– Зараз же почну обдзвонювати!
– Ну то я поїду – не заважатиму! – заквапився Пашка. – Забув спитати: ти взагалі-то як, брате?
– Нічого – одужую! Перестав мочитися кров'ю то Маркович з цієї нагоди ледве бенкет не замастирив! У боку тільки біль не вщухає, все забуваю – чи селезінка, чи підшлункова… З цього приводу лікар, бідака, непокоїться. Співчуваю я йому, сердезі – не доведи Боже вмру – чи й переживе!
– А, бачу скалишся – отже не безнадійний! – зрадів Пашка.
Скалився Лука крізь вибиті зуби: в боці боліло неабияк, надто надвечір, рана від ножа раптом почала кровити, загіпсовану ногу крутило, до пасічника повернулися напівзабуті зомління й тривожні видива – останнього разу йому наверзся Соколик, який безсоромно лапав пухкеньку Славочку. З усього виходило, що до справжнього бенкету оптимістичному попри все Мстиславу Марковичу ще далеко.
– Добрий день! Це товариство Абрис? Я б хотів поговорити з Оксаною Андріївною – вашим бухгалтером! Що, нема? О, вибачте – певно я помилився! Добрий день! Це торгівельна мережа Абажур? Чи не міг би я переговорити з вашим бухгалтером Оксаною Андріївною? Немає такої? Вибачте – напевно я помилився! Добрий день! Це компанія Абеляр? Мені потрібна Оксана Андріївна – ваш бухгалтер! Не знаєте? О, вибачте – це я напевно помилився!
Пашка роздрукував контакти білоцерківських підприємств у алфавітному порядку, в такому порядку Лука й узявся їх обдзвонювати. Деякі номери не відповідали, за деякими його починали випитувати хто такий і чого треба. Навпроти проблемних фірм правдознай ставив знак питання й переходив до наступного номера. Юридичних адрес у Білій Церкві виявилось до біса багато.
В ході чергового огляду Мстислав Маркович повідомив, що поки вони виглядають Трукіллер, із поставкою препарату, виявляється, виникли складнощі. Йому телефонували з області: митниця затримала препарат на кордоні – якийсь негаразд з ліцензією.
– Нічого, — відреагував на новину пацієнт. – Я почекаю!
– Авжеж! – не без утіхи підтримав Луку лікар. – Божевільна країна! – І, повертаючись до болячок недужого, бадьоро заявив: – Покрашення стану очевидне! Сьогодні переведемо вас із реанімації в палату – починатимемо потроху ходити!
Коли дільничний завів до Луки незнайомого молодика й відрекомендував того як "товариша з прокуратури, що має до вас кілька питань", недужий вирішив, що за справу з нападом узялися по-серйозному й заходився ламати голову: зізнаватися, що його потовкли антиправдисти, чи дотримуватись узгодженої з дільничним версії.
– Дякую, лейтенанте! – сказав тим часом рожевощокий прокурор в ідеально підігнаному, у ненав'язливу смужку, костюмі, в свіжій сорочці та строгій однотонній краватці, й давши зрозуміти дільничному, що той вільний, діловито вмостився на стілець біля ліжка.
Поліціянт дисципліновано здимів і Лука залишився з відвідувачем наодинці – турботливий Маркович перевів хворого в одномісну палату "для ветеранів АТО", де не було мудраційного медичного устаткування, зате в кутку заважав пацієнтові спати порожній холодильник, а на холодильнику стояв телевізор.
З'ясувавши формальності: хто, де, звідки, рожевощокий приголомшив Луку першим же своїм питанням по суті:
– Чи не доводилося вам, Гуленко, бувати в районному центрі Романків, що на Житомирщині? Зокрема мене цікавить одинадцяте червня сього року.
