активізація... програма передбачає фінансову і технічну допомогу... підтримка діяльності, направленої на вирішення проблем... грабринкових перетворень... нових представництв, асоціацій незалежних експертів... пропаганда через засоби прокламації... способи залучення місцевого населення, при участі юристів-професіоналів, перелік методів, проведення семінарів, докладне резюме доповідей і виступів, прізвище, ім’я, по батькові залученого, домашня адреса, телефон, назва організації, країна, область, місто, індекс, назва проекту, видана загальна сума, рекомендації керівника, конкретні зобов’язання, об’єм виконаної роботи, місце основної праці, посада, кількість штатних співробітників, дата, підпис; старий передумав брати його в закладники і від нічого робити м’яв шапку— м’яв суворо й затято, так, як би скручував голови тим, хто торгував його вивезеним урожаєм, бо тих, що вивозили, він встиг набачитись; він встиг загинути, передивитися всі світи— тих хитросраких немає там, не годні склякнути!— і ось тепер, сидячи привидом у благочинному фонді, вдихаючи полиновий вітер степів, кудою везли одібране, перемацуючи латки на останньому вцілілому мішкові, він бачить знову не тих, а якихось зацькованих, засушених, злих жіночок, примушених посміхатись і проходити з теками крізь його згорблену фігуру; бачить молодиць, що ніяк не наважаться народжувати від мужів, боячись виродків, викиднів і ускладнених пологів; бачить він і якогось чоловіка— тебе—, що слухає цьвірінькіт якоїсь вертихвістки: про чисту гавкологію, про поширення чистої несвідомості, про чисте незбутнє, а той чомусь думає про каліку з кігтистими ногами і пазюристою, всохлою рукою, про народженого в роки ядерних випробувань, а та цвірінчить і поглядає косим очком на кабінет розпорядника; він там замислено, збожеволено вкрай, звітує в нікуди; і саме зараз вона наважилась встати, зайти в кабінет і сказати йому, я вагітна, що будем роботи? а тут ще цей сидень сидить із своїм гуманітарним аспектом чортгробилю, грошей, гад, хоче, хоче як всі, хоче насолоджуватись, мене хоче, всюди хоче, всього хоче, гарно пожити хоче, погуляти, по світі пошастати хоче, молодих хотєлок попляжити хоче, придумав проектік! а на всіх не напасеся, у нас своя клієнтура вже, провєріні люди, відстьобують, скільки скажем,— а вголос: прочитайте уважно нашу програмку, ми займаємось чистою екологією, екомоніторингом, екологічними експертизами, я панятно гавару? чорнзлобиль не по нашій часті; старий приглядався до чоловіка— той одягав у передпокої чорне пальто— і припізнавав у ньому когось свого, та цієї ж хвилі увагу його привернуло інше: темний привид креснув по кімнаті і зупинився навпроти жінки, яка щебетала недавно, а тепер нітилась перед головним кабінетом; лице привида відтінювало смоляне волосся; це була Желя, дух скорботи,— сповнена смутку сіла в шкіряне крісло і обхопила підтиснуті ноги руками, й схилила до колін голову, і оплакувала живих, немов недавно померлих; прадід непоспіхом одягнув шапку, вклонився вибачливо й позадкував до порогу— двері були прочинені— і звідти узрів уже збутнє: вертихвістка, пошлюблена з прибожеволеним, народить скарлючену, вкриту шерстю, триоку потвору і, глянувши на плід, тієї ж миті втратить дар мови і решту життя боятиметься близькості з чоловіком; втратить найменше бажання жити, і кілька разів, вночі, великими кравецькими ножницями пробуватиме каструвати приспаного, та чоловік прокинеться поранений і також боятиметься— звернутись до лікарів— і накачаний віскі тупо сидітиме в кріслі; і, звідтоді, так там і спатиме одягнений; прадід спускався сходами, змотував і ховав під полу кухвайки латаного мішка, і сподівавсь наздогнати того, хто його викликав спогадом— стільки мав розпитати в нього!— та правнук, гнаний втомою, десь пропав, десь зіллявся з натовпом коло базару; на сей раз ти пішов іншим провулком— не тим, де сидів, випроставши ногу і подобизну руки, каліка з усміхненим обличчям— ти перемацував у кишені останнього жетона на метро і думав про воду: треба поставити на ніч в банках, відстояти, зілляти з верхів у каструлю, переморозити, дати, щоб відтала, знов зілляти обережно, аби не збовтати фуз, і тоді на ній можна щось готувати; міг би купити й маленьку пляшечку мінералки, та сьогодні своє проїздив, денний бюджет пішов на невизначені цілі; сьогодні нап’єшся з-під крана; можеш перекип’ятити, дещо випаде в осад, оце й і вся геакологія; вибір обмежений; або чіпляйся ребром за гака, або тебе підчеплять; щоб натхненніше тіпалось і так писалось; а першу частину рукописа набирають і набирають, десь гублять сторінки, вже набране зжирає комп’ютерний вірус, а ти битий місяць вичитував роздруковане до болю в зіницях і знаєш його вже напам’ять, і ненавидиш, як щось безглуздо зазубрене; і нікуди не дінешся; якщо наберуть там, все таки, то будеш знов вичитувати, рипіти зубами і виправляти переплюгавлені, перекалічені слова— тут, якщо й знали мову, то на рівні газетно-тюремної сірятини, і все приневолювали до казематного стилю; а свій бюджет на друкарку ти помалу розтрінькав на невизначені цілі, і просиш, щоб десь набрали по знайомству, а потім, від одних помилок, в голову буцім вставлять електроди, а ти все одно вичитуватимеш, дописуватимеш нові й нові глави, і головним стимулом буде бажання доковчежити книгу; перед слізним потопом, перед прощанням живих із мертвими і гірких надій із тисячоліттям; перед початком зливи, посадивши туди всякої тварі по парі і в темряві, бо погасне світло, слухаючи важкі потоки по дорогах, по дахах, все ближче, ближче, ось нас і накрило вкупі з жарнею блискавиць, що крізь повіки спалахують синьо в очах, заплющених від переляку; про гонорар намагався не думати— від одної згадки про