А ще таке: хтось десь бачив англійську мапу після воєнного поділу Європи, там Наддніпрянська Україна визначена як самостійна державна одиниця, а решта земель укр. об’єднані на зразок швайцарських кантонів. І чого тільки нема в цих метушливих, неврастеничних, бездарних нашіптуваннях!
А загалом — погано. Треба на всяк випадок щось зміркувати. Днями поїду до Львова.
27/IX — 43 р.
Понеділок. Свято Чесного Хреста. Сірий ранок, тепло, мжичка. Цілу ніч снились большевики: на лісовій галявині чи то в саду повзе більшовицька розстрільня. Я оточений. Що робити?
В будинкові, де я опинився, лежать походні речі больш. командирів. В сусідніх кімнатах вони вже ходять. Хапаю швидко одяг одного командира і зброю його, потайки хутенько перевдягаюся, краду його документи і так виходжу, окунаюсь в армійську масу. Ніхто мене поки що не впізнає, не підозрює. Мені козиряють. Я упевнююсь в своїй ролі, страх минув, і я тікаю. Сон дуже яскравий — ось і зараз бачу все до подробиць.
Вчора офіційне повідомлення: віддано Смоленськ і Рославль, на березі Дніпра по східніх мостових причілках відбуваються численні атаки большевиків. Навала пре, навала ближчає. Проте справжнього страху я не почуваю. Вчора вранці, прокинувшись, спитав себе: що буде? І глибокий внутрішній голос відповів мені: нічого страшного, будь спокійний. Не знаю, що станеться, як воно станеться, але сповнений твердої певности, що все буде гаразд і тікати далі не доведеться. Цікаво, чи правдиво підказує мені моя інтуїція?
Вчора увечері приїхала зі Львова Галя. Там паніка. Там є такі, що вже спакувались і ждуть. Дуже багато біженців із Києва. Безкінечно йдуть ешелони на Перемишль. Приватний рух на Краків закрито. Німці вивозять геть усе — навіть курей і старі меблі.
До оселі заїхав представник Суспільної Опіки Яремович. Я просив його пильнувати — може, десь з’явиться моя мати. Обіцяв зробити все, що треба.
Так, настають ще тяжчі іспити. І яка химерна доля мого народу! У цій війні жодна країна не зазнає такого лиха й руїни, як моя Україна. Лежить розтерзана. І хоч би змагалась за свої права — не так боляче було б. Ні, лежить розшматована, понівечена і пасивна. Не вона б’ється, а б’ються за неї. І здається мені: не буде на Сході спокою доти, доки хтось володітиме Україною. Спокій у цій частині світу настане лише тоді, коли Україна не буде належати нікому — тільки собі.
От і кінчається цей зошит. ["Щоденник" А. Любченка міститься у кількох зошитах. У даній публікації текст подається без позошитної рубрікації. — Ред.. Скільки тут написано дрібниць, дурниць. А головне, в значній мірі лишилось поза цими рядками, в мені, в моїй душі і моїй пам’яті. Колись, може, про це скажу, відчинивши навстіж двері душі.
30/ІХ — 43 р.
Четвер. Ось уже днів 4—5 підряд сняться мені мати і брат. Чи то продовження у сні моїх думок про них, чи передача їх думок про мене на відстані. Наша взаємна тривога і родова близкість через оцю взаємну величезну напруженість збудили тісний контакт. А сьогодні вранці передали мені з пошти великого пакета з багатьма листами з Києва. Пише брат Юрко: Київ у тривозі, Київ виїздить, мама геть розгубилась, Юрко сам розгублений, Марія хотіла взяти маму сюди до мене, але поміркували вкупі, що тим часом цього не слід робити, бо невідомо ще, чи не доведеться мені звідси далі махати. Юрко хоче одвезти маму поки що до Бердичева. Марія їде до Рівного. Частину моєї бібліотеки висилають до Львова. Максим виступить по радіо із якоюсь промовою чи статтею. Тичина в Харкові тепер посадником міста — от боль-шевицькі штучки! Тичина тепер уже до краю знівечений, знищений. Пише й Костюк про київське життя, але його лист дещо задавнений. Марія, як звичайно, екзальтована й тепер говорить про передчування близької смерти. Жаль їх усіх: розкидані, розгублені, збаламучені й злякані і не мають на що спертися.
