Людмила спиняється й божевільно поводить поглядом. Тоді якась різка думка стріляє їй у голову — вона біжить, гримлячи приступками, під сходи, що ведуть на горище. На шум вискакує Таїсія Іванівна.
— Доцю, ти куди? — верещить вона. — Не ходи туди, бо він пообіцяв повіситися!
Але Людмила не слухає. Вскакує на горище, і тільки тепер стає видно п’яного Аркадія Петровича — досі лежав на підлозі, а тепер вражено сідає. Людмила підскакує до петлі, що спокійно собі висить, і вилазить на стільця.
— Не дури, Людка! — кричить Аркадій Петрович. — Я на тобі женюсь!
Але Людмила і його не слухає. Надягає петлю на шию і відштовхує стільця, який з грюком падає. І тут стається чудне з Аркадієм Петровичем. Він підскакує і, ніби величезний кажан, кидається до Людмили, хапаючи її саме тієї миті, коли вона мала б повиснути. Відтак дивно розхитується, бо тримає дівчину однією рукою за ноги, а другою невідь-чого вимахуючи.
— Зніми із шиї петлю! — репетує він. — Зніми петлю, бо не вдержу!
І Людмила слухається: повільно знімає із шиї петлю й тільки тоді зомліло падає на плече Аркадія Петровича. Як лантух.
— Шо там случилось? — репетує внизу чи Таїсія Іванівна, чи Кішка Ліза — це важко розібрати, бо обидві надмірно схвильовані. Пес у дворі, тобто за межами Сфери, але й він бере участь у дійстві, бо починає вити, висовуючи морду з буди. Дощ продовжує лити. На ці крики та виття Іван Василевський знову зіскакує з ліжка й біжить, кидаючи спершу одними, а тоді й другими дверима.
— Шо тут случилось?
І тут ударяє ґонґ. Здається, передчасно, бо хіба це кінець сцени? Але цього разу ґонґ визначає інше: найпатетичніший момент у драмі. На сходи з горища виходить, п’яно хитаючись, Аркадій Пастух, в нього перекинута через плече Людмила.
— Шо случилось? — верещить чи то Таїсія Іванівна, чи Кішка Ліза, чи обидві разом. Пес за межами Сфери виє.
Аркадій Петрович стоїть на верхотурі сходів, хитається, але його обличчя ошкірене, правда, хто знає, що значить той ошкір.
— Хотіла покончить жизнь самоубійством, — сардонічно каже він і гикає. — А я її спас! Принеси, Тайка, нашатиру, будемо приводити її в чувство, бо я з нею спуститься не могу.
І він обережно, наче велику коштовність, опускає Людмилу на підлогу передухіддя до горища й уклякає.
Іван Василевський стоїть, наче громом уражений: очі вибалушені, нерухомі, рота розтулено. Таїсія Іванівна мчить просто на нього (нашатир, очевидно, на кухні), відштовхує Івана з дороги й по-котячому люто шипить:
— Це ти, зараза, її до того призвів! Убірайся з нашого дому, шоб ноги твоєї тут не було!
Але Іван тільки зсунувся з місця, бо він справді битий громом. Громом чи ґонґом, який тут прогучав. Вираз обличчя в нього не змінюється, але дороги Таїсії Іванівні хлопець принаймні не застує. Аркадій Петрович на верхотурі схиляється над зімлілою Людмилою, але відразу зводиться. І виникає враження, ніби б’є до неї поклони й молиться.
Таїсія Іванівна вискакує з кухні з пуздерком нашатирю і мчиться, блискавично перебираючи коротенькими товстими ніжками (вона в халаті) до сходів. Кішка Ліза зривається й собі, і вони торохкотять сходами. Пес усе ще виє. Таїсія Іванівна схиляється над дочкою й суне їй під носа пуздерко з нашатирем. Людмила сідає, їй допомагають, бережно й любовно, мати та вітчим. І перше, що бачить Людмила, — остовпілого внизу, в трусах та майці, Івана Василевського.