нього могло пропасти бажання, як від ілюстрацій сифілізованих тіл у медичній енциклопедії; плата за десятилітню працю, денно й нічно, по чотирнадцять годин на добу,— працю, від якої потім клинили мізки в комп’ютерів і вони висвітлювали речення шумерським шрифтом— плата за всіхні долі, втиснуті там, була менша від каторжної, менша кріпацької, менша від колгоспної, коли трудоденніли за паличку, поставлену хімічним олівцем у поклітинненому зошиті; була ніякою і, навіть, ще меншою, бо вимагала могоричевих витрат; о, цей стан жебрака, що пропиває торбу! і якби-то тільки; а запал зчорнильнених довкіл ночей? коли вмочав своє школярське перо в остуджений комин чи прохилену кватирку, і темрява здригалась, скліпувала густофіолетовим оком звіра, ронила засмічену сльозу і далі, ще чіткіше, бачила якогось навіженого, що пише й пише, не днює й не спить, а все щось дозгадує, щось вигадує, вистромлює руку з пером за вікно і пише всезримим по білому; теше роман-вітрильник, і сторінки голосінь відживаючого, сторінки вселюдських марнот і розпачів,— мов списані сіллю й сонцем тонколляні вітрила, мов долоні осліпленого пустелею, підставлені під шельпіт зливи: сторінки уяви вітрильніють, напнуті всіма поглядами, що звідусіль струмують до них, спішать дотикнутись до них, як найпопутніший вітер у вічність незвіданства; що тобі ? більше всіх треба тут?— кинеш жетона в метро, ступиш на ескалатор і поїдеш з юрбою все нижче й нижче— може вони хочуть здихати? може їм написано так? може вони здобули спецосвіту для цього? вони все недавнє забули— якісь променисті обставини, якесь упроклятіле зерно— маячня; що тут слухати; ти б найнявся поденно, поїхав на заробітки, до своїх ростовських друзяк, портретистів удачі,і мав би, принаймні, на мінеральну воду; а сам клімат, повітря пригод, чисті води Донця десь за Білою Калитвою, десь на межі битви з половцями, десь на краю сердечного полону? а літній вітер, ангел доріг? а вистояні звідтоді вина? а допізні розмови в готелях? а постоялі двори? а відчуття світу, як братнього плеча? а впевнене пробудження зранку, з метою близькою і незрадливою, мов подих долі? та головне: відсутність недобрих здогадів, ніби своєю писаниною стаєш на змаг проти рокованого, того, як має статись і почасти сталось вже; того, вищого засторог, співчуттів, тривоги, жалю, гніву на недорік, вищого скорботи земних родів і червивої плоті гиблостоліття; вищого зримих пагорбів, гір, надій, накресленого й проскрижаленого, на віки вічні; а так, ти писав і писав, а твого здоров’я і днів твоїх меншало, як жетончиків на метро у перемацаній, пітній кишені; ти записався до того, що забув першу і головну письменницьку заповідь— подивись і минай— і надто наблизився до суті справи; а тебе повинні обходити тільки час і мінливість звичаїв у ньому; бо починав думати про людей— і ставав навік нещасливим; обнещасненим їх зловіллям; непомітно для себе ставав незгідним, шукачем справедливості, горе-борцем, притуплюючи пильність і спостережливість, і час, приземливши уяву, перетворював дні твої в тупу і застрашену даремність; час, якщо ти привласнюєш його холопів, його рабинь, його смердів, час позбавляє головнішої мети і важливішого вміння,— якомога правдивіше, переконливо описати дещо,— і зловтішається зі спроб розпоряджатися його підручним матеріалом; будь простий, непомітний— ні одягом, ні гнівом— інакше холопи часу, окрисившись, самі розпишуть тебе, мов бездарний аркуш; будь байдужий— їхнє зло від недомислу— подивись і минай; засни, заспокойсь і вставай писати, вистромлюючи руку так далеко за вікно, немов перехиляючись через спину однокласника за передньою партою і вмочаючи перо в його фіолетову чорнильницю; спати! ти пережив більший сором, більші жалі— пора б уже й збезсоромніти і збезжальніти; це ніколи не пізно— вдавитися чорним гумором; повезло з протиотрутою: залляли сала за шкуру; залляли, не шкодувалися— а ти шкодуєш всіх; а ще хочеш бути справедливим, і сон прогіркає в столітній оцет,— і марнується ненаписана сторінка; спати! харош сухофрукт— сказав би на обході лікар, побачившиі таким прив’ялим, приджмеленим, і призначив електролікування; а ти, бач, вдома: радій і сподівайся! ти зажився в містах, зачучверів, засамотнів— і жодного добросилого враження; тут і камінь би зватнів, і всох, буцім загублена затичка; гігієнічний засіб, так по-культурному; культура в сучасному значенні— вміння напитись крові і загубитись; вміння бути ніким і присмоктуватись безболісно й непомітно, де треба; до грантів, державних гарантів, і викобелювати з себе грамотного; умняшкати про прєжніх гєнійов, про всьо і вопшем; культура, безсила зробити одну людину кращою, стає упирською— звідси маскультурність; геніальствуюча скотобездар; розгодована, розвдоволена пафосякаюча нікчемність; набачився ти її, позавчора холуєрадянської, тепер грантозалежної; грантярі, як бідаки наркозалежні, погерояться, повикаблучіють, повиламуються, як чума в колбі, і на пшик сходять; скільки ти перебачив їх, на самовеличі звихнутих, бо стільки ж доказувати мусіли свою значущість! і роздулися, рознахабніли, як жабобегемотиська; та тільки приспіє холод, падають підкосом на чотири ноги, сруть під себе й сопуть, гріються в свому гімняччі, вгрібаючи його під себе, під себе – світочі ж людства; їм якнайбільше треба; накультурили по саму пащеку; вляглися в своїх гігантомислях, і жадно й застрашливо булькають; спи! ніяк не розживешся на будильника— знов переспиш захід сонця і голова болітиме сухо, ниюче і безмозкло, втерпло від холоду, немов гола рука, що довго стискала лома на морозі; спи! ти не із серливих, змалку живіт присох до спини; спи! не спиться; певно, знов занегодить; ач, тонкошкурий, так реагувати на негоду; нині багато