11/Х — 43 р.
Другий день світить яскраво сонце, небо синє-синє, а повітря холодне, і вночі навіть дуже холодно.
Вчора летіли на південь журавлі. В ліску стояли: я, С. Гор-динський (я водив Гординськоґо по моршинських лісах, щоб вибрати об’єкт для етюдів, які він хоче дати на осінню виставку), — аж раптом угорі: кі-гі, кі-гі... Глянули — ключами журавлі летять, а за ними нові й нові. Ми їм на прощання помахали руками, я хусточкою махнув. Г. стрибав, як дитина. Все це було дуже зворушливо. Отже — справді осінь.
Була в мене дружина — нема. Були мати, брат — де вони? Що з ними? Нема. Була родина — нема. Приятелі — нема. Хата, книжки, улюблені, речі — нічого нема. Тільки Лесик у мене і три валізки. От і все.
Дедалі більше приїздить до Моршина евакуйованих. Старий Ващенко (малорос) із 9-ма душами родини, Ів. Багряний з Охтирки (а дружину й дітей покинув там — чому?). Маляр Жеваго з Харкова, що згадував про Є. Фоміна, з яким він разом тікав сюди із Ворошиловграда. С. Жук з дружиною з Києва (а маму він не спромігся взяти, навіть кілька слів од неї не спромігся взяти — сволоч! — дарма, що поруч жив і великим приятелем прикидається), інж. Скалига, агр. Осипчук із Києва та інші. їх розміщують у селі, сюди до оселі вони поки що приходять лише їсти. Вигляд тяжкий. Розповідають жахливі речі. Потверджується, що Лівобережжя, принаймні на 1/2, не існує. По той бік Дніпра день і ніч стоїть заграва, дим, а по цей бік над степовими дорогами теж, мов дим, хмари пилу від безнастанного руху маси втікачів. Хто приховується, щоб залишитись, — німці вбивають. Хто ж зумів все-таки приховатись, — яка доля жде його під большевиком? Жах! Руїна, руїна, пустеля, попіл, дим — і це Україна...
Вчора приїздила С. Шадківська-Царинник. Ми (я, Горд, і Штик.) обідали у Скорупського і звідти, перервавши обід, пішли на станцію зустрічати. Вона приїхала з Даниловичем (із Львова). Одразу обсипала мене компліментами, що добре виглядаю, помолодшав, набрав знову задеркувато-юнацького виразу. Приїхала, мовляв, провідатись до мене — вона попереджала в суботу телефоном — буде у Львові ще день, а тоді знову до Вінниці, де зараз перебуває весь склад редакції "Нової України". Через тиждень-два почне газета знов виходити, будучи тепер уже органом всеукраїнським, маючи новий запас доброго паперу й нову ротацію з Франції — ту саму, що на ній друкувалось "Figaro". Слухаю це все, поглядаю на мадам і думаю собі: чого ти приїхала? Невже лише з дружніх почувань, одвідати лише колишнього знайомого й колись дуже хворого, якому тоді чимало зробила ти неприємностей, дарма що вміла спритно прикидатись прихильною й дбайливою? Царинник залишився у Вінниці, а ти, значить, гайнула у якусь розвідку. Будеш, звичайно, запрошувати мене до співробітництва, але ж я від цього співробітництва й од-мовлявся раніше. Та виявляється згодом (коли ми залишились удвох), що справді мова мовиться про співробітництво, тільки мовиться досить туманними складними натяками. Є думка (очевидно, у німців) організувати на Великій Україні щось таке на зразок Центр. Укр. Комітету, який має виконувати функції цивільної влади (бо нім. цив. влада залишає Україну) і до складу цього Комітету, крім Семененка й Царинника, запрошують мене. Це ще не офіційно, але таки перспектива є. Це — лише пробний камінчик, промацування, розвідка. Зрозуміло тепер, чому виїхала до мене мадам Софія, та й ще в супроводі Даниловича. Це — німецька робота. Я сказав досить ясно, що цілком поринув у свою літературну працю, а така всяка роль мені й не снилась, я на це не здатний. Я навіть здивовано щиро засміявся. Вона ж захотіла це сприйняти, як мою гру (хитра жіночка), і почала мене запевняти, що силою самої об’єктивної дійсности мені все одно припадає значно більша роль, ніж я думаю. Взялась мене переконувати, а потім повідомила, що в Харкові, в большевицькому уряді призначено П. Тичину наркомом освіти, а Ю. Яновського його заступником. Ще зрозуміліша мені тепер вся історія!
