Покотом у трюмах задушних, на трухлій соломі... Хвороби, згасання дітей, що їх потім акули розтерзують за бортом серед хвиль океану... Дядько Яцько, що, з горя напившись, у вивернутім кожусі буйнує на палубі, поривається до штурвального: "Дай колесо! Я поведу! В мене чіфкарта! Поведу вас в таку країну, де щастя є, а не доляри ваші..." Потім манітоби та саскачевани, біржі праці, батракування та непривіття прерій, де чоловік і жінка, нещасні гомстедівці, впрягшись у борону, волочать свої акри, щоб посіяти на них зернятка пшениці з домашніх вузликів... А коли народжується дитина, то й там їй, у преріях, кажуть: "В тебе далеко є рідний край. З садками вишневими, з солов'ями, з хатинками білими..." Доля народу — хіба ж не відбилась вона в тобі самій, у новій твоїй судьбі? І хіба ж те все, що було, не допомагало тобі сьогодні відтворювати перед об'єктивом гіркоту і смуток неволі? З усіх тих джерел ти пила, вся трагічна поезія народу тебе напувала, і це теж тобі дало силу сьогодні розкритись у творчості...
Тільки заплющила очі — бачила сонцем залитий луг, луг квітчастий, повен життя, в багатющій гамі кольорів — білих, васильково-сині.х, бузкових, лілових, що з дивним художнім смаком переткались, переплелись на тлі соковитозеленого (природа має такий гарний смак!), і дзвіночки, і навіть кінський квасець, піднявшись над повінню трав стрункістю своїх стебел-суцвіть з їх ніби припаленою, теракотовою смагою, — ніщо не порушувало гармонію барв. "Творчість—це любов, найперше любов!—думала вона пристрасно. — Головне — треба бути здатним любити! І відтоді, як я це відчула, як я полюбила, — я стада артисткою! Мені тепер під силу творити справжнє, може, навіть довговічне!.. Але яка ти сьогодні! Як багато на себе береш! Для тебе зараз нема недосяжного..."
Над лугом сонце, синій метелик по небу, як лайнер, а в квітчастих травах, заплутавшись у них, немов у горосі, двійко дошкільнят з числа Ярославиних друзів — Півтрик і Наталя з сусіднього табору. Він злякався якогось там жучка чи оси, ще трохи — й запхиче, а дівченя соромить його:
"Який же з тебе буде вояк? Там скажуть: бери гвер, лізь попід дротом, припадай до землі, а там всюди оси, гусінь... Що тоді скажеш: лячно?"
Засміялася в напівсні Ярослава. Спалахнула враз, як образ самого сонця, велика рожева квітка з золотими обрійками. Де вона бачила таку? В пелюстковій чаші, вся в пилку трудиться бджілка. Всюди радість розлита, нектарний дух творення, дух життя... "Перед сіюм щоразу віікліікатиму в уяві цей сонячний луг квітчастий і двійко маленьких людей, що заплутались по плечі у квітах..."
І сама вже брела в ту сонячну повінь лугів, тонула у квітах, у щебеті жайворонковім, в гудінні бджолят, і хтось, схожий на вітер-легіт, пестив її, обіймав, обціловував, і навіть уві сні почувала, як все тіло тане їй, ніби спіг під сонцем, тане вся, стає безтілесна... "З яких ти гір? Хто ти є? І яке твоє ім'я насправді?"
Х
Латунний місяць летить поміж хмарами в небі, газик брезентовий летить по землі. Бруковицею поміж вербами коренястими, що їм тисяча літ. В газику Ярослава, бліда, розполохана зі сну, поруч неї Ягуар Ягуарович, він сам викликавсь супроводити її. На пошту женуть. Тільки була поринула у сон в тім щасливім екстазі після знімань, як її розбудили. Бронек-дев'ятикласник, син директора школи, стояв з папірцем у руці, нереальний, як прибулець зі сну:
— Вам телеграма.
—Від батьків. Терміново викликали на переговори. І не з дому, з обласного міста чомусь. Що там сталось? Раптові такі телеграми найчастіше віщують недобре. Що там статись могло?
Пролітає ніч тінями верб, мерехтінням води, вогнями поїздів далеких. Не спить планета, газ горить над комбінатом, світяться цехи. Поезія неба, що вабила її з дитинства, зараз насторожувала своєю опівнічною величчю. Майже з тривогою прислухалась, як десь у надрах неба глухо погуркує грім. Чи, може, реактивний десь там, за хмарами, долає звуковий бар'єр? Ні, таки грім: блискавка змигнула в небеснім просторі — сторчова, прострумилась по далекому обрію до землі.
— Підморгує небо, не подобається це мені, — каже Ягуар Ягуарович. — Боюсь, якби не вибило воно нас із графіка... Вчора цілий день напруженої роботи, колектив людей працює до рясного поту, і маємо плівки всього на півтори хвилини екранного часу.
