Я його вигострю на сарацинській вашій осельці. І буде мені перочинний ножик, гострий, як бритва!
— По-господарському мислиш, онучку! Тільки для нього треба буде з берести капшук ізшити. Там у мене є клубочок найтоншого соснового коріння. Трохи його розпарити над окропом — і можна, як дратвою, бересту зшити... Тепер же потихеньку почапаємо до тієї ятки, яку Микита загадав.
Роздивились на всі боки і ще здаля побачили над головами людей те смугасте запинало від сонця над яткою з ковригами.
Не встигли вони піввідстані подолати до тієї ятки, як їх спинив поважний літній чоловік із неквапними рухами.
Він обома руками легенько стис дідусеву правицю. Ілько зауважив, що нігті і пучки пальців у нього темні, наче в чомусь вимочені. Самі ж пальці дуже рухливі.
— Іване! Дитино! Це ти?! — Неймовірно зрадів дідусь статечному літньому чоловікові у дорогім убранні. — А ми про тебе якраз сьогодні і згадували. Кажуть, що з Великодня в тебе немає роботи? Це правда?
— Та не перемайтеся! Сьогодні немає — завтра буде! Дасть Бог день, дасть Бог поживу! А ви як? Як ваші ноги?
— Отож бо й воно! Та мусимо молити Бога, щоб гірше не було. Я до чого — у нас сьогодні піп Іван підняв громаду на добре діло. Щоб скинулись на дзвін. Бо скільки можна билом людей на молитву скликати? І багато з нашого приходу подали на дзвін. Ти, Іване, піди та зі Стефаном побалакай. Він же у нас староста. Може саме тобі замовлять дзвін лити?
— Та оце, власне, й чимчикую до вашої Параскеви. Мені вже такого наговорили і про "золоту перлину" і про казання попа Івана. Саме від Стефана тільки-но прийшов молодик і попрохав прийти до Параскеви та порадитись із ним самим і попом Іваном. То я туди йду. Спирайтесь на мою руку та ходімо. Та поговоримо про діла днів минулих.
— Дідусю! — Попрохав Ілько. — Можна мені отут Микиту чекати?
— Хочеш лицедіїв подивитись?
— Ага.
— Ну добре, лишайся тут. А мене наш знаменитий котельник-мідяник вже якось проведе...
— І не сумнівайтеся! Підемо потихеньку, помаленьку, і ви мені скажете, що там у вас діється...
Літній чоловік узяв під руку престарого теслю, і вони поволі пішли через вируючий майдан Торжища.
Біля ятки з ковригами, від медового запаху яких в Ілька почала слина в роті напливати, з'явились скоморохи. У ковпаках, з помальованими буряком щоками, у розхристаних сорочках. Дуділи у дудки й сопелі, калатали в бубон і тріскотіли по барабану. Лаялись на весь голос і перекривляли одне одного. Одне слово — скоморохи-лицедії! З ними прийшли ще двоє чоловіків. Один, високий і міцний, м'язистий, привів на товстенному ланцюгу кудлатого собаку. Другий чоловічок, миршавий, скоріше, схожий на отрока. Але з лицем вже старим, поораним глибокими зморшками. Цей привів із собою здоровенного ведмедя на тонкій сворі для псів-гончаків.
Скоморохи-лицедії почали ходити на руках, перекидатися через голову, стояти догори ногами на одній руці. А їхні музики тнули веселу і голосну музику.
Ількові так сподобалось, як вони крутились і перекидались, що він і про голод забув.
Вийшов чоловік із собачкою і почав розкладати на землі по ріпі. І питав у собаки, скільки він поклав овочів. Собачка гавкав чи раз, чи два, чи три... Стільки разів, скільки лежало на землі ріп.
І коли почав збирати, то питав собачку: скільки лишилось? І собачка гавкав саме стільки разів, скільки лишилось овочів на землі.
