укладав найкращі пляни на будуче і перевертався на постелі.
Рано взявся Юзьо за звичайну роботу, нагадуючи вчерашне. Але нині робота вже соромила його. Економ графський такої простої роботи не повинен би робити... Соромився не лиш перед людьми, перед батьковою челядю, але й перед самим собою. Оглядав свої зпрацьовані руки і думав над тим, якби тих мозолів позбутися. "На такі ручиська, той рукавичок не доберу!" — говорив собі, оглядаючи вже який десятий раз свої руки. Він так запалився до економства, що нізащо в світі не бувби залишив ту думку. Одна лиш перешкода, мелькало йому по голові: "А що батько на те скаже?" Про маму не журився; мама пристане на все, що Юзьо скаже, але батько може супротив-лятися. Але чого мав би бути противний? — потішав себе Юзьо,— або він сам двораком не був, а чи зле на тому вийшов? Тепер богач! А чи я так, не потрафлю? Всі кажуть, що я в батька вдався, вдамся і дальше...
Тепер Юзьо вижидав лиш хвилі, щоби з татом поговорити. А колиб старий не хотів?.. То я піду проти його волі, покину все, піду і буду дороблятися з нічого, так як він, що йому баронова капоту справила до шлюбу... Тепер неволі нема, а я не дітвак, мені вже пішло на девятнайцятий рік... Як на те прийде, то все відступлю Стефанові, як тато відступив своє стрийкові, а таки їм всім покажу, що я потрафлю... Але правда! таж баронова мені щось лишила, і того мені тато не сміє відібрати! Буде на початок, і відразу стану на ноги... Юзьо був такий, як би вже всі перешкоди до свого тата усунув. Хвилями міркував собі, чи би насамперед не поговорити з мамою і порадитись її, але упевневши себе на всякі евентуальности, занехав це. Довідається, як буде вже по всім".
Вернувшися з поля, Юзьо застав тата на подві-рю, як гострив сокиру на точилі, котре обертав з усіх сил Стефаньо.
— Я би татові мав щось сказати,— заговорив Юзьо, а кров виступила йому на лиці.
— Зараз,— відповів Михась, приглядаючись вістрю сокири до світла.
— Ну, говори!
— Я би хотів на самоті... Михась виправив Стефаня.
— Іди, Стефаню, подивися, чи поросята не полізли в огород... Все говорю тим неробам, щоби діру заложили, тай все зроблять, як той, що бодяками пліт городить... безрога штуркне раз рилом і вже знов діра... Треба, Юзуню, щоб ти сего сам припильнував...
Але Юзьо подумав собі: "Ага, зараз! буду ваших свиней пантрувати..."
— Ну, говори, що маєш? — сказав отець.
— Я, тату, йду за економа до графа Пивниць-кого...
Михась видивився на сина, як на божевільного, аж рота отворив...
— Що? що?
— Я згодився за економа до графа...
— Ов! уже згодився, не спитавши мене?
— Та мені здається, що тато не будуть тому противні...
— А по чім тобі так здається?
— Бо тато самі в дворі служили.
— Ходи до ізби, то поговоримо ще о тім. Михась пішов передом, дуже роздразнений. Юзьо,
йдучи за батьком, не помітив того.
— То що ти казав, що? — заговорив Михась у хаті кладучи сокиру на землю.
— Та я вже казав, що йду за економа.
— А як би я на те не позволив? — каже Михась, дивлячись бистро синові в очі.— Чи тобі у батька зле?
— Та не зле, але мені тяжко з тим всім звикнути... я інакше вихований...
Батько блиснув люто очима.
— Поки я жию, не будеш економом, а ні, то знати тебе не хочу!
— То най мені тато дадуть те, що баронова мені лишила, а з решти квітую... най має Стефаньо.
— Та, добре,— каже Михась,— іди слухати панської труби... а на памятку дам тобі ось це... економові воно здастся...
