Та ще й. блузка на ній рясна, вишита. І спідниця рясна, складками. Й ноги засмагли, як із воску. Таки правду каже баба Ликора, що схожа на мальву.
— А господиня яка, що пошукати в Овечачому чи у Вівсяниках! І чого тебе чоловіки досі не взяли заміж? Та якби я була чоловіком — нікому не віддала б!
Я сміюся з того, що якби баба Ликора була чоловіком! Бо де ж їй ото бути чоловіком? А Вустя Хрещата хоч і весела з гарного лиця, але поймається чорною журою:
— Чи не знаєте, де тепер ті чоловіки? Спохмурнівши, йдемо до хати, бо Вустя Хрещата сьогодні затіяла мастіння, а баба Ликора підрядилася їй на поміч. Адже бабу Ликору й запрошувати не треба на поміч —сама напроситься: чи то глину місити, чи то стіни валькувати, чи кулики в'язати, чи плоскінь брати, чи полотно білити, чи покійника обмивати, чи на поминки обід готувати. Бо така вже вдалася баба Ликора.
— Може, закропимося перед роботою? — каже Вустя Хрещата. — Я півника зарізала, і киселю з вишень зварила, й пампушки.
— Е-е, ще не робили, а вже їсти,— заперечує баба Ликора. — Потім закропимося... А чого ж ти перед Великоднем не побілила в хаті?
— У мене такий був великодень, що й з білим світом прощалася... Дядька Никодима поліцаї в Нападівці забили на смерть...
У хату залітає чорна тиша: мабуть, така чорна тиша стоїть у глибокій могилі на цвинтарі.
Вустя з бабою Ликорою просяними щітками мастять зсередини хату. Вони позапиналися якимись старими хустками, повпугувалися в дрантя, попідкасували-ся, — й скоро їхні примружені лиця вже поцятковано водянистими плямами білої глини. Я також при ділі: подай те, подай се. А то чужі кури гребуться в грядках, то побіжи й вижени.
— Доброго здоров'я, молодиці! Бог у поміч!
На порозі стає телевань, а пика в нього — мов здоровецький репаний гарбуз, побитий довгими чи плескатими бородавками. За халявою чобота стримить батіг. Розбейканий живіт перевалюється через ремінь, наче сире тісто. Зеленими, як стручки молодого недозрілого гороху, очима дивиться пильно — й водночас лукаво.
— Чи не дасте води напитися?
— Бери відро на лаві й пий, — відказує Вустя Хрещата, й далі мастячи стіну.
Вмовкши, гість пильно й довго дивиться на її повні засмаглі ноги, потім обома руками бере відро з ослона й п'є. П'є жадібно, аж вода тонкими дзюрками стікає з підборіддя на шию, на розхристані груди, на сорочку. Напившись, ставить відро на лаву, рукавом витирає губи й питає:
— А чом не відказуєте? Я ж вам сказав — бог у поміч.
— А що відказувати? Може, вода не смачна з нашої криниці?
— Смачна... А що відказувати? Відказувати — казали боги, щоб і ви помогли.
— Самі впораємося... без помічників,— озивається Вустя Хрещата.
Гість з лицем-гарбузом крекче, виходить з хати, когось кличе — і скоро з ним повертається ще один дядько. Цей тонкий, мов ціпилно з ціпом на тонесенькій сув'язі, бо така в нього тонесенька шия. А як молотиди цим ціпом, то до нього прилипло дві якісь квітки-будя-чини, бо такі в нього вицвілі очі. Навіть не квітки-будя-чини, а сірі ящірки. З порога він втуплюється в Вустю Хрещату, наче крім неї більше нікого нема в хаті — ні баби Ликори, ні мене. Надивившись, бере відро з лави, п'є воду — спрагло, з присьорбом, мовби йому сухий штурпак деренчить у горлі.
— Мастите хату? — питає.
— Мастимо, — раптом озивається баба Ликора.— Бо вже не хата, а хлів.
Але отой ціп із ціпилном наче й не чув сказаного бабою, знову питає:
— То оце мастите хату?