тут реагує; а якщо серйозно? до катової задниці серйозність! спати, а там побачимо; ще нажив звичку, чим би не пробавлятись, аби уникнути обов’язку; не дуже то й зобов’язуйся, щоб легше розчаровуватись, нижче падати, тихіше самотніти, засинати безтривожно; кому треба твої списані папірчики? хто в них що порозбирає? ти ними когось врятуєш сорбентно? переллєш кров? пересадиш спинний мозок? вимиєш ураніти з кісток, схожі на мідний окисел? комусь просвітлиш нетлінну душу? побачимо; спи; так треба; спи, а потім писатимеш; звичайно, це тиск, мозок, мов задихаючись, поглинає кисень; кого не спитай— негаразди з здоров’ям, і кругом навішують емблему смертоактивності; і обвисла безживність гойдається, мов на вітрові задублий шибеник; і, навіть, якщо не почуєш скарг, в очах, покривавлених тиском, немов уражених яскравою іржею, болітиме судомна тривога, наче змішаний з кров’ю сніг у роті вішальника, болітиме: що з нами сталось? забудь; не думай; спи; треба немало дописати; пригадай щось; подумай, як лататимеш шовковою ниткою стару, подерту об корчі, сітку з гайками, замість грузил, і трьома корковими поплавками; капітальна снасть! подумай, як поїдеш з братами на малу лісову річечку; туди заходить риба з чималої річки, з озер і ставків; і як ви зварите в казані юшку вечором; обов’язково треба, щоб настоялась; і не забути здоми кучерявої петрушки, коріандру, зеленої цибулі, потовчених сушених грибів, окропу, окропу не забутися, і взяти ложки, й солі в сірникову коробочку, і пригорщу молодих картоплин, і четвертину калганівки, і лаврового листя в пакетику, і все одно щось забудеш— от, наприклад, духмяний перець? взяв і забув би; поклади його в пакет із хлібом; вже все спаковане; а палатку взяли?— запитуєш уже в машині— ну і вертатись пізно, невдача вийде; і обов’язково задощить— ви ловитимете на спінінги і пізно ввечері повернетесь до родинної хати, на станцію; подумай, як ти розв’яжеш на подвір’ї речмішка з рибинами, перекладеними кропивою; луска на лопатистих, грубих, найбільших лящурах ледь рожевітиме, мов нажалена; обрізати голову й плавники— в них найбільше засвічує, ти сам замірював— випатрошити білі пухирі, а решту обстеаринених жиром нутрощів скинути ножем із широкої дошки в бур’ян за повіткою; бляшки великої луски налипнуть на руки, мов стерті на тонко срібні гроші— змиєш по лікті під умивальником, ополіснеш ножа; знову запахне річкою і підсихаючим риб’ячим слизом; а коли вода в казані прокипить, даси їй відстоятись і потім зіллєш у каструлю, випліснеш вапняний осад за поріг, споліснеш казана— і тоді вже можна варити; покришити в окріп молодої, приємно гладенької на доторк картоплі, кілька молодих, ще блідавих корінців моркви, сипнути з жменю крупи і витримувати на малому полум’ї; ви ж забули про дикого голуба! кляпнули його з воздушки на придорожньому стовпові, великий голуб, сизак— хуткіше його скубти, патрати; оце буде справжня, навариста, класична юшка! ріжте його на кілька частин— гукаєш із сіней на подвір’я— так він скоріше звариться; добрий сизацюра, завбільшки з пів курки! давайте бистріш, вже картопля вариться; от і чималі, обзолочені підшкірним жиром, шматки бльовкаються у вариво, пара з казана б’є по руках і ти притуляєш кришку— знатна готується юшка! ти послідовно був проти того, щоб кидати дерев’яне вугілля, окремо проварювати рибу в лусці і зціджувати навар, а вже на ньому загнічувати юшку— ти просто-напросто розрізав і кидав у кипінь три великі головки цибулі з степір’ям, тонко накришував лілових під шляпками, твердих, дрібних печеричок, назбираних у ліску над річкою, всипав і потерті сушених, білих грибів, і росяною стежкою йшов на город, по свіжий окріп, нащіпував його ніжном’яких гілячок, наскубував листя петрушки, прибитої дощем до землі, наламував лопушистих, густорожевих листків амаранту, зеленого паростя цибулі-семилітки, що підростає все літо, тільки встигай стригти, ще роздивлявсь по присмерклому городі і виривав соковиту часничину, кілька біло заквітчаних стебел коріандру і з добрим пучищем зелені повертавсь на подвір’я; там вже пахніло грибною парою і голубинім м’ясом; стріпував промиту зелень і вступав у сіни; газова горілка букетно волошковить темряву, пахне давнім, припліснявілим хлібом, мокрими ступаками на підлозі, глиняним, сухим теплом стін; пора кидати рибу, всипати й промішувати славну ложку солі— солити треба якраз вприкінці, щоб не здубовіла картопля— і помалу, до ямкуватої посередині, фанерної дошки сікти затиснуту в кулаці зелень; ножик гостренний, тонкий і довгий,— коли посічеш, саме й риба провариться— лезом посунути кришиво в казан і на найменшому вогні залишити юшку, щоб доспівала; і тоді найприємніше закурити: сидячи на порозі й пригадуючи— цього, бритвенно гострого, ножика з ебонітовою колодкою знайшов між посадками біля залізниці; там, невдалік од села, приблукалі з південних міст наркомани влітку риють землянки, ночами ріжуть мак по городах, а днями чадіють— і видно посіяли ножика; да-а, славний ножик, зручний і легкий, і сталь не тупиться, спасибі вам, жертви цвілізації— і від згадки про місто стає ще миротворніше на серці; дістанеш з продуктової шафи старе, світлобурштинове яблучне вино і з пластикової пляшки пліснеш у казан— п’янка запашистість, коли тримаєш накривку в лівій руці, лоскітне груди; вимкнеш горілку, закрутиш вентиля на газ-балоні; над провулком— видно в прохил дверей— залягатиме натомлена літня темінь, шемерхатимуть у бур’яні коти, вишукуючи рештки риб’ячих нутрощів і згустків крові, простогонить поїзд, стане ще тихіше, аж чути, як робаки точать розм’яклу післядощову землю, десь ґерґне сойка, десь згавкне собака, протарабанить сошем останній, найбезталанніший рибалка і кінчики прив’язаних до