Ількові страшенно це сподобалось! Він геть захопився дійством, що незчувся, як біля нього опинились Іванкові сестрички. Дві старші за Іванка, одна молодша. Всі троє гризли медові ковриги. А найменша затисла зубами ковригу і витягла з рукава сорочки перочииний той ножик. Простягла Ількові. Ілько ще не відійшов від захвату вченим собакою і спитав.
— Чого тобі?
— Іванко сказав мені, щоб я тобі віддала твій ніж.
— Це не мій тепер ніж. Ваша мати забрала його в мене, ніби я обдурив твого брата.
— Батько забрав ножа в матері. Віддав ножа Іванку. Іванко віддав ножа мені. Іванко дав мені ножа і сказав тобі віддати.
— Ти не брешеш? — Засумнівався Ілько. — Тебе не батько підіслав, щоб ти ножа мені повернула?
— Ні, присягаюсь! — Дівчинка віддала ковригу старшій сестрі, витягла з-за пазухи хрестик і поцілувала.
— Ну, тоді вірю, — погодився Ілько. — Давай сюди ножик. Дівчинка віддала ножа і спитала Ілька.
— Ковриги хочеш?
— Хочу.
— Ну то бери! — І дівчинка забрала в сестри майже половину обгризеної ковриги і віддала Ількові.
Ілько ж запхав за пазуху ножа до "дерев'яної книжки". А писало він зразу, тільки купили, причепив на свій святковий червоний пояс.
Тим часом кудлатий собачка вже ходив на задніх лапах. А потім побіг по колу тільки на передніх.
— А де дідусь?! — Почулося враз над головами дітлахів.
Ілько здригнувся і обернувся. Над ним стояв Микита. В кожній руці він тримав по здоровенній корчазі. Певно, що корчаги були повні, бо закриті добрими липовими чіпами. Микита їх тримав за ручки, притискаючи до боків. Таку незручну ношу навряд чи хто, крім Микити, міг би так легко тримати і нести.
— Дідусь із мідником-котельником Іваном пішли до Параскеви. А ще Іван-котельник сказав, що він відведе дідуся до самої садиби.
— Ну, гаразд. Подивився на лицедіїв — час нам іти.
— Микито, — протягнув Ілько, — тут такий учений собака...
— У нас сьогодні не гірший — дивись! — І Микита кивнув назад головою.
Ілько визирнув з-за Микитиних корчаг і побачив, що там, за людьми, стоїть городник Борис із своїм коником-строкачем. А на крупі в коника возсідає той половий гостромордий собака.
— Пішли, пішли! Он вже й Іванко додому вертає! — Кивнув Микита головою в інший бік.
Ілько визирнув туди, куди кивнув Микита. А там, справді, Іванко стоїть і головою ніяково хитає.
— Ти вже оклигав? — Зрадів Ілько.
— Вже! Дивись! — Іванко розкрив пазуху і так і підійшов до Ілька. На груднині не було ніяких струпів і виразок. Тільки легкий блідо-рожевий значок чи то хрестика чи знака пташиної лапки.
— Ти додому?! — Зрадів Ілько.
— Додому...
— Ну тоді і я додому! Гайда, дівчата!
Але старша Іванкова сестра, вже отроковиця, відмовилась — дівчата хотіли ще подивитись на вченого ведмедя.
Ілько та Іванко пішли за Микитою. А Микита голосно повторював: "Обережно! Обережно! Обережно!", проштовхуючись крізь натовп. І якраз і вийшли до Бориса, його коняки і його собаки-вершника.
— Борисе! Ану покажи хлопцям, який у тебе кінь учений. Підвези їх до Житнього торжка.
— Можна, — згодився білобрисий Борис і щось сказав коневі чужою мовою.
Кінь слухняно опустився на коліно. І що дивно, собака захитався, перебираючи лапами, але з коня не впав.
Борис підхопив Ілька і посадив у сідло, а Іванка попереду сідла. Борис цмокнув, і кінь звівся. Собака захитався, але перебрав лапами і таки всидів на коневі.
Борис ще раз цмокнув, і пішов кінь тихим кроком.
А Микита і Борис пішли попереду коня.
