Ми бігли і зловили.
— А… У неї підбите крило. Хтось, каналія, підстрелив, — каже Андрій, бере ворону і оглядає її. Ворона зрезиґновано сидить.
— Тепер весь час стріляють. Чи можемо і ми стріляти? — захоплено питає Михайло.
— Я вас настріляю.
— Чому? Всі стріляють.
— Дурні стріляють.
— Ах, дядьку Андрію! Чому дурні?
— Стріляти не можна.
Навинулася з кошем Домаха. — Ходім, Андрію! — і вони підняли лежачі двері до льоху.
Василь і Михайло понесли свою ворону до кухні. Там зчиняється довкола неї рейвах. По всіх кімнатах пішла вістка про ворону. Катерина Львівна сказала, що треба її винести і пустити. Не можна її мучити.
— А чи можна ворону їсти? — питає Михайло.
— Не верзи дурниць, — каже Катерина Львівна.
— Мамо! А коли б тобі дали тисячу рублів? Чи з’їла б ти ворону?
— Йди геть! Винесіть її і пустіть. Хай летить, — сердиться Катерина Львівна.
— Дядько Андрій сказав, що вона має підстрілене крило.
Ввійшов Іван. — Де та ворона?
— Ось.
Іван оглянув її. — Так. Вона поранена. Посади її на припічку. Дай їй щось їсти.
Хлопці почали старанно годувати ворону, але не мали успіху.
— А що вона їсть? — питає Василь. — Тату! Що вона їсть?
— Дядьку Іване? Що вона їсть? — перепитує Михайло.
— Ворона все їсть. Навіть миші.
— І м’ясо?
— Дай їй шматок ковбаси, Василю.
— На.
— Це з гірчицею. Ворони не люблять гірчиці.
— Дай їй отого сирого м’яса, — сказав Іван. — І залишіть її в спокої. Вона перелякана.
Хлопці залишили ворону і відійшли набік. Але погляду з неї не спускали. Ввійшов до хати Андрій з кошем, повним їстивного добра. Домаха несла яблука і груші. Цілий кіш великих червоних і жовтих овочів. Тирольки, циганки, антонівки, бери…
— Дозволите? — сказав Іван, націлюючись на одно яблуко.
— Беріть, беріть, — каже Домаха.
— Я вже вільний? — питає Андрій.
— Спитайте Таню.
— Таню? Що далі? — крикнув Андрій до їдальні.
— Як буде треба — скажу, — відгукується Таня.
— Ходім, Іване, — каже Андрій. — Прекрасні яблука. Брати залишають кухню.
— Я вважаю, Іване, що тобі слід було б одягнути сьогодні фрак, — каже Андрій. — Я вже давно не бачив тебе у фраку.
— Він уже, мабуть, тепер не модний.
— Чому? Мода на фрак майже не міняється. А спробуй. Ну, спробуй!
— А! Це не буде гаразд. Всі будуть по-людськи, а тільки я один… Ні, ні…
— О! Я переконаний, що Афоген Васильович з’явиться також у віцмундирі. Дами будуть у туалетах, ну, а ти, як господар дому…
— Господарем є тато.
— Правильно. Але ти репрезентуєш. Я одягну свій чорний сако, а Петро смокінг.
— А!
— Ну, чому? А до речі: чи ти вже знаєш порядок дня?
— Ну, ну!
— Як з’їдуться гості — обід. По обіді — короткий відпочинок. Мужчини курять, дами насолоджуються цукерками. Далі поїздка на санях до Гісина. В Гісині кладемо величезне багаття. Беремо з собою закуски, питво, лижви і снігівці. Знаєш — там, де той рівчак, в тому закутку зробимо наше пристанище.
— Це твоя ідея?
— Припустімо.
— Схвалюю. Але при чому тут фрак?
— Іване. Не говори, не говори. Обід мусить бути як належиться. Я цього вимагаю! Потім переодягнемось. Це пара хвилин. А ввечері. я ще забув сказати, танці.
— І знов передягатись?
— Так. Знов…
— А гості?
— Не хвилюйся, не хвилюйся. Все буде зроблене. А як ти думаєш? Чи не слід тобі поговорити з Васильком?
