Поки що її не було, а ось апетит з'явився. Євграф нашвидкуруч одягнувся і, навіть забувши залишити записку Айстрі, помчав униз, до "Хрещатого яру".
"Не було щастя, так підвернувся випадок, — згадав Сідалковський Жереха. — Не шукай роботи, вона тебе сама знайде! Прощай, "Фіндіпош"! Хай живе відділ нагородних листів і медалей, де красивий почерк так само потрібний, як кисень в акваріумі".
Кар'єра — як жінка. Коли ти шукаєш її — вона тікає від тебе. Коли ти до неї байдужий, вона сама пливе до твоїх рук. Він смакував кавою і розглядав київських дівчаток, що наповняли, як бджоли вулик, кафе "Хрещатий яр".
"Дівчатка ж які! — дивився на вродливих студенток Сідалковський і далі філософствував: — А хтось їх не хоче, як казав Кнюх. А хто хоче, того вони не хочуть. Тільки тому легко, хто нічого не втрачає. Цікаво, яка ж сяде ближче до мого вогню і найближчим часом… тьху!.. обпечеться?" — подумав він, ковтнувши занадто гарячої кави.
Поруч нього незабаром сіло гарненьке повновиде дівчатко, невеличке на зріст. "Швидка, як ракета, — подумав про неї Сідалковський, — рухлива, як плоскодонка, легка, як каное, і граціозна, як яхта, незважаючи на свою неабияку тоннажність".
— По п'ятдесят грамів коньячку, дві кави і заварне тістечко. Чи ви любите з кремом? — звернувся Сідалковський до білявки.
— Я з незнайомими мужчинами не п'ю!
— А хто сказав, що з незнайомими? Ми зараз познайомимось і через кілька чарок коньяку нагадуватимемо пару, що знайома ще з ясельної групи!
— Ви так думаєте?
— А ви думаєте інакше? І даремно! Запам'ятайте, ніщо так не зближує людей, як отакі малі й тісні забігайлівки, коньячок і крісла поруч. — Сідалковський підсунув склянку з коньяком.
— Але я не п'ю…
— А хто сказав, що коньяк потрібно пити? Коньяк треба зігрівати, як… — Він хотів додати: "Як жінку, як коханку", але стримався, бо саме тут відчув, що порівняння хоч і точне, але трохи передчасне. Може не наблизити, а навпаки — відштовхнути юну студентку (він чомусь подумав, що вона студентка).
— Що ж ви замовкли? — підвела чорні брови білявка. — Доказуйте…
— Доказують слідчі, а філологи, як і математики, доводять. Ви філолог чи математик?
— Ні перше, ні друге…
— У такому випадку радий з вами познайомитись. Сподіваюсь, наше, знайомство буде значно довше, ніж Петровська алея, хоч, як ви знаєте, її теж короткою не назвеш. Особливо коли йти вгору…
— Тася, — спокійно мовила вона, закручуючи губи бантиком.
— Єв-граф! — відрекомендувався Сідалковський. — А якщо серйозно?
— Пишеться разом, вимовляється окремо: Єв-граф. Ім'я трохи застаріле, але дуже добре скорочується. Особливо спереду. Спробуйте скоротити дві перші літери…
Білявка задумалась. А потім, знову підвівши чорні брови, задоволено перепитала:
— Граф? Цікаво!
Її кругленьке, вродливе личко зробилося простакуватим і наївним, як у людини, котра без чужої допомоги раптом розгадала кросворд.
Сідалковському Тася була ні до чого. Він знав, що ось тут, зараз, як тільки доп'ють із склянки коньяк, їхнє знайомство закінчиться і він піде… Піде додому, до Айстри, без якої він, немов вітрильник без вітрил, здається, далі плисти не міг. Втім, і в далеке життєве плавання він не наважувався брати її з собою. Щось ніби стримувало його. Але що, що саме? "Ядвіга!.. Ядвіга — вікно у Європу", — спіймав він себе на думці.
— Щось ви часто мовчите. Більше нічого сказати? — нагадала про себе Тася.