Михась виніс з алькира здоровий гарапник. Руки йому тряслися, коли держав нагайку, йдучи просто до сина. Юзьо нічого не догадався і наставив руку за гарапом. Та в тій хвилі Михась хопив сина за руку і став сильно пражити.
— Оттак, песій сину, вживається нагайки! оттак! Юзьо ані крикнув. Хотів вирватися, але Михась
держав рукою, мов кліщами і бив аж засапався.
— Тату! татусеньку! пустіть! вже не буду...
— Підеш за економа?
— Ні, не хочу вже! не хочу! не піду...
— Ти, ледаре один! то без батькової волі в службу ставати? Недавно дрантє з яйця викололось, і вже з писком до мене? О! віддайте мені, що баронова лишила... Почекай, я тобі дам!., розтрясу тебе на порох, ти, виродку один! Ще поки в мене сила, то тобі тіло від костий буде відлітати! Захотілось йому панського хліба...
— Ніхто мене не намовив,— відповів Юзьо крізь сльози.
— Брешеш! — гримнув батько,— ти би такого самий не придумав... Ну дивіть! богацький син, шляхтич з діда прадіда, пан цілою губою, в економи преться! Того дрантивого твойого графа, що сидить у жидівській кишені, яби з бебехами купив, а мій син у нього за економа!.. Кажи! хто тебе підбунтував! — і Михась знов замахнувся нагайкою.
— Татунцю! не бийте вже, всьо скажу... То вчера Простронський мене намовив...
— А деж ти з ним стрічався?
— Він мен запросив на забаву...
— А ти, драбе один, то ти шляхотська дитина, будеш до двірських псарів по забавах ходити? — і став знова сина бити.
Тепер Юзьо вже кричав, не видержав болючих ударів. Вибігла Міхаліна, і не могла очам своїм вірити: Михась бив Юзя! Кинулась ратувати.
Михася засягнув нагайкою нехотячи, вона стала плакати, а Юзьо тимчасом вирвався і втік на двір.
— То того я діждалася, що мене бєш? — заводила Міхаліна.
— Я тебе нехотячи вдарив... Вибач мені Міхалі-но, бо я дуже всердився, і став цілувати її по руках.
Міхалінка втихомирилася і спитала:
— За що ти його так покарав?
— Уяви собі, та шельма знюхалася з двораками і хоче йти на економа... та ще до кого? До того голопятника Пивницького... Піду, каже, віддайте мені, що мені баронова записала...— говорив Михась наслідуючи Юзів голос.— Не булож то защо випарити?
— Здурів хлопець?—сказала Міхаліна, щоб успокоїти мужа, але не призналася, що вона знала о тім, що Юзьо тягне не від нині в товариство двораків.— Певно мусів його хтось намовити... Куди би то хлопцеві самому таке до голови прийшло?..
— А вжеж, пан Простронський такий мудрий, а найбільше його велебна магніфіка Клявдія.
Міхаліна вийшла потім за сином, бо жаль їй стало дитини. Юзьо зайшов до стодоли, де нікого не було, і тут плакав та аж зуби закусував з болю.
— Юзю! Юзюню! де ти? — кликала за ним Міхаліна.
Відізвався:
— Я тут, мамо.
— Що тобі сину, до голови прийшло? — говорила мати, голублячи сина, та втираючи сльози.
— Чому ти перше зі мною о тім не порадився? — Я не знав, що тато буде тому такий противний. Адже тато самий служив колись в дворі...
— То було що іншого. Тато був тоді бідний, а ти богацький син... Видиш, як то зле не сказати мамі... Я би була тобі відрадила і бувби ти того певно не зробив... Чи тебе на правду Простронський намовляв до того!
— Та Простронський, але йому наказав граф...
— Хібаж граф такий дурний, аби думав, що Михасів син буде у нього економом? — сказала гордо Міхаліна, ведучи Юзя в хату.— Мусиш, сину, зараз перепросити тата!
