Я хотів і далі поглузувати, спробувавши поєднати товариша Токового з нашим Рацпропом у їхній зневазі до глибинно-людського, але вчасно й досить доречно, здається, утримався, бо якщо подумати, то нічого ж ганебного не було в тому, щоб стати прокатником, взагалі мати в руках якусь професію, якесь уміння, якесь ремесло, бо тоді і, може, тільки тоді ти справді людина конкретна, а не взагалі щось і навіщось.
— А Шляхтич? — знову повторив я, бо з Шляхтича ж Токовий, здається, не збирався робити прокатника; той був прокатником високої спеціалізації й кваліфікації; мною легко розпорядитися, але Шляхтичем?
— Це смішно,— сказав Токовий,— це переходить усі межі. Шляхтич, Шляхтич... Аби той Шляхтич дбав так за тебе і за вас, як ви за нього. Ти ще нічого не знаєш. Ти молодий. Підеш до Чемериса.
— Я вже чув од нього, що я молодий... Не маю охоти знову слухати. І взагалі...
— Що взагалі? — мляво поцікавився Токовий.— Що взагалі, хотів би я знати?
Він говорив із виглядом людини, яка володіє таємницею. Дуже важливою таємницею. Мав перевагу наді мною, довідавшись про таємницю за годину перш, ніж я. Козиряв цим. Це був нечесний прийом, але Токовому дозволялося, бо виконував обов'язки начальника цеху він, а не я. Очевидно, десь щось нарешті сталося. Відбудуться зміни в цеху. Зміни небажані. Не такі, яких ми сподівалися. Переміг Токовий. Але чому? За яким правом? Невже зрештою виявилося, що ми з Шляхтичем складаємо тільки окрему купку невдоволених, а Токовий представляє добре організовану більшість, у якій рано чи пізно мають потонути невдоволені?
— Все ж таки що з Шляхтичем? — вперто повторив я.
— І Шляхтича кинемо до Чемериса,— покрутив олівчиком Токовий.— Хай розбереться, чому брак іде. Хай поможе. Інженерні здібності треба використовувати доцільно.
Ага! Якщо віз не котиться вперед, попхаємо його назад. Запряжемо й Шляхтича, бо хіба ж не дали ми йому вищої освіти? Але мені вищої освіти не давали. Середньої теж. Дали тільки обов'язкову. Решту добував сам. Вечірню, понаднормову тощо. Шляхтич міг би навіть згодитися, хоч навряд. Але я?
— З Шляхтичем домовилися нарешті,— сказав я, впираючись в одвірок,— але от зі мною справа ускладнюється.
— Ускладнюється?
— Ускладнюється. Заповіти.
— Заповіти?..— Токовий глянув на мене чи то насмішкувато, чи то стривожено. В насмішкуватій частині його погляду вичитувалося майстрове "Тіні забутих предків", бо всі інші майстри й підмайстри Череди і Нечереди, списані товаришем Токовим на пенсію, були для нього тінями, які не повернуться, стривоженість же в Токовому могла виникнути від незнання. Він миттю міг зміркувати, що мені відомо щось таке, про що він не чув і не здогадується, в самому моєму існуванні для Токового була повсякчасна загроза, бо хоч там що, а я все ж таки продовжував рід майстра Череди, я був спадкоємцем, в мені спліталося багато сув'язей, заплутаний тут був і Токовий, заплутаний і через мене самого, і через Зіну, і через батька, якого він списав колись на пенсію, посилаючись на панівні тенденції часу. Він і зараз, мабуть, керувався панівними тенденціями, які намагався вловлювати понадчутливим своїм організмом, пристосованим, здається, тільки до вловлювання тенденцій і ні до чого путящого. Але водночас він міг і злякатися, що прогавив якусь тенденцію, тому в погляді, який Токовий метнув у мій бік з-під свого олівчика, вичитувалася також і стривоженість, хоч і вміло прихована.
— Які заповіти? — Йому кортіло знати. Становище зобов'язувало.— Які? — Токовий був тепер у мене в руках. Але я не став зловживати його терпінням. Недостойно і дріб'язково, коли йдеться про велике, тішитися своєю перевагою навіть над супротивником, а Токовий вже намагався стати мені другом, тільки вибирав не ті засоби й шляхи, про які мріялося мені в мої двадцять років.