— Хай він піде вон! — каже вона спершу не так голосно, але відразу ж по тому верещить. — Забирайся вон, нігодяй! Шоб глаза мої тебе не бачили! Вон! Вон! Вон!
І ці слова вдаряють Івана, ніби чавунні ядра. Схарапуджується й біжить негнучкими ногами. На обличчі в нього — жах!
Пес припиняє вити. Аркадій Петрович стоїть, п’яно розхитуючись, і по-ідіотському шкіриться.
— Я тут подумав, мать, — каже він, заплітаючи слова, — може, мені й правда, щоб не було у нас страстей, жениться не на тобі, а на Людочці? Я ж все-таки її спас?
Таїсія Іванівна зводиться, як грім, і дає Аркадієві Петровичу голосного ляпаса, потім другого — в другу щоку. Виляски від того розлунюються й доходять навіть до Івана Василевського, який збирає свої речі. На мить зупиняється й тривожно зводить голову. Пес також чує відлуння тих ляпасів і коротко гавкає, ніби прагне зімітувати той звук. Але Пес з-поміж акторів найбездарніший, і його імітація розчиняється в дощі й пропадає.
— Да, — задумливо каже Аркадій Петрович, почухуючи спершу одну, а тоді другою рукою другу щоку. — Доведеться жениться таки на тобі, Таєчка. А може, й дальше будем жить на віру. Людочку я якось уговорю! Я ж все-таки її спас!
І він почав там, на верхотурі, розхитуватися, як корабель у шторм.
21
Читачеві чи недорозвинутому критику, яких тепер немало розплодилося, може здатися, що я для цієї трагічної сцени недоречно вжив поетики фарсу. Але це не так, хоч елементи трагікомедії тут увіч присутні, адже дія не кінчається трагічно. Зрештою, не я це примітив, а ще творці барокової драми: трагічне кінчається там, де починається комічне, смішне і навпаки. Не раз і трагічне буває смішне, бо чиниться безглуздим та невідповідним, а смішне — трагічним, бо також невідповідним, а отже, безглуздим. Але нехай читач не поспішає з висновками, бо дійство, і справді дійшовши кульмінації, ще не закінчилося, хоч, кажучи відверто, головні колізії вичерпало.
Іван Василевський покинув Сферу вночі, в дощ. І відразу, щойно ступив на порога, був люто обгавканий Псом, притому як ніколи давніше, тобто не задля демонстрації і прихованих намірів. Пес навіть не полінувався вийти у сльоту і, що здивувало Івана, був обланцюжений, а таке господарі чинили з ним украй рідко. Отож рвався на ланцюгу й метався, хрипів, харкотів і так лунко гавкав, що від того в душі Івана Василевського спалахнув містичний жах. І це тому, що хлопець подумав, що Пес знає, що сталось у домі, отож і виливає перед винуватцем трагікомедії своє до нього ставлення без жодних дипломатій. Не розмірковуватимемо про інші варіянти причин такої поведінки цього героя, не міркував про те й Іван, хоча й пригнітився. Але був розважний і крадькома обійшов оскаженілого Пса. Одначе гавкіт чувся доти, доки Василевський ішов вулицею, на яку навряд чи гадав колись повернутися. І тільки коли звернув на іншу, якою ходив трамвай, гавкіт урвався, ніби на чийсь наказ.
