсдерфер зважилася, підвелася з ліжка, міцно затягнула штори, аби навіть клаптик світла не визирав на вулицю, ввімкнула телевізор. Їй стало легше на душі, але сон все одно не прийшов.
Якщо сказати, що вона думала про Вітю чи чоловіка, це було би неправдою. Ні, вона думала й про них, але якось фрагментарно, на тлі інших думок, що виникали в її голові. Але коли б у неї конкретно запитали, про що вона думає саме цієї миті, вона б не змогла відповісти або сказала би щось на кшталт того, що думає про все і про ніщо.
Коли зранку до неї зателефонував старший, Яша, вона сказала, що боїться бути сама. Він витримав незначну паузу, думаючи, мабуть, щось про своє:
— Хорошо, мама, я приду к тебе ночевать.
Удень не було так моторошно, звуки за вікном не викликали панічного страху.
На обід до неї завітав середній, Леонід. Він періодично сварився зі своєю другою дружиною, з якою теж не мав дітей.
— От папы ещё нет вестей? – Льоня наминав смажену картоплю, добряче поперчивши її. Відповіді йому було не потрібно, адже все й так очевидно. – Поменьше бы вы нянчились с Витей, он бы и не убежал в ваш Киев.
— Почему это мой Киев? – Роза ніяк не могла зрозуміти іронії сина.
— А чей, мой? Я учился в Дрогославе. Это вы с папой учились в Киеве. Вот в младшеньком и взыграл зов предков.
Роза промовчала, хоча всередині закипала від синової несправедливості. Говорити таке зараз? Льоня змалку не любив Вітю, ставився до нього не як до брата, а ніби до чужої людини, котра заважає йому жити. Яша був більш поблажливим, завжди брав Вітю, коли той хотів, з собою. Від Льоні такого годі було дочекатися. Це навіть була не фізична неприязнь до рідної крові, а щось більше, що межувало з расизмом. Втім, якби його в цьому звинуватили, він би відхрестився й посміявся, що це не так.
Льоня Германсдерфер якось обмовився, що Вітю треба було вбити ще змалку, аби не заважав усім жити. Тоді сильно рознервувався Тіберій Маркович. Він хльостав Льоню ременем і зі сльозами на очах повторював: "Он не мешает мне жить, это тебе он мешает жить!". Ні Роза, ні Яків не сміли втрутитись у цю розбірку, лише Вітя, який не розумів сказаного Льонею і батьком, вхопився за ремінь і почав густо плакати, рятуючи брата.
— Спасибо, мам. Всё было очень вкусно. – Льоня встав і поцілував її в щоку. – Если хочешь, я могу завтра к тебе прийти, подменить Яшу. Всё равно мне с моей не жить.
— Приходи, сынок. – Розі хотілося, щоб Яша ночував з нею й усі наступні ночі, але не сміла цього сказати Льоні.
Яша прийшов уже після восьмої вечора. На ньому був величезний помаранчевий шалик, що, здається, закутував усю його фігуру. Роза здивовано дивилася на цей цирк.
— А как же иначе, мам? Не поймут, — виправдовувався він.
Вона приготувала йому вечерю, сама сіла поруч, трошки перекусила. Розі завжди здавалося, що Яша мав бути не її сином, а чоловіком – вірніше, одночасно тим й іншим. З ним їй було затишно, ніби за кам'яною стіною. Він з півслова розумів її, та й Роза отримувала задоволення, коли вдавалося відчути бажання Яші, випередити його й піднести все готове на білому блюдечку з голубою окаймівочкою.
Йому безнастанно телефонували на мобілку, і це почало її дратувати:
— Да выключи ты свою музыку!
— Не могу, мам, это же бизнес, — він відповідав м'яко і навіть весело, ніби усе пояснював малій дитині, котра не розуміє елементарних речей, але до малюка не треба опускатися, а, навпаки, намагатися піднятися до його сприйняття світу, аби все розтлумачити. – Вот стукнет одиннадцать, тогда с чистой совестью отключусь до восьми утра.
— Когда ты, наконец, женишься? – Роза благала саму себе не говорити цього, але слова вирвались на волю, здавалося, самі по собі. – Ведь тебе уже пятьдесят скоро! Дождусь ли я внуков?
— Мама! – Він благально глянув на неї, і в цьому погляді вона прочитала всю глибінь його відчаю й безнадії.
Вони ще трохи посиділи, подивилися телевізор, полягали спати. На душі у Рози було спокійно, ніби вдруге народилася. Звечора заснула, але десь біля четвертої ранку прокинулась. Нічого жахливого їй не снилося. Просто страх наповнював душу...
56
Яків Германсдерфер зовнішньо був схожий на батька – Тіберія Марковича, мав схожий характер і вишукані манери. Здавалося, він піде його шляхом гуманітарія, займеться науковою роботою на татовій кафедрі. До цього йшло. Яша закінчив російську філологію Дрогославського тоді ще інституту, з допомогою батька писав кандидатську дисертацію про "нечаянную радость" Блока – і ... закохався!
Вона викладала політекономію, була від нього на десять років старшою, вже розлученою, з двома дітьми. Спочатку його невміле кавалерство сприймала з усмішкою, а потім зрозуміла, що це її останній шанс.