велосипедної рами вудок цокатимуть об підсачок, що так і не знадобивсь йому; десь щебетне і замовкне ластівка, раптовий вітер струсне цілу зливу із сливняку перед хатою, з тонким пронизливим писком промайне кажан, десь хтось погукає дитя, рій наполоханої кажаном мошви гойднеться до причілка, запахне підсихаючою бетонною доріжкою і обсіченим горіховим листям, десь заскрипить ясен, засюрчить попереджувальний дзвінок на переїзді, здуру, зненацька зчинить базарний галас вороння на посадкових кленах, здалеку долине повільний гул поїзда, заскриплять двері на сусідському горищі, на чийомусь дворі диркне й заглохне мотоцикл, продзеленчить по дорозі припін і ланцюг за відіпнутим телям, грім коліс і двигіт землі заглушать всі інші звуки, замелькають за деревами яскраворадісні вікна пасажирського, десь хтось кудись поспішатиме, гуркіт мине та довго ще цокатиме об цвяшок тріснута шибка в дверях до кімнати; десь тутай, поряд, прощально минатиме чиєсь і твоє життя, мов дослухаючи з насолодою перед сном трохи сумну, трохи веселу і трохи моторошну казку, а ти стоятимеш сторопіло, в сінешній пітьмі, мов гість непрошений на весіллі, мов сирота під поминальним столом, стоятимеш, ніби пригадуючи, щоб встигнути ще зробити сьогодні, а ніби й виглядаючи на когось, на далеких і рідніх, на обділених і дорогих— повз порогом, мов велике голчате серце і могильний горбик водночас, пробіжить, похоркуючи, буцім виказуючи надірване в земних тривогах серцебиття, старий, заклопотаний їжачисько з нагостреним у бік бур’янів за повіткою, сірим, з чорном цяткою, писком і замре там надовго: нема нічого! ти поховаєш свою сердечність, як і завразливе знаття, скільки вечеряв ти наодинці; та ти геть зашпортавсь сьовечір— згадай, ти ж не сам; твої брати поснули з дороги у крайній кімнаті; вставайте, ви там! тихо, ніхто й не скрипне; ах да! вони ж поїхали— завтра робота і купа справ, дзвінки, домовляння, обіцяне, якого три роки ждуть, і гірка даремність; тут важко займатись справами, — якщо не обдурять нагло, то вдушать податками; від імені державки, котру і ти підбудовував— і тепер от ніколи, ніяк по-людськи посидіти з братами; розбудували нівроку; всі рискають, мов голодні їжаки, та ніде вже нема нічого; вечеряй сам; обхопиш казана рушником і внесеш у хату, і, коли присяєш світло, вечір збуденніє; неголосно увімкнеш радіо і, черпаком наливаючи юшку в тарілку, заборониш собі думатипро людей; відпити з пласкої пляшки ковток прополісної, загвинтити ковпачок і вслухатися тільки в огнисте тепло по шлункові, і, помалу так дичавіючи, брати причерствілу крумку хліба, відсьорбувати найпершу, найжаркішу ложку, виловлювати білий, напіврозварений кусень риби, виймати з нього кістки на газету; коли ж подужаєш першу миску,— потом проб’є до кісток, і вітер через кватирку холодитиме по спині так, ніби перед грозою їдеш на велосипеді степом— знов відкоркуєш пляшчину, ковтнеш із пів стопки і пригадаєш, яку юшечку ти варив при лісовому озері; з помідорами, з щукою, з димом; хоч дехто вважає, що юшка задимлена: гріх туристів; але тобі смакувало; там, біля озера, при наметі поселилась гадюка й шипіла радісно, по-домашньому, мов збігле молоко, при твоєму наближенні; днями ти пражився в гумовому човні, спінінгував азартно, так, що часом зопалу, з-за спини, прорубував блешнею балони, клеїв човна, ставив закидушку з живцями, ранком попадали й великі, розгублено балухаті, оранжевопері окуняки, вдень брала щука; ціла низка великих, найживучіших щукер билася на кукані у глибокій вирві під берегом, коли ти пропливав там поряд; спека стояла африканська; ти полінякою вирив між сосон глибоку яму, поклав туди середню, випатрошену й присолену, загорнуту пілкою, рибу і знов прикидав та притоптав піском— улов зберігався негрізше, ніж у холодильнику; одного дня по тебе мали приїхати; середній брат тоді ще їздив на своєму сто п’ятдесят сьомому "зілові"— здоровенній, з грубезними колесами, машинері— і ти б здалеку упізнав звук потужного двигуна і хляпання бортами; глибоким смерком ти відкладав спінінга на ніс човна, великих щук чіпляв на кукан— вода від раптового плескоту аж вирувала в ямі— щосили захромлював палицю з прив’яззю в піддатливе торф’яне дно, ще натискав усим тілом і відпливав; щучиська якусь хвилю комизились на сталистому багатожильному дроті— і затихали; ти витягував човна на беріг і, поки варив вечерю, мало турбуючись димурою над казаном, попід очеретами, в найдальшому кутку озера, хтось присвітлював ліхтариком і голосно плескав веслами; ти наїдався до відвалу, перекурював, сидячи на вгрітому піску, підчеплював казана за дужку до соснової гілляки, і тупав і стьобав лозиною по землі перед наметом— гадюка неспіхом відповзала вглиб лісу; ти залазив у палатку— все тіло морозило від сонячних опіків— і поспішав заснути, щоб прокинутись раннім ранком, коли, випливши з-під корчів і кидаючись за малорухливою спросоння рибою, жирує найбільша щука; там ловилися і безхвості щучиська— стільки їх розвелось, що здуру нападали одна на одну; а ще більші чаїлися по неприступних, закоряжених, гиблих місцях, де ні блешнею не проведеш, ні кружка не поставиш,— затягне в лозняк і зірветься; перевірена справа; досвітком чи глибоко вночі, вони гупали там, немов нечиста сила підривалась на міні— мить прислухалися до твого зляку і тиші навколо, і гупали ще нахабніше, мов потверджуючи незнищенність злодухів, піднятих із пратовщ торф’янику на пострах рибалкам; одного полудня, в розпал спеки, коли ти сидів у затінку намета, над берегом закалатав дзвінок; ти зірвався— і, поки прихекав до закидушки, все стихло; попробував підсікти— марно— кований потрійний гачок, здавалося, зачіпивсь намертво за коряжину; ще тримаючи жилку в руках, ти подумував