Може, про те, що робити з полоненими, а може, про своє життя. Для полонених це були важкі хвилини. Мовчки вгадували, як то Довбуш вирішить їх долю. А він раптом стрепенувся й сказав:
— Ми вас відпускаємо. Ідіть і розповідайте своїм про нас. Передайте Потоцькому, щоб прийшов поховати трупи своїх офіцерів і вояків: скажіть, Довбуш шкодує, що граф сам не потрудився завітати до нього в гості. Вже ми б його почастували! Вбили ви мені приятеля вірного, він був майстер вгощати! Ідіть, не затримуйтесь! Нас ви вже більше тут не застанете. А ще передайте тим, хто вас сюди привів, що ми їм віддячимо.
По відході вояків Довбуш наказав викопати братську могилу і поховати в ній трьох убитих побратимів: Кригу, Василя Баюрака з Дори і Квітчука з Порогів. Могилу придавили зверху камінням і замаскували, щоб не знайшли її вороги та не познущалися над останками побратимів. В окрему яму, вистелену камінням, склали здобуту зброю, змазавши її перед тим овечим лоєм і обмотавши сіном. Замаскувавши й цю яму, розійшлися.
Довбуш подався з Фокою, Миром, Палієм, Пугачем та молодшими опришками Дмитром Серичаком й Іваном Рахівським на Закарпаття, де угорські пани ще не виявляли такої наполегливості в боротьбі з опришками, як польські.
Місцем зимівлі вибрав гори біля села Ясині на угорському боці. Там він знав у дрімучому лісі хату-пустку. В ній і вирішив оселитися з побратимами.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Розпрощавшись із Довбушем і іншими опришками, поцілувавшись із найближчим другом Юрою Бендейчу-ком, Андрись Валя збіг по знайомій стежці в долину і зник у лісі, що вкривав південний схил гори. Ліс був знайомий, він пройшов його швидко, вийшов на сусідній верх і вже верхами рушив на захід сонця.
Дорога по верхах нелегка. І хоч Андрись був природний гураль, уродженець високих Татр, проте і йому було важко долати перешкоди, що їх нагромадила природа йому на дорозі. Ішов-бо непротореними стежками з верха на верх і з бору в бір. За день поминув у долині Микуличин, Зелену, Пасічну і на ніч зупинився на незнайомій полонині. Зайшов до стаї, сказав ватагові, звідки йде й куди. Ватаг нагодував, дав місце поспати.
До пізньої ночі розповідав пастухам про Довбуша. Молоді пастухи слухали його з завмираючими серцями і в мріях були там, з опришками і їх легендарним ватажком, в їхніх геройських походах.
Уранці Андрись рушив далі на захід.
Чимало минуло вже голодних днів і тривожних ночей серед диких скель і пралісів, а до мети було ще дуже далеко. Одного ранку Андрись прокинувся від пронизливого холоду. Розплющив очі і здригнувся: навколо було нестерпно біло. Вночі випав сніг.
Почало розвиднятись. Гори наче застигли від дотику несподіваного холодного покриву, завмерли ліси в німому очікуванні чогось неминучого, як смерть.
Тихо. Мертво. Пригадалось, як застерігали опришки і сам Довбуш, що в дорозі буде важко, що зима може наздогнати. Ось і наздогнала. Може, тому, що надто поволі посувався вперед, що блудив. Ще коли світило сонце, ішов швидше, бо по сонцю орієнтувався. А без сонця було дуже важко.
Сьогодні небо було блідо-синє, заповідався ясний день. На сході зарожевів край неба. Андрись визначив собі напрямок і, проковтнувши маленький шматочок хліба, пішов. Збіг у долинку, натрапив на висохле рус-
1 ло якогось струмка і тим руслом подався вгору. Та скоро заступив йому дорогу суцільною стіною старий, предковічний смерековий ліс. Грізно насупив побілені снігом брови, розпустив в усі боки могутні зелені руки, немов попереджаючи дрібну істоту — людину, що в його царстві вона може пропасти. Андрись хотів обійти страшний масив, але скоро побачив, що він простягався так широко, що про це й мови не могло бути. А скільки його в довжину, які він таїть у собі несподіванки — хто те міг знати...
Хлопець увійшов під його склепіння. Тут було тихо, як у порожній церкві. Крізь гущавину віття, вкритого грубим шаром снігу, ледве пробивались розсіяні промені сонця. Зате на землі снігу майже не було.
Пішов шпарко, хотілось якомога швидше вийти з цього царства мороку. Раз у раз шлях перетинав непрохідний бурелом, якому було вже, може, десятки літ. Ішов так, може, з півдня і встиг страшенно зголодніти. Вже добре втомився, а лісові не видно було ні кінця ні краю. Заночувати тут він боявся. Надіявся добратися до якоїсь ходженої дороги — може б, вивела його в село. Так хотілося почути людський голос, потягло до теплої хати, до житла. І він ще прискорив ходу. Попереду раптом посвітлішало. Андрись зрадів. Ось і кінець лісу. Але радість була передчасною. Перед ним розкрило пащу глибоке провалля. Голі, безлісі, слизькі узбіччя були засипані снігом, на дні стирчало хаотично навалене велике каміння. Тут, певне, навесні шуміли води. Вони й нанесли цих велетнів. А може, й тільки повимивали із землі. Зараз між ними сльозив невеличкий потічок.
Не гаючись, Андрись почав спускатися вниз. Місцями доводилось з'їжджати сидячки — так було слизько. Але нарешті зійшов, напився пригорщами води з потічка і поліз на протилежний схил. За цей перехід утомився більше ніж за цілий день. Але таки видобувся на той бік.