— Мастимо, бо хто ж помастить, — з серцем відказує Вустя.— Боги не поможуть.
Відказує — й прислухається до чогось. І баба Ликора прислухається. І я прислухаюся. Не до гарбузатого телеваня й не до глистуватого ціпилна з ціпом, а до подвір'я, бо з-під вікон і коні іржуть, і стогін людський чується.
— Горенько... — опускає руку зі щіткою Вустя Хрещата.
— Лихо якесь... — це баба Ликора. — Хто ж це так мучиться там?
І — надвір злякано, а я за ними.
На хатньому причілку під крислатою яблунею, що перехиляється через тин на дорогу, стоїть запряжена двокінь халабуда, схожа на циганську, а з тієї халабуди й чується стогін. Вустя зазирає в халабуду, баба Ликора по-сорочому дзьобає носом у халабуду — й водночас зводять руки до неба.
— Та чи він живий?
— Живий, раз мучиться.
І я б заглянув, та страшно, коли вони так злякалися.
Тут із сіней вишнурковується худий, схожий на ціпилно з ціпом, і телеватий, схожий на гарбуза, який би репнув і розпався, якби не підперезаний.
— Де це ви підібрали недужого? — бідкається Вустя Хрещата. — Куди везете? Він же теж води хоче, ось я принесу.
— А він не просить у вас води, — озивається телеватий.
Вусті заціплює від здивування, а баба Ликора:
— Зовсім занедужав чоловік, заносьте хутчій до хати, ми пособимо, як зуміємо, бо сконає в дорозі.
— Не сконає, — це глистуватий. — Нехай помучиться, не здохне.
І сміються обоє, зуби продають.
— А звідки ж ви?.. А хто це такий? — баба Ликора.— Куди ви?
— З Забари ми. А веземо свого ж таки, забарського. Він їхати з нами не хоче, то доводиться батогом присоглашати. — І телеватий витягує батога з-за халяви, цьвохкає. — Одним словом, безпартійний більшовик.
— А везете куди?
— Як то куди? Німцям хочемо здати, бо сам не здасться, а поки попадеться в їхні лапи — жди! — І телеватий сміється грубим сміхом, наче залізною лопатою перегортає камінь. — Він у Забарі багатьом колись залив сала за шкіру, то нехай тепер німецька влада його самого перетопить на сало.
— Хто ж це? — дослухається до стогону з халабуди Вустя Хрещата.
— Хто? Щитай, тепер уже ніхто, бо минулося його... Микола Очеретний... Безпартійний більшовик, а гірший за партійного.
— Микола Очеретний? — перепитує Вустя Хрещата і вмить затуляє собі долонею рота, наче лякається дальшої своєї балачки.
— Очеретний... — спантеличено бубонить баба Ликора.
— О, знаєте, й до Овечачого дійшли чорні чутки за нього,— гостро січе язиком худий, мов ціп із ціпилном.^— Водив, як то кажуть, дідько, а тепер дідька повело.
Вустя Хрещата дивиться на бабу Ликору, а баба Ликора дивиться на Вустю Хрещату, і обоє з виду стали темні, як затички з кагли. Я біжу до хатки-, хутко несу кухоль води, бо душа крається від того стогону з халабуди, але телеватий ногою вибиває кухоль з моєї руки.
— Мордував усю Забару, — нехай тепер сам помордується.
— Хлопці! — раптом жвавішає голосом Вустя Хрещата. — Це ж ви зморилися з дороги, а в мене й чарка є! Можна сказати, скисає, бо які з мене та з баби пияки? І куряча печеня в печі. В хаті рейвах, які вже там гостини в хаті, заждіть надворі, я хутенько.
Вони, гості неждані, зраділо підморгують одне одному:
— Де ж той дурень, щоб відмовився!
Вустя Хрещата проворно біжить до хати — й невдовзі вибігає з лозиновим кошем, повним усякої всячини.
— Тут і пляшка скаженівки, й печеня з молодого півника, й пампушки, і глечик узвару... Так, наче на вас чекала. Вже даруйте що на спориші поміж лободи й щириці, зате смачно, зате від душі!