іти до човна і з нього відчіплювати снасть, коли вода звирувала і здибилась біля напівпритоплених кущів,— і ти відчув не посмик, а що тебе тягне з берега; ти коротко сірпонув на себе— рибина засіклась, рвонула ще дужче, й торпедилася з боку в бік, а ти підтягував, підтягував, підтягував помалу, а тоді почав лапати по землі, по траві, все дивлячись уперед, на воду; сачка ніде не було, забувся в поспіху біля намету— і відпускати жилку пізно: риба заплутається за коряжник і зірветься, налякана; і, сподіваючись виволікти з розгону на беріг, підтягував її, підтягував, а вона виявилась бувалою і хитрішою: перед самим беріжком повела вбік, між невисокі сторчаки, залишки притоплених дерев; там беріг крутішав— і витягти було неможливо; ти бачив колодисту спину щукери в горіховій воді, бачив її чорносмоляну голову з гусячим пласким дзьобаком, бачив жовтуватий кінчик хвоста, що ледь погойдувався, бачив усю її поряд і в азарті вирішив підтягнути ще ближче, вхопити пальцями за очі і притиснути щосили— випробуваний спосіб паралізувати щуку, бо якщо вломитись під зяберні кришки, вкалічієш надовго: зубенята на зябрах поріжуть пальці до кості,— щука тільки погойдувала хвостом і пливла дещо збоку наструненої жилки, на витягнутому вскіс повідку; ось вона притискається до поваленої колодини, ти замотав жилку на сучкуватий прикорінь, тернув об ногу затерплого, побілілого кулака, рибина зіпала зябрищами і тримала повідок натягнутим, ти нахилив руку— може краще оглушити? втече? може збігати по сачок? не встигну; може шарпонути на беріг? не викину, лопне жилка; може все таки збігати? і нікого немає поряд!— а рука сама по собі опускалась нижче, нижче, торкнулась води і за пів миті до того, як пальці мали зсудомніти на її голові, вода згуркнула, немов земля провалилась під нею; ти витягнув ослаблу снасть: жилка була цілою; підтягнув ближче— щука розігнула завідне кільце, яке б не подужав розвести плоскогубцями— десь досі погулює з повідком у пащі і скалиться на твою гарячкуватість; зранку, випливаючи на човні, ти став помічати великих, завбільшки з картуз, карасів, що плавали бокасом під очеретами; це браконьєрив з електровудкою місцевий єгер— вдень присікувався нізащо, аби прогнати, а вночі плавав з ліхтариком, гепав веслами, виганяв рибу з густих очеретиськ і бив електровудкою— і за короткий час риба там покалічніла й поміняла звички, поховалася в неприступні місця, перестала брати; відтак ти рибалив на річці; відкладав рукопис на шафу, нав’ючував рюкзака, пів години добиравсь електричкою, стягував по східцях велосипеда з тамбура і, слухаючи цокіт прив’язаних спінінгів об багажник, їхав асфальтовою дорогою за станцію: пригадував гадюку, що берегла твій намет і відповзала вглиб шарудливого, навислого над нічним багаттям, лісу; пригадував свої сумніви і непевність напередодні четвертого роману— тепер він написаний, за останні гроші передрукований і лежить у кутку під столом, вкупі з давніми й новими теками: його відкинули видавці, що розучились читати, стільки даремних літер їм виїло, запорошило очі, і вони все принесене, як поганий крамар, змірювали на вагу, мовляв, твій рукопис затовстів від правди, опух від безсонь, розпампушивсь, мов пака фальшивих грошей, і запускання їх в обіг люто карається законом— ти їхав, і передчуття річки й удачі зливалося у всепроникну радість, а там, на пагорбі, коли пригальмовуючи педалями, по пояс, по груди, з головою впірнав у притуманілу тишу похилих полів, берегів, збадьорена передчутливість ставала вірою: все знов напишеться, все вийде на краще; і оновлено, росяно, свіжіла земля наокіл; повір, що й нині, коли прокинешся будь-де і виставиш руку за вікно, немов через спину однокласника дотягуючись до чорнильниці на передній парті, неуявлений ще рядок ввіллється в тебе так безтривожно й звично, як тала вода в рукавець струмка, десь вприпочатку річки, десь далеко в горах.
ІІІ
Подумки чи насправді, чи в надрайському сні, але от, здається, душа твоя вдома— і тихий спокій вітчизни, зціливши від справ, просвітлює до дитинного зір і совість; і всього стає шкода; ти, пригальмовуючи педалями, зупинявсь на містку, під яким, мов обкурений вулик, знов гули протяги, гули з недовірою, гули насторожливо, гули здивовані твоїм приїздом, ніби сподівались зустріти тебе давно розвітреним на молекули; рівчак так само, як і десятиліття тому, мілкенько, безшелесно, сонно плівся осінньою ящіркою— такий ж гострохвостий і пузатий— між закущених бобівником берегів, мов віспою здовбаних коров’ячими ратицями; колись рівчак цей був річкою, навіть назва якої стуманіла й щезла з нетривкої, нужденної, столаткастої пам’яті сельчан і, ніби кривулі спитого фельдшера на довідці про смерть, живе на настінній карті у тебе вдома; отамо під гойдливими снопищами осоки ви колискою вибовтували в’юнів і скоблів, отамо, на пригірку, ділили улов і з маленькими кульками бігли додоми,— і щасливіших од вас не було на ту пору,— отамо, вже дорослий, за горбами, в яру ти начерпував друшляком п’явок у змілілій кольобанці, стояв у гумовому водонепроникному костюмі, по пояс у воді, і з дна друшляка посовував очеретиною ковбасистих, чорно-рудих, у світлому накрапі, п’явур у горловину пластикової пляшки, до запамороки, непродихно пахло сінами, серпнем, тривогою обмирання літа і ще п’янкішими думками про те, як ти вилюднієш, як вичухаєшся із злиденства, мов власні жалі й гризоти, що смоктали тебе рік од року, щодень, щоніч, мов щось найцілющіше продавши ковбасисту, чорно-руду, кровопийну черву вітчизни— та й ту поставили під хекологічний сумнів і заборонили вивіз, офіційно пояснивши, що людство проти; проти вітрильних безсонь, проти чуйності й чулості, заслуханої обома світами, проти твоїх