Коли Тіберій Маркович довідався про зв'язок сина з Іриною Анатоліївною, то зробив одну з найбільших помилок у своєму житті: про все розповів дружині. Роза спротивилась цьому шлюбу й надовго відбила у Яші охоту до жінок.
Звісно, він закинув філологію, перестав вірити у кохання, Ірина Анатоліївна виїхала із Дрогослава – і на цьому все закінчилося. Яша перебивався випадковими заробітками, аж поки його не втягнули у солідний бізнес. Уже незабаром він мав свою фірму з постачання і ремонту холодильників, став монополістом на Дрогославщині. Відтак київські юдеї викупили акції місцевого м'ясокомбінату, поставили його керувати підприємством. Він спромігся відкрити декілька магазинів, ресторан, заснував агентство з продажу нерухомості. Одним словом, став помітною фігурою у Дрогославі, купив шикарну трикімнатну квартиру, люксусовий автомобіль. Жив на широку ногу, ні в чому собі не відмовляв, допомагав батькам і Льоні, балував Вітю.
Були, звісно, в його житті й жінки. Але все закінчувалося тим, що вони хотіли одружити його на собі – і він тоді поривав з ними. Зрідка згадував про Ірину Анатоліївну, тоді напивався, вимикав мобілку й три доби не з'являвся до людей. Потім декілька місяців усе йшло по колу – до чергової хмільної згадки про неї.
Яків не звинувачував маму в тому, що сталося. Вірніше, ніколи про це не казав, хоча подібні думки крутилися в мозку. Втім, ще не знати, чи був би він щасливий з Іриною Анатоліївною. Він завжди так її називав – по імені й по-батькові, і їй це подобалось. "Не забудеш", — казала вона. Звісно, він знав, що кохав і, мабуть, досі кохає її, хоча минуло майже тридцять років (ого, як час пролетів!), але не був упевнений, що вона відповідала йому взаємністю.
Помаранчева революція захопила Яшу зненацька. Германсдерфер не поспішав висовуватись, але якось само собою було зрозумілим, що він не може не бути за Ющенка. Втім, місцевий політичний бомонд вичікував на реакцію одного з найвпливовіших дрогославських юдеїв – і Яша не забарився. Інтуїція бізнесмена підказала йому правильний прагматичний хід. Він придбав помаранчевий шалик, за його кошт відправили декілька бусів із місцевими революціонерами, які збайдикували на роботі, до Києва, Уляна Гриньків вициганила у нього чималу суму для місцевого революційного штабу.
Після активності Яші вийшла з заціпеніння небагаточисельна юдейська громада Дрогослава. Втім, навряд чи можна було говорити про, власне, громаду, адже юдеї жили розрізнено, поділяючись на багатих і бідних, хто би й що не казав про їхню буцімто згуртованість, і лише декілька осіб вважали себе їхніми лідерами й виявляли обережну активність у громадському житті.
Уже коли революційний вихор закружляв у Дрогославі, юдеї не гребували з'являтися на мітингах, а Льоня Германсдерфер, прес-секретар юдейської громади, навіть втиснув якусь статтю у "Дрогославську зорю". Коли Яків прочитав її, то скривився, бо не було потреби прогинатися, адже навіть ймовірністю юдейських погромів і не пахло. Проте братові він нічого не сказав.
Зникнення, а потім чудове віднайдення Віті Яша, на відміну від Льоні, пережив серцем і картав себе, що сам не поїхав до Києва, а тому хворий батько змушений був це зробити. Тіберія Марковича він любив значно менше, ніж маму, хоча, здавалося, мало би бути навпаки, усвідомлював це, але нічого не міг з собою вдіяти.
Думки про Вітю не давали йому спокою, і зрештою він набрав номер Данила Галича, з яким обережно вів бізнес у Дрогославі. Спочатку Яків подумав, що помилився, бо у слухавці пролунав дівочий голос. Але та зорієнтувалася швидше, ніж він:
— Вам Данила? Мій солоденький котик зараз спить у моїх обіймах. Я Світланка. А вас як звати? У вас дуже сексуальний голос. Що йому передати?
Яків не знав що сказати і натиснув на кнопку відбою. Світланка... Сексуальний голос... Він був не знати чого злий на Данила Галича.
57
Диктор по телевізору щось монотонно читав, аж поки я не відірвався від своїх думок і не став прислухатися до сказаного.
"Кандидат у Президенти Віктор Янукович висловив глибоке розчарування в Леонідові Кучмі. За словами претендента на найвищу державну посаду, під час кризи пан Кучма захищав не інтереси держави та народу, а свої власні та своєї сім'ї. Також пан Янукович знову заявив про те, що співчуває Вікторові Ющенку в зв'язку з його хворобою, не бажає йому зла, а якнайшвидшого одужання".
Я зі злістю натиснув на кнопку пульта, і телевізор вимкнувся. Моя злість була не на політику, яка починала набридати і навіть ставати остогидною. Я злився сам на себе. Все-таки сьогодні Андрія, а мене ще ніхто не привітав, хоча мобільний телефон був увімкнений з самого ранку. Навіть Надійка і Василь, які десь вештались усенький день, не зробили й натяку, аби поздоровити мене. Ніби це я спричинився до всіх цих революційних подій, які вирували у Києві, Україні, в нашому Дрогославі.
Коли перша хвиля злості минула і я усвідомив, що нікого з друзів у мене не залишилося, завібрував мобільний.