Ягуар Ягуарович і зараз почуває на собі тягар відповідальності. Ніколи б не згодився визнати себе звичайним виконавцем, в усе, що робиться, душу вкладає, і це дає йому відчуття своєї необхідності в групі. Не відпустив би Ярославу в нічну поїздку саму, після вчорашніх знімань почуває ще гострішу потребу берегти тендітний цей скарб, їхньої групи крихкий самоцвіт. Справді, чого її викликають? Може, змушена буде кинути все, і тоді — стоп, робота! — до дідька полетять усі твої графіки. Такою артисткою варто дорожити, її мусиш оберігати, плекати, пантрувати, навіть прислужитися їй не гріх. І хай вибір залежав не від нього, але він певен, що й па його думку було зважено також. А з якою принциповістю відтрутив він ту нахабну претендентку на— її роль! Агнеса в своїх домаганнях не зупинялась ні перед чим, пустила в хід які тільки могла зв'язки... Ягуар Ягуарович тут не визнає ніяких компромісів. Мистецтво — понад усе! Бачив Агнесу, коли вона дебютувала в іншій кіногрупі під протекцією свого чоловіка. Яка вона жалюгідна ставала в оточенні кінокамер! Око об'єктива, здавалось, паралізувало її. Перед тим вузли в'язала із свого законного, командувала ним, як хотіла, а на знімальнім майданчику було її не впізнати, ролі їхні рішуче мінялись: тут уже чоловік над нею владика, принижує, останніми словами взиває публічно, а вона тільки щулиться і сміється якось нерозумно. Не по-своєму. Боязким, ненатуральним сміхом. Брутальнощі його зносить покірно, вони її мовби зовсім не ображають. Отака вона, магія мистецтва: не маючи таланту, жінка тут згодна стати рабинею, аби лише потрапити на екран! Мабуть, тільки талант дає відвагу, впевненість у собі. Всі сумніви, здається, покидають Ярославу, як тільки вона вступає на майданчик. Тут її не побачать розгубленою. Вміти так, як вона, відсторонитися від усього, не чути ревіння ліхтвагенів, 'зосередитись, прислухаючись тільки до свого внутрішнього голосу... Чимраз інша з'являється перед актрисою хлопушка з номером кадра... Ярославу це не обходить, вона живе у своєму. Це ніжне створіння, все зіткане з дівочої ласки й доброти, воно справді володіє силою перевтілення, вже нема сучасних манер, образ набуває настрою, наповнюється пристрастю, сценарний натяк підхоплено, він уже топко, розмаїте й сміливо розвивається в її щедрих імпровізаціях...
Звичайно, Головний веде, для нього важливо не випустити з рук штурвал цього мистецького корабля, кожну мить має стежити за всіма елементами, відраховує метри, хвилини, тримає на оці кожного, контакт його з оператором часом доходить рівня взаємного розгадування думок на відстані. Колектив злагоджешій, люди знають техніку, світло, можливості кадра, і вся ця битва за успіх, вся ця каторжна праця з її несподіванками, імпровізаціями, доробками на ходу мусить потім вкластися в корисні метри, в які-небудь сто десять хвилин ще однієї людської історії... Все можна підрахувати, убгати в ліміти, не піддається обліку тільки те, від чого, власне, й залежить екранне життя фільму. Творчість, — за нею тут перше слово, їй, примхливій часом, невловній, як видиво, тут підпорядковане все. Бо тільки вона й здатна сягнути з екрана в глибини душ, щось людям відкрити, виправдати затрачені на неї зусилля.
Ягуар Ягуарович не з тих, хто применшує свою роль с усіх цих колективних зусиллях. Знає ціпу іншим, але знає ціну й собі. Його девіз: "Нe належу до тих, що круглі колоди носять, а квадратні беруться котити... У нас поширено не, але я сторінник іншого стилю: кругле коти — на те воно й кругле... Мізкуй і мізкуй — на те й маєш у лобі півкулі..." Як приймуть фільм, яку дадуть йому категорію, який манімо припат, — нее це дія нього було зараз не байдужо, і все, власне, започатковується звідси, залежить від пайтонших порухів настрою актриси. Хай нона зараз далека від цих речей, але ж ти й про це думати мусиш!.. Всяко буває в їхньому середовищі: перед відповідальними зйомками чиясь заздрість навмисне може розбудити актрису анонімним дзвінком, щоб не виспалась, рознервувалась, втратила творчу форму... Може, й ця телеграма такого гатунку, голос чиїхось підступностей, заздрощів абощо? Має оберігати Ярославу, вартовим її спокою трясеться в газику при ній по бруківці ще цісарських часів.
— Картаю себе: треба було таки заїхати додому... Обіцяла ж...
— Не хвилюйтесь, це головне... Повірте моему досвіду: нічні телеграми, як правило, приносять радісні несподіванки.
На пошті не довелось їм довго чекати. Телефоністка одразу з'єднала Ярославу з її обласним містом. Мамин гблос у трубці.
— Що сталося, мамцю? Як ти в області опинилась?
— Гість у нас із Канади... З готелю телефонуємо... Вся рідня зібралася тут па проводи, тільки тебе нема.
Дядько Яцько гостить у них. Той самий, якого знає Ярослава тільки з листів, що бачив її тільки з екрана, першу артистку в їхнім роду... На схилі віку зібрався провідати рідні місця, витратив, може, на це останні свої заощадження, "так шкодує, що не побачив тебе, хотів твій голос почути...".
— Як у тебе там, доню?
— Знімаюсь, мамцю! Все добре, чудесно!
— В тебе ж ангіна була... Не пий холодної води, Славцю...
— П'ю, мамо! — сміялася Ярослава. — Все п'ю! І холодне! Й таке, як вогонь!..
— Йой!
— Нині щаслива я, мамо! Знайшла нарешті себе. Ми вам потім привеземо наш фільм, п клубі влаштуємо перегляд, ає? — І одразу ж: — Здрастуй, татунцю! — Чула батьків розважний, лагідний голос... І веселий, захмелілий голос старшої сестри Рузі, і братової Танасі... Чула родаків ближчих і дальших, — скільки їх там зібралось сільською родинною купою в люксусових покоях обласного готелю!.. Один по одному підходили до телефону, вигукували щось веселе, котрийсь навіть приспівав: "Ой дрібуча коломийка, дрібуча, дрібуча!.." І нарешті дядько Яцько, той легендарний для неї мореплавець, що буйнував юнаком па палубі серед океану, вирипав стерно та бився з агентами, — екзотична "людина в кожусі"...