розтривог, проти привіяного звідусіль животрепету, проти вловленої сторінковітриллям правди впередмить справдження, правди, загнаної в куток підпіччя сирітськоправди перед лапучими ручиськами виправдань; людство проти! проти недремних сповіщень про воздання мерцям, проти волань, намагань докликатись до сліпезних, поглухлих, мертвущо сплячих, проти наскрізно жахаючої, як мить перед атомовибухом, предвісної горю викричаної спустошеності, проти твоєї надтуги й гризотняви, твоєї смокчучої різачки під лопаткою, проти всього того, що потім вметаморфозилося в п’явки, безсиле зринути ввись, мов саме стромбоване, чорновенозне тяжіння часу; ти їхав далі на велосипеді, в куряві від продзагонівської орди, котра до чужих узбереж і станцій, вивезла зерно з прадідівського поля; ти їхав знеможений, вкритий відчаєм і неможливістю підробити, як на своїх сторінках, так і на жадній до крові черві вітчизни; ти їхав, велосипедився, думав, от вивезли повні лантухи шістьдесят шість років назад, а тобі й досі в очах запилюжено, яскраво-чорно від ненависті й голодного, смертного жахища; звідчаєний, на безлюдді— щоб долетіло до неба— ти кричав про обікраність, не стільки прагнучи мсти, як позбавлення від тупої мовчанки цих обікраних піль, цих навстіжних овидів, цих смеркаючих вовчевоєм горбів, цих зловітряних гибломісць, глинищ, колій, над якими пилюжиться все світове лукавство; ти кричав ненаситцям, а в чорній імлавіні з твоїх надривань тільки пихкало, немов у киплячій смолі бульками— і хай тебе запідозрять, що ти не звідав пекла! ти насилу тиснув на педалі, вмивався потом і в сорочці за спиною вітер скипався й пухирив матерію, перетворений на пісок з пустелі; ти, обтяжений всим пекучим, мов заблошивлена квочка, тріпався, бив крильми, щось покрикував ледве чутне, ледь зрозуміле, а вони сонно, замружено, мирно, в засипаних зерном країнах перестукувались по комп'ютерних мережах, мов споріднені спільним цвинтарем мерці в домовинах; і ти, якого вони не помічали впритул, як абортовану молекулу з космічних навколиць, ти, в чиє народження вони відмовлялися вірити і все зробили, аби ще твоїх дідів залляло кип'ячою смоляною пилюкою за продзагонівськими підводами, ти, котрий так нечемно з'явився на світ і щось там покрикуєш, чимсь там обурений, то пописуєш нікчемні романи, то харкаєш кров'ю над тазиком, ти, що хочеш до них добратися, доповзти, догребтись, а вони сплять фараонно під пірамідним зернищем, під спільними оберегами з принижень, з проклять— оце й було таке таємниче для науковців прокляття фараонів, коли цілі експедиції гинули загадково: чим більше їх люди скликали при житті, тим безжальніше ця чорна сила берегла мумії і нищила цікавих— ти їхав полями, задихано, здавалось, навіть хутко, але попереду поскрипували лиш привиди підвід, а сам урожай тридцятьвічного року, зернина по зернині, як цеглина по цеглині, впірамідився десь в оазах, буцім навічні усипальні демоклятії; ти приспівав щосили, аж в каретці потріскувало, починалися перехвати і заднє колесо збезсиліло вихляло на місці, ти їхав у хмарі куряви, весь сповнений нетерпця, весь тремтячий, як сухожилля силача, руку якого от-от притиснуть до столу, та він випручується і од ліктя, самим порухом кулака, осилює вже не супротивника, а ворога; ти летів у тій сірочекальній хмарі, спускався нижче й нижче в сутінкові, залляті прохолодою, яри, немов спущений на парашуті запал у гримучі газові випари— ти був епіцентром вакуумної бомби: ще мить, і виплеск вогню випалить все живе вщент і провалить небо, мов ледь пришерхлу ополонку кований чобіт; ти їхав запально, в злих випарах окраденості, вселенського ошуканства, брехні, відрижок чужої ситості й аміачних видихів голодування; ти їхав, велосипедився, можна сказати, летів, мов вирвата з прадідівської справи сторінка про розстріл,— малий папірець, видертий молодими "есбістами" з чималої теки, яку принесли тобі, коли став письменником, для тимчасового ознайомлення,— ти летів, як цидулка, якої найбільш бракувало для переконливості цього безживного простору, ніби нікого й ніколи тут не задурювали, не оббіловували живцем, не мордували так безкінечно, нагло, не зловтішалися з тупим садистичним шалом; ти їхав, пригадуючи прадідівські поля, його землю відразу за мостом чи десь деінде, всюди, пригадуючи так осяжно й зримо, немов позавчора вигонив прадідових коней на пастівень і пострілював гарапником, їдучи на молодому жеребчику крізь медоносну духмяність, крізь вечір, крізь розморений, сонний, тепломолочний запах череди, яка щойно протупотіла до околиці, крізь дзижчання останньої бджоли, що поверталася з гречаного поля, крізь глинища з розбійним, зачаєним холодом у печерах, крізь багрянець на пагорбі, крізь сутінки по долині, крізь пахнінь вив’ядаючого картоплиння, що вістує: скоро, скоро вже осінь; ти їхав теперішнім, добре втрамбованим шляхом— ось вона розкуркулена, видерта нагло, одною сліпою, скаженою хваткою вирвата з живого тіла, ось вона нічийна твоя земля, живий шматок, яким не вдавилися досі! ось вона, чиясь недоля, притуманілі рівнини, горби, мов бите цвіллю зчорніле м’ясо; ось вона, безрідня земля, чорнозем загуслої крові, немов суцільний крововилив у мозку, немов суцільно злий випадок, чиєсь паралітне поле, і так тобі тоскно, ніби знов стоїш на мокрому камені під мостом, на якому гупає важко і січе батогом по мурованих челюстях давно покійний об’їздчик, кричить: вилазь! вилазь! матюгається в душу й матір; вилазь! кому кажу! а ти знову мочишся на обліплені п’явками, здерев’янілі ноги і вростаєш у нависле, сире склепіння, немов тінь прадіда перед розстрілом у тюремну стіну; вилазь!!! а з глинища несе солом’яним димом і солодком пригорілих, вощаної спілості колосків, які ви пробували засмажити