Іван підняв голову.
— Ну, що тут вагатись? — продовжує Андрій!
— Зайдімо до мене, — каже Іван, і брати заходять до кімнати Івана. Сопрона не було в кімнаті. Він, здається, у вітальні з Петром. Андрій легко присідає на край стільця, Іван лишається стояти. Великий портрет Марусі вияскравлено висить над письмовим столом.
— Я над цим думав, — каже Іван, але не знаходжу відваги, як це перевести.
— Я тебе розумію. Однак погодься, що треба діяти, треба робити і треба зробити. Василько вже не дитина — він тебе не може в’язати. Пам’ять Марусі для нас усіх свята, але якраз в інтенціях[24] тієї пам’яті ми мусимо за цю зиму привести в порядок всі наші домашні справи. Ти маєш до Мар’яни… повне довір’я?
Іван на хвилинку відвернувся.
— Більшу ролю у мене в даний момент відограє почуття, — сказав Іван. Він навіть злегка почервонів, що йому дуже личить. Його мужнє, міцне і здорове обличчя набирає при цьому своєрідної чистоти і приваби.
— Все в порядку, — сказав Андрій. — І цей день, по-моєму, повинен би рішити. Чи смію я говорити про Мар’яну?
— Ти мій брат.
— Дякую. У мене склався про неї погляд, що вона дуже чуттєва. Вона може бути прекрасною дружиною навіть і тобі. Однак ти мусиш пожертвувати якусь частину твого реалізму на користь її романтики. Лікар, Ольга і Мар’яна, за винятком Марії Олександрівни, — це романтики такого, знаєш, нашого, випробуваного стилю, коли то треба переставляти логіку, навмисне брати нові шляхи, витати в просторах. Мар’яна до всього того ще й обдарована батьковим темпераментом. У неї трохи забагато в крові тепла. Вона потребує міцного, вольового проводиря. Ти мене розумієш?
— Ну…
— Вона мені також подобається, і я буду вдоволений, коли вона стане моєю братовою. Це саме каже Петро. Я подбаю, щоб думки всіх нас були узгіднені.
— Дякую, Андрію. А що батько? Не знаєш?
— Я знаю добре нашого батька. Він ще ніколи не пробував перечити нам. Зрештою, чого власне йому перечити? А тепер так: я беру Михайла, йду з ним кудись надвір, а ти тим часом поговориш з Васильком. Я його тобі пішлю..
Андрій одразу встав і вийшов. Іван залишився сам і відчув цілком виразно непереможний вплив і логіку постави брата. За хвилинку з шумом угнався до кімнати Василько. — Тату! Що?
Іван не встиг підготовитись. Він на хвилинку розгубився, але це тривало момент, одну мить. Він обняв сина, сидячи на стільці, Василько стояв у нього між коліньми. — Який ти вже великий! — сказав Іван. — І міцний. Ти будеш військовим?
— Ні. Я буду математиком.
— Ти любиш математику. Це дуже добре. Пішлю тебе на математичний факультет?
— До Німеччини?
— Можливо, і до Німеччини.
— Чому… Я поїду. Тату? А чи не хотів би ти одружитись? Дуже несподіваний запит. Іван зовсім не приготований на нього, і його обличчя ще згустило барву. Він міцно пригорнув до себе Василька, мовчки нахилився і поцілував сина в чоло. Василько так само мовчки горнувся до грудей батька, і коли пройшло перше замішання, вони подивились один одному в очі мирним, теплим поглядом.
— Тату, — сказав обережно Василько. — Панна Мар’яна… Я вже її… також люблю.
При цьому його погляд піднявся, і він побачив усміхнене, повне, здорове обличчя своєї матері. Очі його стали вогкими. Іван помітив це і встав.
— Ходім, Васильку, — сказав він, і вони обидва, зворушені і поважні, вийшли. Скрізь були люди. Вони пішли на кухню, до сіней, надвір. Там через перелаз Андрій і Михайло завзято бились сніговими кулями. Михайло пищав і кричав, весь червоний, розпалений боротьбою.
Василько крикнув: — Тату! Ура! — і також кинувся на Андрія.