Що це сталося з Вустею Хрещатою? Чому перемінилася, чому така? Чому для неї за найдорожчих гостей стали такі мучителі, що людину зв'язали, мов худобину, збили до живого м'яса й не дадуть краплі води закропитися? Навіть про хату забула, що треба мастити. І баба Ликора перемінилася з лиця, наче теж рада цим гостям.
— Пийте, — спритно Вустя Хрещата наливає горілку в глиняні кухлі. — Аби на здоров'я.
Здається, їм ще не налили, а вони вже випили, такі моторні. Й рукавами губи витирають, і по біле м'ясо в горнятку тягнуться та по пампушки. Й тішаться, бо така манна звалилася на них небесна.
Чую, баба Ликора шепоче до Вусті Хрещатої:
— Слухай, там у халабуді справді Микола Очеретний?
— Угу, — криючись, відказує вбік.
— Так це ж твій дядько рідний?.. Попався в руки упирям?
— Угу...
— Таж Очеретний — свята людина.
— Нема в мене більше такого дядька. Один-єдиний.
— За всяку ціну рятувати його треба... Ох упирі які!
— Треба. Чи я за ціною стою? За ціною не стою, аби тільки врятувати, бо на смерть везуть...
А дядьки з Забари вже підпили, та й ще одна пляшка горілки наче не в Вустиних руках, а сама з хати прибігла.
— І його ж нагодуймо, — каже баба Ликора. — Християни ми чи не християни?
Телеватий і глистуватий переглядаються між собою — й мовчать. Тоді баба Ликора дає мені кухоль води, сама — в руку пампушку з курячим стегном, і ми острашливо підступаємо до халабуди.
Боже, як той Микола Очеретний там стогне! Так, наче йому серце з грудей виривають, ось-ось уже вирвуть, а він болем страшним гуде.
— Миколо, — шепоче баба Ликора. — Ось випий води і поїж.
Вона перехиляється в халабуду, подає туди кухоль з водою, подає пампушки з м'ясом. А я зазираю — і лише залізні ланцюги бачу, цими залізними ланцюгами скручено йому ноги. Та ще — перемервлений білий чуб, з-під якого мертвою волошкою синіє стражденне око.
— Де це я? — чується посічений голос.
— В Овечачому.
— В Овечачому, в твоєї небоги Вусті.
— У Вусті? —хрупостить голос. — А деж Вустя?..
Може, порятуємо твою душечку...
Змервлена білочуба голова Миколи Очеретного звалюється на солому в циганській халабуді, чується бубоніння-марення.
Мене душать сльози. Хоч я ніколи не чув, ніколи не бачив оцього замордованого Миколу Очеретного, та, либонь, славний чоловік. Інакше баба Ликора з Вустею Хрещатою не побивалися б за ним. Так чого ж ці два забарські упирі важать на його життя, везуть здавати німецькій владі, везуть на смерть?
Обертаюсь від халабуди — й очам своїм не вірю!
Не вірю, бо Вустя Хрещата обіймається з телеватим упирем, на якому ремінь не стікається. Може, не обіймається, може, він сам обіймає, але ж вона чомусь не борониться, не б'є по гадючих руках. Господи, та невже вона випила трохи горілки — й так хутко сп'яніла, що вже заодно з цими страшними запроданцям? Еге ж, телеватий обіймає, а той другий дудлить горілку й підморгує.
— Як побачив тебе — зразу припала мені до душі,— регоче з лицем-гарбузом.
— А мені хіба ні?! — регоче й ціпилно з ціпом.
— Так ви обоє жонаті, — Вустя їм на те.
— А ти хіба замужем?
— А я не замужем.
— То й добре... Ходімо зі мною, — тулиться телеваватий до Вусті.
— В хаті розгардіяш, куди ж ми підемо, — підсміюється Вустя Хрещата.
— А в клуню ходімо, ген і сіно видно з клуні. Побалакаємо там...
— Я б і пішла, якби ви отого відпустили дядька, що вмирає в халабуді.