і тут вас застукав об’їздник: боком цибицьнув з підводи і метнувся з батюгою, старші втекли в поля, а ти з переляку забивсь під місток, стоїш там і нюняєш, і обшуровуєш п’явур на литці, і вперше відчуваєш свою смерть так близько, бо якщо займе і прив’яже корівчину до підводи, і доправить на колгосп, тоді тобі легше вмерти, ніж потикатись додоми; твоя ница вжаханість тупцяє під містком і досі— це вона тебе зустріла протягами, мов сподівалась побачити розвітреного на молекули, щоб хоч на найменшій, на одній хоч, клітині узріти відсутність тавра і, уподібнившись чистоті, звільнитись від застрахів— а ти їдеш сюдою на велосипеді: ось вони, розпластані тінню, чорновжахані поля, продзагонівська курява, злодійський скрегіт нізвідки, гризота одвічного блукання; і ти, прозріваючи на мить, як частка запалу, що вибухнув і з середини спалаху побачив весь обшир безмежного, палючого сказу, всю надяскраву сліпінь всіх щойно вирватих очей горизонту, все люте зло непоправного, всю судому ошпареного, обгорілого і по тому всьому ще й оббілованого заживо, аби тільки в кожну клітину цього простору всадюжити, впекти, втаврувати дику паралітну вжаханість— ти, прозріваючи, розумів більше, ніж міг би висповідати паперові чи звірити власній відвертості; ти мовчав, пробалакувавсь натяками, вигуками, недоречними спогадами, щоб приховати здогадане про розпроклятість краю; про весь цей збезмежнілий, позаісторичний час, зворохобнілий, мов один кошмар в непробудності; про щось більше від всих гріхів тута скоєних; ти змовчував про найпосутніше, найважливіше, як ранок змовчує про весілля в обід чи про смерть пополудні, як день насущний приховує близьке майбутнє— ти б не зміг його виказати, передати, якщо б розказував і сто літ, виплакуючи слова з щирістю розкаяної роси над полями неправедності; знання перевершувало уяву, як вибухова речовина перевершує сподівання винахідників, всі їхні формули, схеми і потяг до всевладдя, закладений у володарстві жахом; ти мовчав про суворе, відмовчувавсь від недорік, котрі стільки твоїх попередніх знань вже викривили, перебрехали, розепігонили, переплагіатили, буцім горе-алхіміки, котрі щире золото перетворили в олово і раденькі як дурники; ти мовчав про наближене, а якщо й виходив на люди, то одягнений обивательськи: в сірятину газетних новин, у парфуми дешевих сенсацій, сентенцій народних мислителів, роздрукованих на обгортках, у всяку заношеність, заяложеність політичного примітизму, обов’якового як китайський кітель; така непримітність дозволяла тобі й надалі провадити тихцем свої дослідництва і розстеження, займатися постчортобилем і урожаєм енного року, щоб колись видобути, знайти ту важку воду, що розділяє заряди в небезвідомій бомбі; і те знання, здобуте з розпроклятості гиблокраю і всього збезмежнілого позаісторичного часу, мусіло б стати одним із заступництв, що знадобиться тоді, коли ґеґне цвілізація, мов загнана шкапина, і постане відчайдушне: з чим і куди торбешитись далі?
Ти мовчав, а душа, відригуючи блуканину й окраденість, мов жорна без муки, без зерна, знай скреготіла камінно, затерпло, байдуже до щоближчого зламу; скреготіла, згризаючи саму себе, вихриплювала: о земле проклятості! земле проклять, залишених вкупі з курявою за продзагонами! земле розпроклятих, де замість злаків колосяться собачі покидьки! і туга справедливого стала звірячою тугою, судомою загризеного; і, відтоді, лиш хрип перемірює долю, роки, пережите і пройдене; добре, покинем сивілити, заламувати над головою руки, в чомусь когось переконувати— люди як коїли, так і коїтимуть своє; собачня як вертала, так і вертатиме блудливо в свою блювотину; все як росло, так і зростатиме далі, догори раком, проти природи речей, з голови; всохла смоківниця як не давала, так і не дасть поживного плоду; по правді кажучи, ти займався безчесним, супротивним євангелійським звелінням: розкидав перли перед свинотою, роздавав святиню псам— і що тебе ждало доброго? звісно, розбитість, розчарування, вичерпаність; бо якось же мусіла сила, що дарувала тобі слова, припинити це марнотратство і блуканину в полях, коли й розмоклі дороги насмолювались, налипали на обидва колеса, так їм, оплаканим, тяжко було відпускати тебе далі— одного в сторозтерзаність; що ж сталося, коли ти розчарувався й повернув свого велосипеда назад: звихнувся азимут? скособочіла земна вісь? закружляла млинком троянда вітрів, черкаючи по руках, немов осіннє кленове ключчя? засурмив гарбузяний цвіт? голосніш після бурі загорлали півні? омились від марева ближні ліси, зазублені, мов дворучна пилка, і далекі, дрімучі, повні чистої, нерозплісканої таїни, мов ночви з синькою? а нічого не сталося! а якщо не сталось, то нікому вони й не потрібні були твої сповідання, вигадування, здогадки, сердешні правди— і чи означає це, що і майбутнього в них немає? що їх занесе зневагою, замулить вщент і, коли ґеґне шкапа, ніхто й не подумає, що десь тут були джерела; отже, ти повертався, ведучи велосипеда в руках і зрідка обчовчуючи патиком колеса, бо налипало під щитком і ніч скипалася в одну нездвигність; ти втішав себе, що нічого не сталось, ти просто покинеш писати— надто художню прозу— нічого не сталось, тільки зжорнована, зжована, змотлошена душа в тій незрячій самотності гангреніла чорно і хотіла спати, спати, спати; ти гидував собою дужче, ніж недолугими своїми писаннями; яка в них правда? простакуваті словеса, кинуті жужмом, немов просалена газета; ти збився зі сліду, розгубив чуття міри— вірна прикмета того, що з мисливця за життєвим матеріалом ти став жертвою його хижості; матеріал, піймавши на просіках твого сліда, за медвежим звичаєм обходив тебе з підвітря, тихо скрадав тебе ззаду, слід у слід, шелест у шелест— ти й голову