Юзьо пізнав свою похибку, пізнав, що зробив велику дурницю, бо він сам міг би держати економа, не то йти в службу. Батькова була правда — думав Юзьо,— і колиб я був поговорив з мамою, було би того певно не було.
Коли Міхаліна ввійшла з Юзем до хати, Михась ходив по хаті засумований, як ніч. Юзьо став біля порога, похнюпивши очі в землю.
— Юзьо прийшов до тебе перепросити, що вже більше того не зробить! — промовила Міхаліна.
— Най йде за економа! — сказав Михась,— я без нього обійдуся...
Але Юзьо припав до батька і став цілувати його по колінах тай розплакався, як мала дитина. Михась подобрів.
— Не роби більше дурниць, то все буде добре і не будеш потребувати перепрошувати...
XIII.
Тією подією був Михась дуже подразнений. В тім, що його син хотів стати економом, бачив він обиду для себе, для свойого маєтку і для шляхетського імення. Колиб так іншому шляхотському синові з таким маєтком сказав хто: будь панським економом — то би йому в очі плюнув. От мій Стефаньо — що би він йому сказав? — роздумував собі на самоті Михась.— Але то інша дитина, а то інша. Стефаньо вихований по шляхотськи і є шляхтичем, а Юзьо виростав в чужім гнізді і туди його тягне. Хочби за економа, хочби слухати панської труби і стояти годинами в порозі, ждучи на панські примхи, в товаристві тих дреліхових голодранців...— аби лише в дворі!.. Ну-ну... мені здавалося, що йому вже вивітріло то дворацтво з голови; а то ні. Натура тягне вовка до ліса... Не можу нарікати, щоб не робив, не слухав; кожну роботу знає; а таки між шляхтою він чужий... Тяжко я його нині скарав,. але воно не шкодить...
Міхаліна мала теж докори совісти, що позволяла Юзеві вдаватися з двораками, але вкінці подумала: От хлопцеві дурне по голові снується... що він тому винен?
Коли вечером зійшлися в хаті самі, каже Михась:
— Як він знюхався з тою голотою? Мені на гадку не приходило, що він між двораків лізе...
— От, молодий та хотів забавитись...
— Або він не може бавитися з шляхтою?
— Та він інакше привик, інакше вихований, то й не можна йому того так дуже за зле брати...
— Скажи: виховався в чужім гнізді... Я то добре тямлю, але мусить освоїтися з тим, що інакше не може бути, як є.
— ...Воно правда, не може бути, але могло бути інакше...
— Та як?
— Треба було його давати в школи... От Федьо не те, що ти, а дає свойого Яся вчити.
— Тобі здається, що я би не потрафив того? Може би пожалував чого, як би було за що? А не спитаєшся, чи хотів він учитися? Який великий виріс, покійна баронова держала для нього учителя, та чого навчився? — а Ь с... а більше ані ме-ме... Впрочім я би Стефаня давав до школи скорше ніж його. Чому? Бо Стефаньо виріс в шляхетській хаті, та навіть як би став великим чоловіком, знав би пошанувати шляхотське гніздо, в котрім виховався. А Юзеві все здавалобся, що він графського роду, і не хотівби навіть признаватися, що його батько ходив колись за плугом... ось що!
— Ти Михасю, дуже завзятий на то своє шля-хотство...
Михась подивився суворо жінці в очи.
— Як бачу, моя Міхалінко, то й тебе то шляхот-ство коле в очі... Ти також не з того гнізда птиця...
— Чи я тобі, Михасю, коли те казала?
— Я це не від нині бачу... Чи може бути, щоби ти, не знала, що Юзик з двораками нюхається?.. А видиш! а правда, що ти йому ніколи того не зганила! А чи ти йому хоч раз сказала: йди, хлопче, межи шляхту, бо то твої браття?.. А видиш! Ти, Міхаліно, шляхти не знаєш добре, так, як я.