Прокурор так його й назвав: Гуленко. Ні пан, ні громадянин, ні шановний, ні Лука Іванович – туманно й від того загрозливо. Добре, що я синій, – подумав Лука, — та ще й побитий, і з мого обличчя він нічого не прочитає! Треба ще докласти зусиль, щоб він нічого не прочитав з мого голосу. А найкраще, звісно, що синій я, а не він!
– Ні, не доводилось. Ніколи! – заявив твердо й, набравшись хоробрості, додав: – Що, ті розбіяки приїхали аж з Житомирщини?
– Розбіяки? – "товариш з прокуратури" не одразу зрозумів питання. – Е-е… Ні – я зовсім у іншій справі! Бачте, є свідок, який стверджує, що одинадцятого червня цього року бачив чоловіка з синьою шкірою в закладі громадського харчування "Калиновий кущ" – це на шляху між Бердичевом і Романковим.
– Не знаю, ніколи там не бував!
– А ім'я Василь Ковальчук вам нічого не каже?
– Вперше чую!
– Добре подумайте, Гуленко, адже йдеться про тяжкий злочин. Саме одинадцятого червня в лісі під Романковим згаданого Василя Ковальчука було вбито! Донька Ковальчука показала, що незадовго до смерті її батько мав розмову з трьома чоловіками, що приїхали до нього на темному універсалі марки Сітроен. Дівчина запам'ятала номери автівки, але ми швидко з'ясували, що таких не існує в природі. Свідок показав, що кількома годинами раніше цей, або дуже схожий на цей, автомобіль стояв біля "Калинового куща" – ним приїхало троє (саме троє!) чоловіків, з-поміж яких був один синьошкірий. Деталь про синього виглядала сумнівною, оскільки на сьогодні кампанія зі знебарвлення вважається успішно завершеною. Аж ось поліцейськими зведеннями проходить повідомлення про напад на носія синдрому Мгамби, себто на вас, Гуленко! І, схоже – інших носіїв синдрому в Україні немає!
– Хтозна, може в червні ще були! – припустив Лука. – Я чув, буцімто якогось піймали на вокзалі в Корсуні!
– Можливо! – погодився прокурор. – Зараз це перевіряється. – А чи немає у вашому гардеробі темно-синього реглана з великим каптуром і молодіжним малюнком на грудях?
– Я подібного не ношу – не той вік!
Знову Лука потішився, що його синя мармиза не здатна ані почервоніти – ні сполотніти. Він був у тому реглані, коли напали антиправдисти. Куди поділася вдяганка покалічений правдовидець не знав, але дуже сподівався, що нападники перетворили її на клоччя, а помічниці Мстислава Марковича викинули брудну ганчірку туди, де її ніхто не знайде.
– А чи немає серед ваших знайомих власника німецької вівчарки?
– Не знаю… не пригадую…можливо… – Якщо я не перейду в контрнаступ – скоро він покладе мене на лопатки! – подумав пасічник і продовжив уголос: – У чотирнадцятому році я, пане прокуроре отримав поранення в голову, відповідну інвалідність і тривалі провали в пам'яті. А це мене ще й побили до смерті! Ви ж, замість того, щоб розслідувати напад, задаєте якісь дивні питання!
– Добре, Гуленко, — рожевощокий прокурор підвівся, – відпочивайте! Раптом згадаєте щось цікаве – передайте вісточку через дільничного. Нажаль свідок не розгледів обличчя синьошкірого пасажира автівки, тому поки що це була лише неформальна бесіда. Зате пильна донька вбитого запевняє, що добре розгледіла обличчя іншого чоловіка, з яким розмовляв її батько, й зможе того впізнати. Отож слідство працює й працює наполегливо! Бажаю одужання!
Щойно прокурор пішов, Лука вхопив телефон, куди вже повводив номери найближчих знайомих, викликав Мирона:
– Треба негайно побачитись – до мене приходили… Стосовно… деяких поїздок у сусідню область…
– Не по телефону! – різко перебив Луку ветеран. – Зараз я під'їду!
