Скільки вам років, Петре Андрійовичу?
— Двадцять восьмий,— відповів Карналь.
— Лейбніц мав двадцять дев'ять, коли запропонував загальні схеми рішення задач на квадратури й дотичні,' ввівши таким чином як самостійні операції те, що ми сьогодні звемо інтегруванням і диференціюванням. Для математика молодість не лихо, а щастя. Ми вітаємо вас, колего Карналь! З вашого дозволу, ясна річ.
Карналя вітали, обіймав Рем Іванович, сміялися, згадуючи випадок із стільцем, про який Рем Іванович все-таки розповів. Коли спитали, чи даватиме бенкет, Карналь вимушений був визнати, що не має грошей. І взагалі Оісля одруження, здається, майже ніколи й не пив нічого, крім легенького винця, та й то вельми рідко. Виявилося, що це прекрасно збігається із станом здоров'я переважної більшості членів ученої ради, які не потребують розігрівати свій організм рідиною підозрілого хімічного складу, надаючи перевагу власному внутрішньому вогню (у кого він ще зберігся).
На завершення Карналя попросили розповісти про свої наукові плани. Він не мав ніяких планів. Щодня двома трамваями до технікуму, лекції, клопоти по дому, тоді бігти до театру, зустрічати Айгюль.
— Трохи цікавлюся проблемою мінімізації булевих функцій,— сказав він несміливо,— Рем Іванович знає, що я ще студентом пробував трохи помізкувати в галузі дискретного аналізу. Здається мені, що булеві функції...
— Ага! Кібернетика вас не забула! — вигукнув Рем Іванович.— До речі, ви тепер у Києві, а саме там академік Лебедєв створив першу на європейському континенті лічильну машину! Ви про це, ясна річ, знаєте, а от про вас там не знає ніхто! Ми вимушені були мало не оголошувати всесоюзний розшук, щоб вас знайти! Тепер ми вам не дамо заховатися, не сподівайтеся!
Карналь ще не міг осягнути розмірів і значення всіх змін, які мають тепер статися в його житті. У Ленінграді він затримався, повернувся додому лише за тиждень, на здивовано-осуд-ливий погляд Айгюль не знайшовся відповісти нічого іншого, як сказати:
— Я, здається, став доктором наук.
— А що це таке?
— Ну, вчений ступінь... Найвищий, окрім хіба що академічного.
— Тобі це потрібно?
Його розгублення перед її наївністю так виразно вимальовувалося на його обличчі, що Айгюль стрибнула на нього, обхопила за шию, підставила губи. 4
Поцілуй, коли ти доктор! Ніколи не знала, що це таке!
— По-моєму, я був щасливий і без цього,— обціловуючи її обличчя, сказав Карналь.
— Але ж ти радий, радий?
— Мабуть, так.
— Тоді я теж рада.
Невже так починаються всі великі справи життя?
Він ще не вірив, ще не знав, ще хотів залишитися тим, ким був, не мав нічого дорожчого на світі за цю тоненьку, зіткану з нервів і краси жінку, мабуть, вона теж не хотіла мати нічого й нікого, окрім нього, вони довго блукали в темряві по своїй просторій квартирі, поки ноги їхні заплелися на старому килимі, і тут скінчився для них світ і почалися вони самі, були тільки вони для себе, двоє у безконечності з безконечною чулістю, ніжністю й захватом.
11
Помічники бувають різні. Одних бояться, інших поважають, ще іншим ідуть назустріч. Олексій Кирилович належав до третьої категорії, але не почувався скривдженим, бо ж однаково становище помічника в сучасному світі належить коли й не до приємних, то принаймні до привілейованих. Але це тільки тоді, коли точно знаєш, чий ти помічник, кому маєш помагати, кому зберігати вірність. Непевність, роз,-половиненїсть для цієї посади загрозливо-небезпечні, бо тоді перестаєш себе поважати, а коли так, то не жди поваги й від інших.
Олексія Кириловича знайшов і послав до Карналя Кучмієнко. Були підозри, що попередній помічник, якого Олексій Кирилович не знав і про якого лише чув, як той трагічно загинув разом з дружинами Карналя й Кучміенка, здається, теж був свого часу знайдений Кучмієнком і рекомендований Карналеві, бо той умів, мабуть, усе на світі, крім одного: добирати собі помічників. Посилаючи Олексія Кириловича до академіка, Кучмієнко добродушно поплескав його по плечу й сказав:
— Не забувай, кому служиші
Слово "служиш" не вельми сподобалося Олексію Кирило-вичу, точніше, зовсім не сподобалося, як і панібратське звертання Кучміенка на "ти". Він хотів навіть сказати заступникові директора: "Я вам не хлопчик",— але передумав, пожалів того, бо все-таки в чоловіка трагедія, загинула дружина, чоловік уже немолодий, за п'ятдесят, життя покотилося з гори, коли на нього дивитися з позицій тридцятилітніх, до яких належав Олексій Кирилович. Попервах він акуратно доповідав Кучмієнкові про свою роботу, але що далі, то більше замовчував, бо зловив себе на якійсь нехіті в усьому сповідатися перед заступником директора. Навіщо тому було знати, що робить Карналь?
Змовчав він і про все, що було під час поїздки до Придніпровська, і Кучмієнко, здавалося, не дуже й стурбувався, але десь за тиждень несподівано подзвонив Олексію Кирило-вичу, улучивши хвилю, коли Карналь усамотнився для своїх щоденних думань, буркітливо спитав:
— Ти що ж це збунтувався?
— Не розумію вас,— якомога делікатніше сказав Олексій Кирилович.
