Десь помогти, подати руку, підтримати. Але Мар’яна вже бунтувалась. Та й що це, — заради оцих вигод "без черги" й балаканини, цікавої тільки першої півгодини, вона дозволить стариганові проявляти оті сластолюбні пориви, які б вони не були незначні? А ще ж цілий день у пароплаві й на екскурсії по Алушті, Алупці, Лівадії, Ялті. А ще ж сьогодні в театрі…
Сиділи в фойє, їли тістечка, морозиво. Мар’яна слухала, про якусь дивовижну теорію. Такої ще не чула. "Американська" теорія про використовування перших любовних емоцій була якась відворотна, хоч Мар’яна ще добре її не второпала.
Отже, без прикрих пересад і наслідків, цілком практично (практично!) використати цю емоцію — гарно й не шкодить на здоров’я. В ній грали якусь ролю "ласка" і "випромінювання".
В цей час офіціянтка прийшла розплачуватися. Здається, не додала карбованця. Орденоносець припинив розвивати свою теорію і задумався.
— Як це так? Мені належить більше решти. Треба їй сказати.
Але похопився.
— Якщо вона помилилася, то байдуже… Але якщо вона мене має за дурня, то вибачайте!
Видко, йому ще кілька хвилин шкода було карбованця. Але що Мар’яна не знала ще всіх засад "американського практичного використання любовної емоції", то дідора узяв її руку, й погладив дуже ніжно до кінчиків пальців, і сказав, що в цьому — неземне блаженство. І ласка, і випромінювання.
"Але яке право має хтось проявляти оці відворотні обмацувальні жести? При чому тут моя рука?" — скипіла Мар’яна. Тільки шануючи білоголову старість, вона була витримана:
— Вашому товариству я рада, — відсмикнула вона руку на безпечну відстань. — 3 приємністю слухаю вас, ви цікавий співрозмовник. Але фліртувати в мене нема ні настрою, ні бажання.
В першу хвилину орденоносець зніяковів, його облило холодним душем, у другу — жаль, змішаний з презирством, вималювався на обличчі помічника всесвітнього факіра Бен-Алібея.
— Чи ви хоч розумієте, що то за слово — флірт? Мені шкода вас, що ви така елементарна й примітивна.
От! І діти, і діди з тим самим убійчим присудом. Вони й не здогадуються, що то для неї тільки комплімент.
Але обурений монолог був значно довший, в першу хвилину з ляку вона й слова не зрозуміла. Він її лаяв, а вона боязко виправдувалась:
— Я не хочу, щоб до мене доторкалися. Не моя вина, коли мені довелось вам це сказати…
— Це не ваша вина, це ваше нещастя! Ви не бачили хорошого… — бубонів срібноволосий джентлмен. — Вся повага до вас у мене в цю хвилину зникла.
— Ви думаєте, що оце й є хороше, — ваше залицяння? А про те ви забуваєте, що я — сама собі господиня і не зобов’язана приймати нав’язане. Мене — ображає!
— Нещасна провінціялка!
Поговорили!
І звичайно, що в театрі вже не були, навіть морозива не доїли. Повага джентлменова зникла настільки, що він навіть не провів Мар’яну до її екскурсбази. І Мар’яна цілу ніч не спала, зворохоблена цим безсоромним дідом. Їй здавалося вже, що не можна ж так відганяти людей, лише тому, що чийсь вияв тобі не подобається. Адже ж, що не кажи, а слухати розповіді бувальця таки цікаво, а ще цікавіше, слухаючи, робити свої спостереження, по гарячому слідові оцінки. Тоді Мар’яна відчуває в собі великий розум і наче міряється з цим орденоносним пройдисвітом. То навіть забавна гра про себе, тим більше, що він зовсім не помічає, чи слухає його розмовниця…
Але… Коли до Мар’яни признається хтось нелюбий, то на неї дикий жаль накочує — чому нема любого? Цей "елементарний і примітивний" жаль душу палить. Непримиренність скресає. І вона стає тоді дерзка, шорстка. І жорстока.