Вони щось тихо між собою гомоніли. Але що вони говорили, Ілько жодного слова не дібрав. Ще Ількові було незручно. Бо коли кінь ступав, пес похитувався на своєму сідлі і часом торкався холодним мокрим носом Ількової шиї. І ще він над вухом страшенно хекав — спека була, і пес висолопив язика так, що здавалось, до сідла дістане. Так вони доїхали до Житнього торжка. Іванко попросився злізти, бо йому вже треба додому.
Борис зняв хлопчика з коня і поставив на землю.
— Ти приходь завтра по чикотня. Сьогодні я сам його попораю, — заспокоїв Ілько свого товариша.
— Добре, — згодився Іванко і низько вклонився Микиті та Борису, — бувайте здорові, господа!
А тоді щодуху побіг до своєї садиби. Микита з Борисом та Ілько на коневі дістались до Параскеви.
Там вони побачили дідуся, що розмовляв із Стефаном, Іваном-котельником та попом Іваном.
Молодці Микита та Борис зачекали, поки дідусь з ними попрощається. А тоді посадовили його на коня. Собака сам зіскочив на землю.
Дідуся відвезли до самої їхньої садиби. Ілько ж, звичайно, пішов пішки.
Перед садибою Микита сказав Борису.
— А віддай малому ту дошку. Бо в мене, ти ж бачиш, у руках корчаги. Борис відв'язав від перекидної торби якийсь довгий пакунок, загорнутий у сиром'ятну шкіру.
— Побачимось? — Спитав Борис, з місця злітаючи у високе сідло.
— Завтра в полудень! Бувай!
І Борис обернувся до собаки, цмокнув, і той уже, коли кінь пішов короткою риссю, в два стрибки наздогнав вершника. Легко підскочив і примостився коневі на спину позаду сідла.
Далі Борис пустив коня чвалом.
І за вершником завіялась золотава курява.
Поки мати з дівчатами накривала на стіл, Микита сказав Ількові взяти ключі та відкрити йому комору.
Коли Ілько відкривав здоровенний кований замок, він не втримався і спитав.
— Тобі справді не важко їх отако нести? Це так незручно!
— Ото мене від інших і відрізняє. Хочу — зразу силу напружую і швидко відпускаю. А хочу — можу напругу і півдня тримати.
— А більше?
— Не знаю. Не доводилось, — відказав Микита легко, ніби граючись, і вставив корчаги у дерев'яні стійки. Ну, щоб вони не перекинулись і не побились.
— А що в корчагах, Микито?
— Та макова олія. Оце в Захарковича купив. Ти краще розв'яжи торочки та розгорни сировицю. Та подивись...
Ілько своїми хваткими пальцями розв'язав сиром'ятні торочки. Розгорнув сировицю. Вийняв звідтіля якийсь квітчастий плат.
— Обережно розгортай, щоб не впустив та не повередився! Обережно!
З двору, з-за гори Хоревиці упав золотий післяобідній промінь серпневого сонця. Упав на сіро-блакитне лезо широкодольного важкого меча. Ілько аж скрикнув від несподіванки.
— Микито! — 3 притиском зашепотів хлопчик. — Це твій меч?!!...
— Авжеж мій. Я не міг його з собою взяти, коли повернувся додому. Попрохав Бориса зберегти. Всі ці три роки він його ховав у себе.
— І він ним не рубався?!
— Та ні. Для Бориса він заважкий. Борис поважає шаблю і булаву. Я граю мечем і... сокирою...
Вони ретельно спакували меча, зав'язали міцно торочками і заклали на гаки під сволоком. І спокійно вийшли з комори. Аж тут їм назустріч іде батько до колоди вмиватись.
— Все гаразд, тату?! — В один голос вигукнули Микита та Ілько.
— Геть усе гаразд! Збираємо древодєлів наших і зразу після Спаса починаємо рубати церкву!
— Як?!! — В один голос спитали брати.
— Запили ми могорич із Доброногом. Свідками були хазарин-ви-хрест Захаркович та отой наш любий Грак.