Цієї пори трамваї, звісно не ходили; на щастя, дощ перейшов у мжичку, докучав, але принаймні не так, як злива, отож Іван, бережучи силу, увігнавши голову в плечі, почвалав із дерев’яною валізкою в руці і з запаленою цигаркою в роті, узявши скерунка до вокзалу, де принаймні зможе досидіти до ранку, а вже тоді діставатиметься до гуртожитку, який був у протилежному кінці міста. Але про те, що сталося, не думав. Отак вимкнув чи вимів те із себе, ніби все наверзлося, хоча схильності до видінь та маячні не мав. І це не тому, що був аж такий твердошкірий, просто втомився й вичерпався, тож завести в таку хлющу мислительну машину, хай примітивну й допотопного зразка, сили не знайшов. Натомість його охопила печаль, яка в нього виникала не лише тоді, коли меланхолійно плавився, а й тоді, коли мав тверду рацію, а життя тицяло йому з усією очевидністю, що це не так. Отож тьопав і тьопав, цілком спустошений, більше схожий на зопудалізовану істоту, а не на живу, принаймні за такого мав його єдиний п’яниця, який ще недоблукав свого в цій ночі, а може, його водило. Пияк дихнув Іванові в лице сморідною перегарною хвилею і сказав:
— Слиш! Дай закурить!
— Пшов вон! — люто визвірився на нього Іван Василевський, аж пияк перелякано сахнувся.
— Чучало горохове! — сказав і плюнув під ноги, але більше не в’яз.
Іван і тією зустріччю не перейнявся, а тюпав і тюпав, небо над ним плакало, світ довкола розкисав, хоч і так був розмочений до решти, він сам розквашувався, але не плакав, тільки тупо світив змореними очима й бачив перед собою порожню вулицю. А йшов чомусь не хідником, а серединою. Під ліхтарем, який самотньо горів, зирнув на годинника — друга година ночі. Здивувався, що минуло так багато часу, але не переймаючись тим, бо це добре, що минуло багато часу. Повз нього промчала машина-легковичка, обдавши його віялом бризок. Але не зіступив набік, а продовжував рухатися так само, механічно соваючи ногами.
У такий спосіб щасливо дістався до вокзалу, зайшов, вимітив оком порожню лаву, посунув туди, сів, поставивши валізу між ноги, скулився, зігнувся, так і не висуваючи загнаної в тулуба шиї, і миттю заснув, звісно, без будь-яких марев, навіть без картинки перед сном на античного сюжета. І поки в такій дивній позі спав, з нього помаленьку стікала вода, бо дощ під час його годинного пішого ходу не лише мжичив, а кілька разів добряче припускав. І та вода текла замість сонних видив, аж містично наладнаній бабі, що сиділа навпроти і не спала, бо стерегла речі (їй здавалося, що всі люди на світі — злодії), вимарилося, що цей хлопець розтікається, і їй стало страшно: а що буде, коли розтечеться зовсім. Саме тому поманила пальцем міліціонера, який вряди-годи цілком некультурно роздирав вершу, і тим-таки пальцем указала на мертвосонного, але з розплющеними очима Івана Василевського, відтак і на велику калюжу, що досягала вже до гумових чобітків баби.
— Це він шо, влюрився? — спитав міліціонер.
— А ви понюхайте, понюхайте! — тонко й підхлібно озвалася баба. — В мене нюх тонкий, але паскудства, да, паскудства… нє, не чую. Коли б було паскудство, я враз почуствувала б.
Міліціонер голосно втяг густоволосим носом, але нюх у нього ніколи не був тонкий, бо основний напій, якого пив, була самогонка, а ця зараза нюх притлумлює.
— Да, кажиця, пахне нормально! — поважно, з баранячою величністю сказав міліціонер, але задля порядку торсонув Івана Василевського.
— Га? Шо! — підірвався той, а побачивши міліціонера, пролопотів заздалегідь покладені на поличку мозку слова:
— Їду в Кам’янець-Подільський. Поїзд через дві години.
— Ти подиви, шо надєлав? — суворо сказав міліціонер.
— Дощ, — сповістив Іван, по-собачому зирнувши на міліціонера, хоч мало б бути навпаки. — Трамвай не ходить, довелося йти пішки.
Баба навпроти світила розжареними бляшками, чомусь їй здалося, що перед нею чорт, хоч знову-таки мало б бути навпаки — це в неї по-чортячому світилися очиці.