Потім вуса злегка здригуються й біля носа тінню пробігає усміх. І знову безживно, повільно, як краплі з щілини діжки, просочуються по одному слова:
— Яка... жорстока... річ... жіноча амбіція?
Очі напів розплющуються й зовсім подібні до очей мерця, так якось моторошно біліє вузька смужка баньок з-під вій.
— Чого... вам... властиво... треба від мене? Мало... вам... ваших приклонників? Треба, щоб і такий, як я, приклонився перед вами? Ну, приклоняюся. Визнаю і вашу красу, і чарівність, і все. Задоволені? Ну, і йдіть собі. Спасибі за все, але лишіть мене. Зо мною, кажу, нічого особливого нема. Трохи нездужаю. Застудився. Ідіть.
Повіки стомлено падають на білі щілинки й запинають їх віями.
— Ви кажете неправду: ви морете себе голодною смертю. Ні в очах, ні в устах ніякого руху, тільки рівно та
помалу здіймається на грудях обмотана рука від дихання. І так зворушливо та моторошно визирає з кишеньки піжами кокетлива кольорова хустинка.
— Ви чуєте, пане Кавуненку: ви кажете неправду. Ніяких ознак застудження у вас немає. Але є всі ознаки голодування.
Повіки раптом, як ті пукаті завіски, що ними на ніч запинають світло лямпи, широко розсуваються й очі блискають на Лесю гарячковим тьмяним блиском.
— А вам що до того, хоча б навіть і голодна смерть? Яке ви маєте право чіплятися до мене? Майте ж сором, нарешті! Ідіть собі геть!
Натуга така велика, що голова від знесилення вгрузає назад у подушку й завіски самі собою, як попсовані, падають на очі.
Леся болюче зсуває брови, закушує нижню губу і тихо каже:
— Я маю право людини чіплятися до вас. Я звідси не піду, поки ви не почнете їсти.
Лице мертвяка тепер, видно, вже не рухнеться, що б не казала Леся. Тільки поранена рука коливається на піжамі важче та частіше.
— Чуєте, пане Кавуненку: я не піду звідси, поки ви не почнете їсти. Я покличу лікаря, поліцію, скличу ввесь дім. Заявляю вам це. Коли хочете скандалу, я це зроблю.
Гунявий не подає ніяких ознак уваги. Чи чує навіть?
— Я не знаю, з яких причин ви робите це. Але коли через ту невдачу з Петренком, то можу вас повідомити, що через кілька днів його знову заарештують. Його б уже й сьогодні заарештували, — та поліція хоче взяти всю банду. Властиво, коли хочете знати, він уже заарештований. Я з цим і прийшла до вас.
Ніякого руху, ні найменшого на страшному лиці. Тільки кривавий рубець немов кричить, роззявивши темно-червоного рота.
Леся тихо, але рішуче відходить від канапи й прямує до дверей. Квітка підводить голову й уважно слідкує за нею. Леся виходить із ательє й замикає його за собою, лишивши ключ знадвору в замку.
Вона збігає до консьєржки й прохає її якомога швидше купити молока, спарити його й принести нагору.
— А що ж там, пані добродійко? Що?
— Та нічого. Трохи хворий. Застудився. Але дуже ослаб і просить гарячого молока. Швидше, будь ласка.
Леся тиче консьєржці в руку гроші й іде нагору, а консьєржка, важко перехиляючися на товстелезних клубах, бігцем викочується на вулицю.
Відімкнувши потихеньку двері, Леся входить в ательє. На неї мовчки чекально дивляться дві пари очей: Гунявого й Квітки. Голова Гунявого зараз же відвертається й лягає знову лицем догори, а Квітка підозріло й невідривно пришпилила до Лесі дві блискучі щілинки, і Леся не може відчепитися від них.
Ательє — велике, з гарним, пухким килимом на всю підлогу. Багато матерій на стінах та фотелях у східніх рисунках і фарбах. Картини — переважно еротично-кубістичні, крикливі, безглузді. Та й уся обстанова така відмінна від того, що діється там, на канапі.