Увечері гуртом були у мене, оглядали моє погруддя, яке викінчує С. Литвиненко. Всі визнали, що воно дуже вдале, а С. Гордин-ський просто заявив, що це найкраща праця Литвиненка (в його ж присутності). Зараз ось Литвиненко у мене в кімнаті порається над цим погруддям, виколупує глину зсередини, а я пишу.
Від Галини вже два листи й листівки — любить, нудьгує. Мені за нею теж тоскно. Послав їй листа.
У п’ятницю був у Лесика — хотів на два дні взяти до Мор-шина, — а він, бідненький, хворий на вітряну віспу. Поплакав хлопчина, та й залишився.
12/Х — 43 р.
Вчора одержав листа від Жоржа і мами. Тяжкі листи — вони обоє прощаються зі мною. Жоржа забирають німці, мама лишається поки що у Києві — "на зіубу", як вона пише. Лист від 20/ІХ. Але моя інтуїція каже мені, що вони поки що не загроже-ні. Чи, може, я отупів уже, не сприймаю як слід? Німці віддали Кубанський причілок. Є чутка, що большевики взяли Запоріжжя і в кількох місцях перейшли Дніпро. У Львові знову посилилась паніка. Кажуть, є люди (найзаможніші), що вже від певного часу тримають свої родини близько словацького кордону. А є й такі, що в Кракові авансом поплатили по 40—50000 злотих, щоб мати там гарантовані мешкання. Німці не пускають наддніпрянців до Галичини — це прохоплюються лише окремі одиниці. Всю ж основну масу тримають в таборах під Проскуровом, Вінницею тощо, просто неба (жінки, діти, старі — а ще й морози починаються — жах! — холод і голод — вірна загибіль!). Решту спрямовують до таборів у Познань або на роботу до Німеччини — теж загибіль!
Вчора попрощались у мене з Литвиненком і генералом, які сьогодні виїхали до Львова, — випивали, їли гриби й капусту.
З ночі узяв мороз — вся трава в паморозі і на шибках візерунки. У мене почався напад неврозу шлунка — ясна річ, холод надходить. Недарма передучора так тікали журавлі.
14/Х — 43 р.
Вона прийшла вранці, коли я ще спав. Вона була легко одягнена — і я все зрозумів. Після вчорашньої теплої затишної розмови і щедрої ласки, після того, як вона сказала, що не сподівалась від такого назовні суворого, різкуватого, занадто мужнього Любчен-ка зазнати стільки ніжности й ласкавости, після того, як спитала: чи знаєте ви, як ви сильно одним лише поглядом чи рухом впливаєте на жінок ("так, так! Я це чула від багатьох жінок"), — після цього всього вона, однак, рішуче просила не брати її, посилаючись на свій родинний стан, і не піддалась.