не встиг повернути до плеча, відчувши печію погляду в спину, не встиг і зойкнути, як могутня лапа, з кігтями завдовжки з оголені бритви, легко, мов професійний воротар дитячого м’яча, підсікла голову, і от вона бемкається на кількох сухожиллях; а життєвий матеріал стоїть собі знічено, зніжено, припухло від розслабухи, облизується і жде, коли ти протхнеш, засмердишся на стільки, прикиданий хмизом, що м’ясило з тебе зійде йому на ніжну, розм’яклу, ласощ; нічого собі! ти схаменувся; тебе зарили, закидали мохом заживо, але голова тіпалась іноді— і ти, за браком душогубніших навичок, брався знов за старе і змушував себе писати: рвучко і навскіс, мов рубаючи шиї проклять, але, насправді, лише розсуваючи гілля над власним тілом, якусь одну галузку, ще одну, немов і справді порух цей міг розметати приреченість і приростити голову; ти свято вірив у силу волі! у силу волі, що може все: надихнути, підняти, приростити досвід до тіла і змусити знов писати,— рвучко і навскіс, мов рубаючи шиї зневір, переконуючи Господа, що не все втрачено, тільки б Він зглянувсь над нами, вдихнувши святість в серця і чесну силу в руків’я; але для того— для переконливості— ти повинен ще стільки повідати: що, врешті, спіткало поля, перестояні й пожовтілі, мов сало в банці? що стало з землею, чи всиновив її хтось пером, відтоді як ти лежав зневірений і мислив глобально; отоді ти і запримітив хворобливу закономірність: гробалізм і зневіреність споріднені, як содомія із снідом; мисли глобально, а дій локально— напучував тебе той прибулець, що, пригадується, на пошті вручив повноваги голови опікунської ради над осклерозеним століттям— найменші практичні дії, списана сторінка, поміч ближньому, рибальство та полювання важать для серця й віри стократно більше від всіх намислень і марень гробальних; замахи на всеосяжне: це від перевтоми; справжня осяжність, глобальність дорівнює тільки глибокій тузі і тій миті натхнення, тій рідкісній і для справжнього художника прозірливій півсекунді, коли в останній рядок, як в щойно підключену електромережу, вливається епічна сила і з’єднує водномить із величезним, незримим, ледь уявним світом: від далеких турбін, генераторів, високовольтних ліній, підстанцій до витоків нічної ріки, що всією силою напирає на греблю, злегка її продмухує і награє печальне, мов музикант на губній гармошці; а ти тільки пробуєш підхопити мелодію і вгераклітити наново, переллявши в слово; тільки чому ж так болісно? так нелегко даються спроби? чому так дитинніє і витьохкує залякане серце в п’ятах? так калічніє впевненість, немов тебе босого знов на налигачі протягла корова по купі склобою, і ти біжиш і витрушуєш із розсіченої до кістки ноги гострозубе дно пляшки із-під шампанського, біжиш і тріпаєш клешнею, мало не риєш спотикача, біжиш і стискаєш налигача дужче, щоб корова не втекла в безлиху, біжиш, полосуєш морду об бритвенні колюхи акації, вискакуєш із посадки, біжиш, ледве торкаєш землю, біжиш по стерні на одному пальці і витріпуєш і вистукуєш гострий зазубень, біжиш сягнисто і все безстрашніше, бо від кровевтрати вже адреналін довбанув у мозок, біжиш, помалу щасливіючи від того, що втримав миньку, вона не запреться в шкоду, її не займуть в колгосп, батькові не прийдеться її викупляти, випрошувати звідти, біжиш, майже вві сні, піднесено, біжиш, такий раптово силенний, що міг би й озвірілу перегнати коров’ягу, біжиш, але все одно на якійсь грудомасі підбиваєш великого пальця і з розмаху гепаєш на всю ступню, розвалюючи п’яту, як вареного червоного бурякугу— і тоді вайкаєш і випускаєш мотузяку, накинуту на роги збісілого пегаса; потім прикульгуєш до залізниці, бачиш пасажирського поїзда, що мчить повз тебе, відвозячи в невідому безвість твоїх уважних, твоїх співчутливців, твоїх читачів, твоїх майбутньовічних, яким ти підпрігся, ти зобов’язаний, відкрити очі і спільним, твоїм і їхнім, зором порахувати, скільки зелених і сірих коників причаїлося в траві, в стерні, і вистрибує радісно й дружньо назустріч, коли ти підманюєш утеклу корову, минь-минь-минькаєш благально, жалібно, а вона відбігає все далі й далі, до чужинецьких сіл, і болить тобі не трикутна, затовчена павутинням діра в п’яті, а простягнута в цвілі сутінки долоня— і досі, здається ти блукаєш в полях, так і не підкликавши, не зловивши годувальницю за оброшений, гадюче слизький налигач, і не вернувшись додоми; бо звідки ж ще цей всиротиннілий потяг написати про найщиріше, найкраще, про красу і прощальність берегової трави впереддень кінця літа, коли ти відстав від гурту, озирнувся назад, на береги, залляті тугою по завмерлому дитячому галасові— і зрозумів, що мусиш колись описати цю пронизливу втрату, цей докір долин, німий і старечий, цю привільну волю, де ви своє відпастушили і позавтрім приречені йти до школи; і гибіти до нового літа; ти так і не написав про це, відкладаючи на майбутнє, виглядаючи в собі настрій дитинної чистоти, тієї вразливості, що гоїть найлагідніш; ти так і не зваживсь надовше затримати зір над просвітленим берегом, над першим знаком обранства; ти й досі гибієш у досмертній школі, вчишся неуцтву, мов тупий переросток, повертаєшся в нижчі й нижчі класи, де викладають невідання, пускаєш круглим дзеркальцем зайчики на уроках, радієш сонячній погоді, малюєш серця і стріли на парті, а насправді все це письменницьке школярство, весь твій нажитий досвід тільки привід, щоб поховати в собі пастуше, прощальне, подароване, аби ним, миттєвим знаком обранства, зцілити інших, далеких, ближніх, скоріше відчутних серцем, ніж зримих, коли в сутінках, по шию в пилюці, поганяють додоми череду з останнього поля; а ти плентаєш позаду і очам від здогаданого так нестерпно сіро, немов незрячому за мить до прозріння.