В кутку маленькі відчинені двері до кухні.
Гунявий все так само непорушно, мертво лежить. І все так само непорушно пильнує Квітка, виставивши наперед облізлі лапи й готова до скоку.
А, нарешті, стук!
Леся навшпиньках біжить до дверей, відчиняє їх і бере з рук консьєржки порцеляновий білий глечик з молоком. Потім діловито скидає капелюх і манто й кидає їх на фотель, поглядаючи на Гунявого. Він, одначе, ні разу не повернув до неї голови, немов цілком покладаючись на Квітку.
В кухні бачить велику чашку й ложку. Наливши в чашку молока, взявши в другу руку ложку, Леся помалу підходить до канапи. В очах Квітки від чашки з їжею — виразна зацікавленість і чекання.
Зсунувши набік тарілочки з закусками, Леся ставить молоко на столик і з ложкою в руці злегка нахиляється до Гунявого.
— Пане Кавуненку! Я приготувала вам гарячого молока. Перше ніж почати їсти взагалі, треба випити молока. Можете самі випити, чи дозволите, щоб я допомогла вам?
Ні тіні уваги.
— Пане Кавуненку, я кажу цілком серйозно. Коли ви самі не хочете пити, я зв'яжу вас і сама нагодую. Даю вам слово.
Гунявий розплющує очі й мовчки водить по лиці моторошно блискучим поглядом.
— Я ні трішки не лякаю вас, а просто кажу, щб я зроблю, коли ви самі не питимете.
— Що вам треба від мене?
— Нічого. Тільки врятувати вас від божевільного й непотрібного вчинку.
— Я не потребую вашого рятування. І мене нема від чого рятувати. Я зовсім не хочу вбивати себе. Запевняю вас. Спасибі. Але дайте мені спокій і йдіть собі. Ви мене даремно стомлюєте й мучите.
Леся гостро вдивляється в нього: правду каже чи змушений правдоподібно брехати перед її рішучістю? Дійсно, ця розмова з нею, видно, стомлює його дуже, аж дрібні краплинки поту виступили над бровами.
— Добре. Я згодна піти собі. Але з умовою, що коло вас буде людина, яку ви любите і якій вірите. Дайте мені адресу тієї... жінки, про яку ви мені колись казали, я поїду й привезу її сюди. Тільки їй одній я можу довірити вас.
По всьому лиці Гунявого, в заплющених очах, на синіх і зеленкуватих плямах, по схилах сірого носа пробігає виразний дивний усміх. Не то радости чи ніжности, а не то іронії, не то гіркости. І відразу ж гасне, як останній слабесенький промінь сонця на вершечку дерева. І знову втомна мертвість. Але вуса рухаються і крізь них капають слова:
— Мені нічиєї допомоги не треба. Я прошу тільки залишити мене самого.
Леся рішуче бере чашку в руку: значить, усе неправда.
— В такому разі, пане Кавуненку, я мушу виконати свій обов'язок. Прошу пити молоко. Пане Кавуненку, я вас прошу пити молоко! Чуєте?.. Ні? Ну, я мушу вжити сили.
Леся ставить чашку на столик і твердо й швидко йде до кухні. Уздовж неї від одного до другого кутка для чогось натягнена шворка. Леся похапцем відв'язує її й повертається в ательє. Дві пари очей, мертвяка й собаки, зустрічають її пильним поглядом.
Леся підходить до канапи, обережно відставляє набік столик з закусками, потім просуває руку з кінцем шворки між тілом і ліктем Гунявого й перев'язує руку. Робить мовчки, діловито, не хапаючися, тільки суворо зібравши з обох боків перенісся брови.
Гунявий скоса слідкує за нею білими щілинами баньок. Коли вона, зайшовши ззаду, ніжно однією рукою підводить його спину, а другою протягає під нею шворку, Квітка раптом привстає й починає загрозливо гарчати. Гунявий злегка повертає до неї голову й хрипить:
— Тихо, Квітко! Ляж! Ляж, Квітко!