— їздили, каталися, і мовчиш. Чому не подзвонив, щоб я зустрічав?
— Ми виїхали несподівано, не встиг.
— Бреши комусь іншому, завжди можна встигнути, зайти до начальника вокзалу й дзенькнути. Або з обкому. Були ж в обкомі?
— Були.
— Ну от. Я все знаю. А від мене ховалися, бо була жінка?
— Я вас не розумію,— знов спробував викрутитися Олексій Кирилович, дивуючись, звідки Кучмієнкові могло бути відомо про Анастасію.
— Не розумієш, то зрозумієш, Кучміенка всі розуміють, навіть авторитетні міжнародні організації, коли хочеш. А жінок до Карналя не допускай, це тобі заповіт на всі випадки. Жінок він терпіти не може після своєї Айгюль. Ти не знав Айгюль, а я знав.
Олексій Кирилович хотів був зауважити, що коли Карналь справді не— терпить жінок, то навіщо ж ним комусь так опікуватися, проте змовчав з природної делікатності, але Кучмієнко делікатності не визнавав і відразу присікався:
— Чого мовчиш?
— Просто не маю чого казати. І потім: таке допитування принизливе, коли хочете.. Я відмовляюся...
Він тихо поклав' трубку, обличчя йому взялося червоними випіками, ладен був піти до Карналя й розповісти йому про Кучмієнкові набридливі розпитування, але стримався, згадавши про академікову іронічність. Той скаже: "Кучмієнко знає, кого питати". І вже ти вбитий навіки. Олексію Кириловичу не дуже подобалася Карналева манера розмовляти з— людьми. Занадто різка, іноді майже неприхована насмішкуватість. Видавалося, що академік тримає всіх на іронічній дистанції від себе для надання належної ваги власній особі, а не для утвердження істини, якій, власне, повинен служити.. Досі Олексій Кирилович не мав нагоди постійно й упритул спостерігати таку небуденну індивідуальність, тому висновки свої щодо академіка міняв мало не щодня, починаючи від банальностей мало не обивательських, і поволі доходив до справжньої суті, надто що посада помічника сприяла роздумам, давала час. і змогу для вдумливого аналізу не тільки вчинків, а навіть окремих зауважень Карналя. Згодом Олексій Кирилович зрозумів, щ© для академіка його іронія — це мовби синонім свободи, таке собі розставляння ліктів, окреслення довкола себе своєрідного крейдяного кола. Тільки таким чином Карналь міг відстоювати свою індивідуальність, не підкорився автоматизму життя, не давав засмоктати себе дріб'язкові й метушні,, яким легко піддаються люди ліниві, неорганізовані, посередні або й просто нездарні — для них головне сховатися за інших, випхати наперед себе когось, а самому потирати руки. Навіть людей Карналь добирав, підсвідомо (а може, й свідомо) виходячи з свого, сказати б, іронічного принципу. Це були працівники з точним мисленням, відверті, часто безжальні,, коли йшлося про нездар-нїсть, про невміння працювати, одностайні а академіком щодо того, що наука іронічна по своїй суті, що всі закони (і закони природи, і закони людського співжиття) холодні, як цебро води, не містять у собі ніяких емоцій, отож і ставитися до них слід відповідно. Але на цьому вся схожість між найближчими співробітниками Карналя кінчалася. І його перший ^заступник, і заступники по темах, і заступник по серії, й головний інженер, усі, крім Кучмієнка, відзначалися такою неоднаковістю характерів, були такі різні за звичками, за манерою поведінки, навіть у побуті, що просто незмога було уявити собі, як умудрявся Карналь тримати вкупі таких неоднакових людей. Най-дивніше: він не докладав для того ніяких зусиль. Вони трималися коло нього лише завдяки обдарованості, і що оригінальніший кожен з них був у своїм способі життя, то, виходило, талановитіший і розумніший виявлявся ш працівник.
Кучмієнко ж, навпаки, любив оточувати себе людьми, схожими на —нього навіть зовні. Всі вони були чемні, виховані, добродушні, стримані, нікому й на гадку б не спало піднести голос проти старшого, проти самого Кучмієнка або (не приведи господь) проти самого Карналя. У них був цинічний девіз, повторюваний ними слідом за Кучмієнком: "Не випен-дрюватися". Хто вискакує,— відірвемо голову, сиди й мовчи. Не рвись виконувати вказівки. Добре виконаєш—виконуватимеш усе життя, а інші спатимуть на посту. Крім того, тебе тоді ні за що буде лаяти, а кого ж начальству й лаяти, як не тебе. Вони страшенно любили створювати для розв'язання будь-якої проблеми комісії. Комісія — найпевніший спосіб уникнути відповідальності. Ніхто один не відповідає, зате можна винести рішення про недоцільність, про похибки, про те й про се. Хто виконуватиме, то вже річ десята.
Усе це відкривалося Олексію Кириловичу не відразу, поступово, іноді тяжко, болісно, його попервах зачарував Кучмієнко своїм показним демократизмом, своїм умінням усім обіцяти, нікому не відмовляти, його співробітники подобалися Олексію Киршговичу, чоловікові від природи акуратному й ґречному, своєю вихованістю, вмінням модно одягатися, якимсь особливим, сказати б, шиком, який вони видавали за "кібернетичний шик", тоді як "команда Карналя" була іноді галасе лива, розмахана, часто й просто грубіянська, одягнені всі ці доктори й "золоті голови" були як попало, навіть техніки на заводі до Карналя ставилися майже без ніякої поваги, сперечалися з ним, демонстративно кидали нараду, грюкали дверима, знов поверталися, "щоб долаятися".