Я сказав:
— Ленінські заповіти.
— Ленінські? Та ти що? Жартувати вирішив?..— Токовий аж підвівся від несподіванки і навіть мовби від обурення, а може, щоб продовжувати розмову на одному рівні.— Тобі що тут, трибуна?
— А хіба тільки з трибуни? На великі свята? — спитав я трохи наївно.— А от я, Дмитро Череда, з погляду вічності...
— З погляду вічності? Та ти смієшся?
— Ну, може, трохи не так сказав... Але з погляду заповітів можу? Маю право? Ніхто, здається, не відбирав його в мене. Навпаки, нагадували! Були заповіти? Були. Зміцнювати, берегти, покращувати... Дружбу народів, Радянський Союз, армію, партію, вірність принципам... Вчитися й учитися... Всі заповіти виконано. Без мене зміцнили, зберегли, покращили... Все без мене. На мою долю нічого не лишилося. І ось я стою мовби обділений, чи що. І протестую. Обурююсь. Вимагаю права участі. Я теж хочу виконувати заповіти Леніна. В міру й по можливості.
— Та ти що? — Токовий вийшов з-за столу, наблизився до мене. Він співчував мені щиро й непідробно.
— І ось Шляхтич дає таким, як я, нагоду й змогу,— вперто вів я далі.— Шляхтич каже: "Якщо зможеш вигадати бодай гайку для людства, вигадай її! Щось зробиш для виконання великих заповітів..." Наш зять,— не Рацпроп, а інший, той, що в столиці, віолончеліст,— любить повторювати, що кожна нова нота збагачує світ. А що лишається на мою долю? Кожна нова труба? А з ким я можу дати її? З Чемерисом чи з Шляхтичем?
— Але ж нічого ви не дали зі своїм Шляхтичем, а Чемерис жене по п'ять норм за день,— нагадав зі спокійною зловтіхою Токовий. Це була дріб'язковість, гідна Токового. П'ять норм браку? Що вони варті з погляду якщо й не вічності, то бодай з погляду міркувань принципових і, нарешті, відверто висловлених мною?
— Може, я дурний і наївний хлопчисько, але для мене Шляхтич...
І тоді відчинилися двері, мене хтось легенько підштовхнув ззаду і голосом Шляхтича промовив:
— Бач, де ти, а я шукаю по всьому цеху.
Шляхтич відзначався незвичною замурзаністю і розшарпаністю, він і на Шляхтича у властивому розумінні цього слова не був схожий — якийсь нечупара, якась знетямлена і мовби сп'яніла від втоми істота, але з виразними прослідами радощів у обличчі, у голосі, в кожному порухові.
— Де Євген? — спитав я, забуваючи вмить про Токового.
— Його нема,— трохи знічено (хоч я тоді не зауважив знічеості) відповів Шляхтич,— будемо сьогодні вдвох. Треба спробувати ще в одному режимі. Щось у нас з Гришею наклюнулося.
Він був сьогодні незвично балакучий, навіть слова вживав невластиві.
— Навряд чи ви спробуєте,— подав голос Токовий.
— Навряд? — Шляхтич поглянув на нього без подиву, просто поглянув, як на неживий предмет.— Тобто як це "навряд"?
— Я забираю Череду до Чемериса. Вам теж...
— Що мені "теж"?
— Забороняю будь-які експерименти. Пора братися за справжнє діло.
— Як це розуміти?
— Так і розуміти.
Видно, все-таки щось сталося. За спиною в Токового стояла впевненість, за нашими спинами — тільки впертість і віра у власні наміри. Але як мало іноді самої віри!
— Я вам забороняю! — з притиском повторив Токовий.
— Що забороняєте?
— Все забороняю!
— Ходімо, Мить,— спокійно сказав Шляхтич і пішов з кабінету.