От про цю жорстокість і думає всю ніч Мар’яна. Скільки справжнього піднесення, життьової снаги, радости й бурхливої течії загнаної завжди підсвідомости дає їй Звабливий. І Мар’яна жорстоко спалила мости. Вона обрала нудьгу. Мар’яна сама зробила так, що коли не нудьга, то приниження, роля прошака з торбою. Але цими листами, цією передбрамою приниження Мар’яна виявила, що ніщо в ньому не промовляє до неї.
І Мар’яна повинна знайти силу нести самотність.
Ті, кому Мар’яна мила, — їй немилі. А хто їй любий, — вона тому нелюба. То як? Брати, що попадеться?
Ось тут і потрібна душевна сила. Як її досить, — Мар’яна обійдеться нею, а таки не заплямиться.
Бідність! Яка людина бідна не є, а однаково перенесе бідність, як не хоче стати мерзотною. Мар’яна все життя була то більш, то менш бідна на людське тепло, а не перемінилася… Але зате почуває вона себе свіжою, чистою, дзвінкою.
Ах, Звабливий! Люблю тебе!
XVIII
Скінчилось чудове нідеперебування, Мар’яна осіла на чотири тижні у цій кокетливій оселі, складеній із самих блакитних, зелених та сонячних барв. Така прозаїчна справа, як обід, і та наповнена синіми краєвидами, маривами гірських пасмів. Веранда-їдальня була над самим морем.
Перше почуття порожнечі в цій безтурботно-безжурній країні на ім’я Курорт обмили морські зеленкувато-прозорі хвилі. Щотільки занурилася вона в них, — почали виступати найближчі враження. Килими-клюмби, доріжки, парки, близькі реально-відчутні округло-кучеряві гори. Нереально-маривні, сині димчасті контури далеких гір десь за морськими рівнинами. Вічно живе дихання прибою, і, як не стань, де не глянь, — усе щось нове, непомічене досі, разюче.
А найбільш, безперестанно і невтомно вражає морський зелено-білий прибій, оцей шерех камінчиків, коли вода відбігає… Оця вічна схвильованість такого наче спокійного моря.
Мар’яна любить тоді дивитися на цю зграйку жінок, що як птиці зацвіріньчали, замахали руками й гуртом хлюпнулися в пухку кучеряву піну. І вона в цій зграйці, але красу цю виловлює з-поза неї. Тоді здається, що це надвечір’я чи ранок на березі моря і е найвартніша хвилина життя, а всі ті болі, жалі, клопоти — таке нічого не варте!
Море, піна, камінців шерех, сонце, ранки, сині краєвиди, прогулянки — так. Але не люди, не вечори. Всі вони приїхали розважатися, набирати кілограми, прогулювати гроші, всі вони з першого дня кинулися обнюхувати одне одного, гуртуватися… спочатку гуртуватися. Після перших днів незвичної блакиті й яскравих барв, маси незнайомих облич — і тут наступила фаза розколення.
І коли вдень курортники складали одну строкату гаму напівголих, більш-менш бронзових дикунів, що купалися, шпорталися в надбережних, омитих прибоєм камінцях, лазили галасливо по горах, — то ввечорі світ мінявся.
Увечорі все розбивалося на пари, ішло в кіно, на танці, під "місячні купелі". Одна Мар’яна не підпорядкувалася законам безжурної країни Курорт.
Вона зовсім не орієнтується в мистецтві світськости. От з’їхалися сюди з усіх кінців, переважно Москва, Ленінград, але й туркмени, і якути, і татари, і марійці, і білоруси… пара киян… Всі вони тримаються своїми гуртами, ліниво розмовляють, або майже не розмовляють за столиками їдальні. Чемність, ввічливість… і забування в наступну хвилину.