Хворий уже потроху ходив – незграбно спираючись на милиці й акуратно виставляючи перед собою загіпсовану ногу. Вдвох з Мироном вони вийшли в крихітний вишничок при лікареньці, сіли на лавку. Рясне листя на деревах палахкотіло золотавою барвою. Вечоріло. Вислухавши стривожену розповідь побратима, Мирон закурив:
– Он воно як – вони й про Гільзу знають! Це погано, хоча… а чого ти сподівався, Пота́ше? – сигарета в пальцях ветерана задрижала. – Все заперечуй побратиме й капосники до тебе не підступляться. В корчмі ти сидів із каптуром на голові, тому хазяїн закладу тебе не впізнає. Так само, до речі, й Бурлаку – в обличчя його ніхто не бачив, справжніх номерів тачки теж. Решта – не докази, а припущення. Слабка ланка я – дівуля мене добре розгледіла, може навіть помітила, що в мене не всі пальці, а корчмар запам'ятав Гільзу – нас-то з Бурлакою, як відвідувачів, він навряд чи згадає. Щойно вони нариють, що в одному підрозділі з Соколиком воював боєць із села, де живе чи не єдиний на всю країну синьошкірий, і щойно світлину цього бійця покажуть доньці зрадника – коло замкнеться. А щоб воно не замкнулося я маю зникнути. Немає людини – немає проблеми, а немає проблеми – немає й справи!
– Зникнути – це як? – стривожився Лука.
– Лягти на дно. Розчинитися. Я думав про це, припускав і з Валькою обмізковував… У мене Валька – боєць! До речі, найкраще розчинятися в натовпі, тому за день-два рвону на Київ. Валька молотиме, що чоловік-капосник її кинув і втік з коханкою. В столиці влаштуюсь нелегально, згодом куплю собі нові документи. Зрозуміло, попервах буде важко, побратими б підмогли, та це така справа – що менше посвячених, то краще. Бурлаку попереджу й адь'ю – старий мобільник викидаю, а з нового телефонуватиму лише до сусідки, Стасикової Катерини – та Вальку кликатиме. Головне – протриматись рік-два, тим часом справа припаде пилом, про неї забудуть. Валька тихцем спродається – збіжимося й пустимо коріння десь на новому місці. Отакий-от, розклад, побратиме!
– Не шкодуєш… про те? – обережно спитав Лука.
– Ні, правдорізе – ми з тобою зробили гарну справу! Відверто кажучи – не хочеться решту життя дивитися на сонечко крізь ґрати, але, якщо доведеться… Упокоєні душі тридцяти двох побратимів примирять мене з похмурою дійсністю! Так, убивство – гріх, але будемо вважати, що я невіруючий! І звісно… я ніколи й нікому не скажу, що вистрілив Бурлака. І ти не скажеш!
– Не скажу! – зітхнув Лука. – Хоча… не хочеться брехати. Не люблю я цього...
– Хм, — здивовано стенув плечима Мирон. – А ти не сприймай це як брехню, правдорізе – сприймай як гру! Уяви, що твій сьогоднішній гість знає, яким негідником був Соколик, співчуває нам, але… має виконувати свою роботу!
Мирон уже зібрався йти, коли його зупинив Лука:
– Чекай. Ти взагалі маєш де зупинитися в столиці?
– Вірної, не пов'язаної з попереднім життям хати… – ні! – зізнався ветеран.
– Не квапся викидати телефон – можливо я щось накопаю!
– В нас мало часу!
– Знаю. Тому починаю копати негайно!
Попрощавшись з Мироном, Лука повернувся в палату й одразу набрав Пашку:
– Привіт, друзяко! Навички комп'ютерного нишпорки ще не втратив?
– З тобою втратиш! Кого шукаємо цього разу, якогось естонця?
– Майже! Бери аркуш – пиши!
– Ці вже мені жонатики… Пишу!
– Ніна. Ніна Борисівна.