"Пташко, — подумав про неї Сідалковський, — я б тебе зловив зараз у своє сильце. Тільки у мене на вас уже ниток не вистачає…" А вголос промовив:
— Замріявся, серденько. А тепер згадав, що ніщо так не зближує людей, як зігрітий у дівочих долонях коньяк і он той, у куточку, столик на двох, де третій явно зайвий, — кивнув Сідалковський, помітивши, як з-за столика в куточку підвелася закохана пара. — Ви не заперечуєте?
Тася похитала головою, але не заперечливо.
"Скажи, ну для чого вона тобі? — знову прокинувся У Сідалковському-другому Сідалковський-перший. — Дівчата вимагають грошей, часу, уваги…"
"І не тільки, — заперечив йому Сідалковський-другий. — Спочатку тепла й ніжності, а згодом аліментів".
— Скажіть, Тасю, — підставляючи стільчика і заодно вивчаючи товстенькі, як пляшечки від шампанського, ніжки дівчини, спитав Сідалковський. — Ви хотіли б, аби оце зараз було літо і ми поїхали на лісову галявину? Ну так розміром з півкілометра на триста Метрів? Скинути свій модняцький кожушок, лягти на спину і глянути у високе, бездонне, безхмарне небо… А навколо по всій галявині конвалії, лісові дзвіночки, фіалки, рута-м'ята і бронзово-жовті бджоли… Аж гудуть! А ви лежите, дивитесь у безмежну голубінь неба, п'єте п'янке повітря лісу і думаєте: "Як би добре було вийти заміж за Сідалковського!" Вам це спадало коли-небудь на думку? Тільки чесно, Тасю!
— А Сідалковський це хто? Ви?
— Уявіть собі,— раптом процитував він Антонію.
— Ви що, актор?
— Актор, — не кліпнувши оком, сказав Сідалковський. — Ведучий актор "Фіндіпошу". Чули про такий заклад?
Тася похитала головою. Цього разу заперечливо.
— Але я не почув відповіді. У вас таке миле і, головне, благородне обличчя, ви просто не здатні на лукавство! Так хотіли б чи ні, Тасю? Я чекаю! Я чекаю цих слів, як наречені чекають кораблів, що наближаються до гавані.
— Мене в чоловіках приваблює серйозність і розум. А ви говорите взимку про якусь галявину з конваліями…
— Якщо ви хоч із тиждень поспілкуєтесь зі мною — ви відчуєте, як підвищився ваш інтелект.
— Гу! — стулила малесенький ротик Тася, і Сідалковському подумалося, що при поцілунках вона може захопити лише незначну ділянку його верхньої чи нижньої губи. Такий же мініатюрний і гарненький, як мініатюрний пістолет, носик дивом тримався на її загалом нормальному за розміром личку. "При поцілунках, мабуть, розтягується, — знов подумав він, але про ротик, а не носик.
— І ще я люблю чоловіків високих, — замріяно мовила Тася.
— Як бачите, у мене є перше і друге. А щодо розуму, то хоч відбавляй. На нас двох вистачить. Грошей, щоправда, ледь на одного вистачає. Якби їх вистачало, як розуму, хоч на двох — негайно одружився б. А якби на трьох — узяв би собі вдову, — згадав він життєву програму Грака. — 3 приданим…
— А без приданого?
— Я маю на увазі дитину, а ви щось інше?
— А серйозності? — уникнула Тася конкретної відповіді.
— Цього теж хоч позичай. Але, пам'ятаючи, що світ уцілів, бо сміявся, роблю те ж саме. Раджу і вам… Пробачте, а ви, Тасю, випадково не вдова?
— Ви шукаєте вдову чи приданого?
— Ну, як вам сказати… — Сідалковський ковтнув коньяку, допитливо вивчаючи Тасю. — Якщо чесно, то я просто вдову, а мій приятель — вдову з багатим приданим.
— Я, очевидно, не підійду ні для вас, ні для вашого приятеля, — Тася мило і щиро посміхнулась.