Квітка повертає до нього голову, немов дивуючися з такого наказу, але покірно лягає й чуйно кладе голову на лапи, не перестаючи пильнувати за Лесею. А Гунявий знову заплющує очі й немов у забутті хитається від вовту-зення Лесі із шворкою під його спиною, неначе навіть сам допомагає їй тим, що тримає спину горбом. І коли голова Лесі торкається його голови, він на мить розплющує очі, як від болю під час операції. Хвору руку Леся старається зав'язати якомога обережніше. Нарешті мертвяк зв'язаний.
— Пане Кавуненку! Я мусітиму зараз розщіплювати ножем вам зуби і вливати молоко. Я вас можу поранити. Взагалі, це тяжко і вам, і мені. Але я не відступлюся, як собі хочете. Коли сама не зможу, кажу, покличу консьєржку, лікаря, поліцію. Так чи інакше ви мусітимете їсти. Можете мені більше нічого не казати, я нічого більше слухати не буду. Але пийте й їжте самі, або я силою примушу вас це зробити.
Гунявий мовчить.
— Чуєте, пане Кавуненку? Востаннє питаю. Кажіть... Гунявий широко, з одчаєм і мукою, розплющує очі,
ввесь скривившися болючою, дитяче-плаксивою гримасою.
— Ах, Боже мій! Та ви мені страшенно шкодите, а не допомагаєте! Ви не знаєте, як ви шкодите!.. Ну, мені... треба це, треба! Ще п'ять днів. Я сам кину. П'ять днів.
Леся часто, довго, без перерви крутить головою, не хотячи нічого слухати.
— Ні одного дня, ні однієї години! Пийте!
Гунявий опадає, заплющує очі й погасло, безживно шепоче:
— Розв'яжіть руки.
Розв'язується шворка швидше й легше. І з нею розв'язуються й суворі вузлики брів Лесі. Вона діловито, заклопотано, як нормально хворій людині, підносить Гунявому чашку з молоком до уст, сівши коло нього й однією рукою обнявши за голову й підтримуючи її.
І Гунявому, і їй страшенно незручно. Простіше було б йому взяти в свою руку чашку й пити. Але ні він, ні вона незручносте не помічають. Заплющивши очі, Гунявий покірно ковтає гаряче молоко, покірно робить павзи, коли Леся наказує, покірно знову п'є. Ліва рука Лесі, що підтримує голову, вже починає тремтіти від утоми, але ні він, ні вона не помічають цього.
Коли молоко кінчається, Леся обережно спускає голову на подушку й з чашкою в руці швидко йде до глечика. А Гунявий скоса слідкує за нею покірними очима, зразу заплющивши їх, коли вона повертається.
— Ви повинні випити все молоко. З павзами.
Квітка знизу, повернувши до них голову, не зводить очей з цих двох голів, що мовчки прихилилися одна до одної й майже не рухаються.
І от Лесі здається, що лице Гунявого вже не таке мертве, що чим далі, то вже якась теплість, навіть немов би вираз насолоди, чи раювання проступає десь біля очей.
— Так. Молоко — все. Тепер ви повинні спочити, заснути, а потім попоїсти чогось твердішого. Я зроблю вам яєшню... Прошу, прошу, ніяких більше розмов! Та лямпа на підставці, в тому кутку, функціонує? Добре, я засвічу її й погашу тут світло. Спіть. Квітка годована? Добре, нехай лежить тут. Спіть довго й добре.
Леся виключає світло посеред хати й засвічує лямпу в кутку. Рухається вона безшумно, легко й певно. Вузол волосся збився на плече, і Леся покищо тільки відкидає його плечем на спину. Накинувши манто, вона бере глечик консьєржки, тихенько відмикає двері, виймає ключ і знову замикає так само, як і перший раз.
Але по яйця, масло й молоко вона тепер іде сама, — хто його зна, чи купить консьєржка все свіже.