Подув легенький вітрець і приніс із собою якісь звуки. Андрись зупинився. Причулися людські голоси.
"Чи може бути, щоб тут були люди?"
Серце забилося жвавіше. Значить, і людські житла недалеко, значить, кінець цьому страшному лісові? Але знов тиша. Що ж це? Почулось? Пішов далі. Раптом вітер приніс нові звуки. Наче собаче виття. "Що б це могло бути? — думав хлопець.— Полювання?" Пригадав панські полювання в лісах своєї вітчизни, коли ото з'їж-джались пани-нероби з усієї околиці, а голодні, обшарпані діти кріпаків наганяли на них звіра. І він, Андрись, сам двічі за свого дитинства був серед загонщиків...
Довго згадувати не довелося. Події розвивалися з блискавичною швидкістю. Андрись вже розумів, що до нього наближається біда. Серед звуків, цілком уже близьких, можна вже було розрізнити рев ведмедя, виття вовків, тріск сухого галуззя, скавучання, стогін. Все це, змішане в один грізний звірячий зойк, неслось на нього з неймовірною швидкістю. Отут, мабуть, йому й кінець — ще блиснула думка. Швидше інстинкт, ніж розум, примусив його блискавично здертися на смереку. Сніг на ній за день станув, і на хвої висіли міріади крапель. Вони дощем впали на нього, облили з голови до п'ят. Але він навіть не помітив цього. Ліз усе вище. А під деревом вже метався величезний бурий ведмідь, якого оточила зграя голодних вовків. У запалі боротьби звірі навіть не почули людини.
Ведмідь теж хотів врятуватися на дереві. Але тільки він учепився однією лапою за стовбур, як голодна зграя вп'ялася зубами в його зад. Мусив оборонятися. Одного, найлютішого, вовка, що вкусив його за бік, ведмідь підчепив своїми крицевими кігтями і розпоров йому живіт. Зграя одразу ж кинулась на пораненого товариша і роздерла його на шматки. Ведмідь за той час устиг трохи відбігти. Але вовки не дали йому далеко відійти. Виючи, кинулись знову за ним. Андрисеві жаль стало гірського війта. Видно, був той ведмідь уже старий. Втомлений, геть покусаний, він вже, мабуть, недовго оборонятиметься. З пащі його текла слина, змішана з кров'ю.
Андрись прицілився й вистрілив услід зграї. Горами пішла луна, і все стихло.
Хлопець швидко зліз з дерева і майже бігом подався своєю дорогою, вперед. Пізно ввечері несподівано вийшов на якусь полонину і, невимовно щасливий, постукав у двері незнайомої стаї.
Розгром королівських вояків справив страшне враження на шляхту. Потоцький скаженів. Смерть врятувала Пшелуського від страшної кари, яку готував йому коронний гетьман, почувши про розгром свого війська.
— Нездари! — кричав він.— Дали себе так безславно розгромити! Це жах! Це скандал на цілу Польщу!
Перед ним стояли Дзвінчук і Єндик.
— Це ваша вина, паршиві свині! Ви завели військо в пащу опришків, ви були в змові з ними!
Обидва впали на коліна, клялись і хрестились, що не винні. Замість сподіваної нагороди ледве живі вийшли з цієї халепи.
Другого дня після бою на гору Стіг зігнали кріпаків, щоб поховати трупи забитих. Тіла полковника і молодшого офіцера доставили на доли і там поховали з почестями.
Гурт селян з лопатами вели ті ж самі два запроданці. Позаду ішов невеличкий загін війська й смоляків.
Важко було копати в кам'янистому грунті, і братська могила була готова аж надвечір. В неї покладено тридцять трупів. Над мертвими відправив реквієм1 ксьондз, що їхав верхи позаду війська і весь час, поки копали могилу, дуже нетерпеливився. Але все скінчилося добре, опришки не напали, реквієм було відправлено. Загін дав залп із рушниць в пам'ять загиблих, кріпаки засипали могилу, а в головах закопали великий дерев'яний хрест, якого тут-таки витесали прибулі з долу теслярі. Перед тим як відійти, смоляки спалили оп-ришківські курені й колиби і весь табір зрівняли з землею.
А в цей час Довбуш з товаришами підходив до хати в околицях Ясині, на угорському боці. Попереду йшов Іван Рахівський, який знав угорську мову і місцевість, бо народився і жив усе своє життя на Закарпатті. За ним, на відстані півдня дороги, посувалася решта зимівників з Довбушем на чолі. Несли на спинах необхідні харчі. Не сподівались, що на порозі зими доведеться покидати теплі колиби і йти в чужий край, у невідомість. Що їх там чекало? На горі Стіг мали їжі вдосталь на цілу зиму для всього товариства. Продукти ж заготовляли усе літо. Мали б і маржину на м'ясо. Як тепер бути без усього цього?
Реквієм — тут — панахида.
Іван Рахівський дійшов до хати надвечір. Стояла серед лісу пусткою, холодна, необжита. Про цю хату ходили різні перекази. Розповідали, нібито мешкав у ній до глибокої старості пустельник, замолював свої гріхи. А був він колись, за молодих літ, розбійником і душогубцем. Ходила ще чутка, що жили в хатині монахи. А інші казали, що водяться в ній злі духи. Ця остання версія була найбільш поширена, і ніхто з простого народу не наважувався підходити до хати.
Іван узявся відразу й порядкувати. Зробив мітлу, повимітав пилюку, яку більше року ніхто не тривожив, приніс води, запалив у печі, прочистивши перед тим димар, тому що там якийсь птах, сова чи галка, звив собі гніздо. Налив води у вмурований у топку казан і заходився варити кулешу з кукурудзяної муки — свою улн> блену страву.