— Завтра ми з вами поговоримо в іншому місці,— пообіцяв навздогін Токовий, зіпсувавши такою досить банальною обіцянкою всю поважність і авторитетність вдало розпочатого ним ранку. Бо коли розмови переносяться "в інше місце", то що тоді? Передовсім досить важко вгадати наслідок таких розмов, але роль особи, яка вдається до прийому "перенесення", тим самим знецінюється, і особа осмішнюється, може, так само, як під час стрибання з балкона абощо.
17
Шляхтич не сказав мені в той день нічого. Тобто він відзначався незвичною, просто неймовірною балакучістю, він був мовби п'яний, він міг би позмагатися з самим Гришею Фрусіним, але я відніс те за рахунок його збудження, бо вночі їм нарешті вдалося натрапити на щось реальне; вони вхопили невловимого птаха за хвоста, висмикнули, може, ще тільки одну пір'їну, може, їм тільки здалося, що висмикнули, але в Шляхтича настрій був такий, ніби тримає він у руках уже цілого птаха. За довгі місяці чого ми вже тільки не перепробували, наш < рок-н-рол" обріс цілою купою пристроїв, ми знайшли всі можливі, всі ймовірні й неймовірні способи змащення, ми металися в усіх пропонованих Гришею Фрусіним діапазонах температур, гріли свої заготовки і так і сяк, за нашою спиною стояли не тільки винахідлива впертість Шляхтича, але й сама наука в особі чубатого аспіранта Фрусіна. То й що? Чи ми стали вище Чемериса, як то йому мріялося в хвилини відчаю, викликаного безжальними висновками. Але про брак, брак, брак?..
— Нарешті ми з Гришею щось таке мовби намацали,— сказав мені Шляхтич.— Виявилося, що всі ці місяці ми йшли, як це часто буває, хибним шляхом. Здавалося, проста логіка: чим більше нагріти заготовку, тим вона легше повинна прокатуватися. А наслідок — деформації. Небажані й неминучі.
Він прочитав мені цілу лекцію, вперше виявляючи таку технічну, я б сказав, балакучість. Любив завжди працювати мовчки, а сьогодні неначе прорвалися в ньому греблі для слів, і слова так і котилися на мене.
— Ось ми спробували нарешті з Гришею нижчі температури нагрівання — і що ж? Вийшло! У нас вийшло так, як ще ніколи не виходило! І ти гадаєш, які то були температури?
Я не хотів ні гадати, ні вгадувати, мені тільки цікаво було, чого це Льоня такий несхожий на себе? Чи йому зробив якесь щеплення Гриша Фрусін? Напустив на нього трохи свого словоливства?
— Сто шістдесят і навіть сто двадцять градусів — ось! — вигукнув Шляхтич зраділо.— Сто вісімдесят і навіть сто двадцять, а не триста, й не чотириста, і не шістсот, як нам чомусь думалось. А чому? Бо ми керувалися елементарною логікою учня шостого класу: від нагрівання тіла розширюються, метал стає податливіший, молекулярні зв'язки порушуються тощо. А деформації? Ми не враховували деформацій.
Все враховували. Над усім ламали голову. І набридло все, й осточортіло. Сказати по щирості, я був певний, що ми таки чогось тут доб'ємося, але чи вирішимо коли-небудь проблему Токового й токових взагалі? Ось би про що хотів я довідатися! Але ж не від Шляхтича, який сьогодні так зглибився в свої технічні проблеми, що не хотів слухати вже не те що про Токового, а навіть про Євгена. Бо коли я вголос почав розмірковувати, чому це Євгена немає на роботі, то Шляхтич пустив повз вуха мої розмірковування, а коли я навпростець спитав його, яка б то халепа спричинилася до невиходу Євгена, та ще й у такий, як виявилося, вирішальний день, то Шляхтич, завжди уважний і надміру ввічливий Шляхтич, вдав, ніби не чув мого запитання, а чи вирішив, що адресоване воно так собі — в білий світ, до господа бога, до Організації Об'єднаних Націй, будь-куди й будь до кого, але тільки не до нього.
— Ми спробуємо все ж таки спершу сто шістдесят градусів,— перебільшено бадьорим голосом вигукував Шляхтич, стаючи на місце Євгена і навіть — о диво! —фамільярно підморгуючи мені, мовби запрошуючи мою величність до спільності й союзу.— Сьогодні в нас щось повинно вийти.