— Е, ні! Стоп. Вас уже два! — кричить Андрій, весь закиданий снігом.
— Тату! — гукає Василько. — Поможи йому!
— Як? Їх два? — викрикнув Михайло, потім щось передумав: — Добре! Ура! — і кинувся на Івана. Іван змушений захищатись. Хлопці меткіші, пружніші. Кулі снігу полетіли на Андрія й Івана. Іван не встигає нахилятися, але в ньому прокидається азарт гри, йому дуже весело, чує себе дуже легким і молодим. Його малий син з такою легкістю допоміг йому рішити одне з тяжких завдань, і він тепер для нього подвійно милий.
— Ану, ану! Хто кого! — чують зненацька розвойовані завзятці голос старого Григора. Всі оглянулись. Григор сидить у залубнях і з усмішкою дивиться на своїх синів та внуків. Він тільки що в’їхав на подвір’я, повертаючися з церкви. Спокійний. мішкуватий кінь повільною ходою, як це любить Григор (без спіху і без вибриків), дійшов до свого знаного місця перед конюшнею і став. Василько і Михайло відразу залишають гру і кидаються до діда. — А-а-а! О-о-о! — дзвенять їх яскраві голоси. Вони вже в залубнях, вони вже готові їхати далі. — Ні, хлопці! Ми тепер випряжемо гнідого. Поїдемо другим разом, — каже старий і повільно вилазить із саней. — А ти, Іване, післав уже за канівцями? — питає він в Івана, що підійшов і розпрягає коня.
— Ще ні.
— Вже час. На першу мають бути тут. Андрію! Поможи там Дмитрові…
Старий повільно пішов до хати. Іван випряг коня, Андрій почав лаштувати дві нові запряжки. Появився Дмитро і Корній. По короткому часі двоє саней виїхало з двору напрямком на Канів. Коні оздоблені балабонами. Це вже подбав Андрій, що не поділяє дідової скромності і не відмовляється від деякої виставності.
Іван і Андрій вештаються по подвір’ю.
— Ти, певно, говорив з Васильком? — між іншим питає Іван.
— Спитай краще Таню, — каже Андрій.
Іван вдоволений. Йому хочеться чимсь висловити це своє відмолоджуюче почуття. Він стає помітно рухливішим, кидає жарти.
— А ти знаєш… — каже він до Андрія. — Оля все-таки дуже ефектна.
— Без сумніву. Це малий чорт у спідниці, — відповідає Андрій. — Вона за всяку ціну хоче бути оригінальною.
— До певної міри вона такою є.
— Так. Вона цікава. Одна з тих панн, що появляються в нашій країні, щоб давати їй вислів. Подумаєш, іноді в глухій провінції, в родині якого-небудь лікаря-провінціала росте щось виразно свіже, бистре, соковите. Такий прекрасний шматок людини жіночої статі. Я не дивуюся, що Микола Степанович трохи гордий цією расовою жіночкою. М’якість Марії Олександрівни і темперамент Миколи Степановича, плюс клімат нашого життя — це рівняється: Оля. Оля! Оля! Ля! Ля!.. Ля!.. Але, Іване! — продовжує Андрій, бо вичуває, що це — не та основна тема, якою хоче зайнятись Іван. — Мар’яна перевищує Ольгу під кожним оглядом. — Андрій поглянув на Івана. — Ми вже вчора говорили. Барва її волосся, очей… Мідь чи бронза? Романтика. Це прекрасно. Ти мусиш, Іване, обов’язково ввести цю жінку в нашу родину. Наша мама, наскільки нам дано про неї судити, була винятково такою людиною. Маруся натомість дещо зменшувала ці якості, але Мар’яна повинна дати нам новий заряд. Я не беру це тільки як біологію. Прошу мене так розуміти. Я думаю передовсім про духовність, про естетику. Маю на увазі наші ідеальні вартості. Ми — родина мистецтва у всьому. Навіть у твоєму господарстві спостережливе око помітить мистецтво. А Сопрон? Чи ж це не аристократ у ролі машиніста?
— Не знаю, Андрію… Він все-таки тратить інстинкт нашого роду.
— А… Це зумовлене модою.