І хоч-не-хоч, Мар’яна заздрить своїй співмешканці Льолі. От Льоля, вона знає… Відразу знайшла собі товариство, сім студентів-москвичів, дуже галасливих, шумливих, крикливих. "Хор П’ятніцкого" — назвала їх Льоля. Деяке змагання за першість, деяке вагання Льолине — і переміг найгаласливіший, Ваня. Решта виконує ролю хору. Всі вони гурмою ходять на прогулянки, втягають Мар’яну. Але ця, після двох-трьох галасливих прогулянок, відчуває, що курорт рішучо не для неї. Оця Льоля і її взаємини з паруботою! А в Мар’яни кожен раз розчарування й несмак. Цей галас, оця набридла мелодія: "… і кто єво знаєт, чєво он морґаєт…" Оцей курортний стиль! Кожне мусить знайти собі пару, парубоцькі натяки, висловлені в огидних частушках,
— "… не целуй меня взасос, я не Боґородіца, от меня Ісус Хрістос всьо равно не рюдітся…" Тьху на тебе!
Краще буде, як з ними не заходити. Втомлює все, вже ліпше слухати прибій моря…
Ні, не для Мар’яни дім відпочинку! Мар’яні треба якоїсь Сізіфової праці, щоб забивати собі памороки. Де діти ці вечори, що накликають безумну тугу?
XIX
Увечорі сидить Мар’яна сама з морем і зорями. Яка химерність! Вчора не було світла в кімнаті, й вона сиділа вдома сама. А сьогодні є — і вона побігла з дому. Як хоче Мар’яна вдома посидіти, то й Льоля є, а як вільна кімната, то вона тікає з неї.
Уже відходить Звабливий у країну Спогадів. Все дивно тепер, все незвичайно. Тепер, у морській піні, не можна дивитися на себе колишню й на ту всю пригоду, щоб не бачити, яка вона смішна.
І здається, квіточка вже засохла. Здається, Мар’яна вже її викинула. Понесло її море, й зникла з очей, — неначе та історія ніколи й не дзичала тонким болем.
Вдень — сонце, бездумність, наслідування світськости, їй невідомої науки. Увечорі… увечорі — ох! — та сама жорстока нудьга.
І що вона за створіння? Сама Мар’яна розводить руками. Чи винна вона, що ігор не знає, карт не любить, цього курортного "залицяння" не приймає, сама не бачить, до кого, на що звернути свої думки?
З дитинства любила вона лише казки. А що життя не казка, — тому сірість і нудьга. Тільки й дістаються такі шпичаки, як оце сміховинне невизнання в товаристві. А півроку мук ніякого сліду не залишило.
Ні, не може Мар’яна переносити вечорів! Ранки такі прекрасні, а вечори вона вигнала б. І коли б ця нудьга хоч не вибивалась назовні. Коли б Мар’яна не стала хмурна, ізольована. А тут треба нести маску веселої, вдоволеної безжурности. Надто в "найсвітськіший" час, по підвечірку до вечері, коли курортні товариства розмасковуються з напівголих дикунів, убираються в туалети, прогулюються мальовничими групами у парку, алеями, читають, бавлять одне одного, хто як уміє.
Удає й Мар’яна, що розважається. На лавочці перед морем сидять Азмекей-марієць і київський кінорежисер Віктор. Льоля вважає, що Віктор дуже гарний, такі довгі волохаті вії має, як у фільмової артистки. Віктор заклав гілочкою сторінки книжки, вже не читає, він також ладен у поклонники Льолині, принаймні, так удає. Він театральним жестом підкреслено запрошує присісти. Не знати, кому більша увага в тій стриманій урочистості, — Мар’яні чи Льолі. Мар’яна думає, що не їй. Вона така ж сіренька поруч курортної левиці, як і цей марієць. І все ж Мар’яна для світськости розповідає про своє ранкове гріхопадіння. От і вона підпадає загальній психозі, проймається стилем. Вранці зустріла одного з "хору П’ятніцкого".