Після цієї фрази її наївність здалася Сідалковському оманливою, як і його гра у закоханість. Він уже радий був би залишити дівчину в спокої й піти геть, ось тільки природжена чемність не дозволяла цього зробити. 3 нудьгою подумав про те, що вони з Тасею ніби дуже давно знайомі, ну якщо не з ясельного віку, то принаймні зі старшої групи дитсадка.
— Я й справді вам сподобалась, чи ви тільки вирішили погратися зі мною в любов? — ні сіло ні впало запитала вона Сідалковського.
Він на мить навіть розгубився: всього чекав, але тільки не такого навального наступу від партнерки, яка досі поводилася пасивно. Виходить, вона тільки вичікувала зручного моменту, щоб раптово й собі піти в наступ, примусити супротивника здатися на милість переможця. На це він аж ніяк не сподівався. "Наскочив на риф! Так недовго й на мілину сісти…" — застеріг сам себе. — У вас що, приступи мовчання, Єв-граф? І з вами таке часто буває? Це у вас тимчасове чи хронічне?
— Коли вирішується питання життя, то одразу так не відповіси, — Сідалковський оглянувся на переповнену залу.
— Вам потрібна чиясь допомога, чи ви боїтесь, що зараз сюди завітає ваша дружина?
— Ні, ви мені таки подобаєтесь! Ще кілька таких влучних фраз, Тасю, і я почну з вами розробляти програму наших наступних дій. Або я одружуся з вами, не замислюючись про наслідки і не цікавлячись ні вашим минулим, ні приданим, або піду геть. Я люблю дівчаток, але трохи не таких, як вИ. Мені здебільшого подобаються ідеальні жінки. Я, до речі, мрію про таку ж дружину.
— Цікаво! Що ж, на ваш погляд, потрібно дівчині, аби стати ідеальною дружиною?
— Дуже небагато! Пару десятків слів, які вона завжди повинна говорити чоловікові.
— А ви ці слова знаєте?
— Як двічі два!..
— Можете поділитися секретом? Мені б дуже хотілося першою в цьому незрозумілому світі стати ідеальною дружиною.
— І обов'язково моєю?
— Не обов'язково. Це вас задовольняє?
— На даному етапі так. Але я ще хочу до вас придивитися. — Сідалковський витяг авторучку, вирвав з блокнотика аркуш і почав чітко й каліграфічно щось виводити. Закінчивши, подав папірця Тасі:
— Ось цих два десятки слів. Вам вистачить на перших п'ять років. У наступні п'ять їх можна повторити. Чоловік вами не намилується.
Тася взяла гарно списаний аркуш і помітила у ньому п'ять стовпчиків по чотири однаковісіньких слова: "так".
— Як "так"? — вихопилося в неї.
— А отак! Це найголовніше слово у сімейному житті для жіночих уст. Вийдете заміж колись, то згадаєте Сідалковського…
— Так ви уже мене не берете в дружини?
— Тасю! Не беріть мене за гланди, як каже мій начальник Стратон Стратонович. Бо я двічі однієї і тієї ж операції не витримаю.
— Вам, мабуть, такі маленькі і кругленькі дівчатка не до вподоби?
— Ну що ви! — Сідалковський ковтнув кави і відчув, що вона втратила не тільки смак, а й тепло. — 3 маленьких дівчаток виходять маленькі жіночки. А, як на мій погляд, маленькі жіночки — це для кохання, а великі — для любителів…
Тася не встигла відповісти нічого, бо до неї раптом підбігло якесь неприємне, як на смак Сідалковського, дівча, дуже вертляве і таке говірке, ніби заводне.
— Раю, привіт! — кинулось воно на шию Тасі.— Я оце з ніг збилась. По всьому Хрещатику розшукую тебе. Ну як ти могла?! Отак піти?! Не сказати нічого?! Нікому?! І мені також?! Я ж без тебе помру! У мене пропаде вечір! Ви можете собі таке уявити! — звернулася вона до Сідалковського і подала маленьку пухкеньку ручку.