Або не розумів панотцевої міни, або було йому занадто моторошно говорити про таку справу. Та панотець умів змусити до розмови. Узявся на такий більше-менше спосіб, як із Пазею. Буцім зажурився та й таки направду свиснув уже тепер губами.
— Фть! А я всю надію мав. То, кажете, що не може бути таким, як ви?!
Комісар далі соромився, отже відповісти вже мусив:
— Та де ж я так кажу? Пан Славко може бути старшим від мене!
— Старшим від вас? — дивувався панотець.
— Певне!
Панотець знов обернувся жваво до їмості й пояснив комісарові слова:
— Кажуть, що Славко може бути старшим від них.
Комісар, очевидно, хотів збутися цих допитів. Старався завернути розмову на інший бік; запитався панотця, що це за чоловік Сенько Грицишин, бо його вибрали виборцем. Але панотець не знав молодих мужиків. Тямив тільки старших, а з них уже більша половина повмирала. Зрештою, не мав охоти пригадувати собі.
— Я його не знаю. Певно, якийсь вороницький злодій!
—Та де злодій?!— забувся комісар. —Я його питаюся, чи буде голосувати на Шубравського, а він мені повідає, що ще не знати. — Потім говорив, ніби сам до себе: — Та що це мене обходить? Краньцовський заручив, що відси кождий добрий.
Попри панотцеві вуха прошуміли комісарові слова, як вітер мимо сухе дерево.
— Як не вірите, то я вам покажу Славкові свідоцтва.
— Та чому не вірю? — просився комісар.
— Я вам покажу навмисне, для переконання. — Панотець любив послугуватися словом "навмисне", як лиш воно хоч трішечки було придатне. Схопився з крісла й справився йти по свідоцтва, їмость змилувалася над комісаром і прийшла йому з підмогою:
— Та дай панові спокій! Може, вони потребують уже від'їздити?
— Мені вже таки час, — сказав комісар і подивився на годинник.
Панотець подумав собі, що це недобре, коли їмость боронить комісара.
— Прошу зо мною на хвильку до канцелярії! — сказав до нього. Коли ж завважив, що комісар вагається, то ще прикинув: — Я вам розповім про Сенька Грицишиного; тепер я собі нагадав, що він за один. Прошу! — і повів його до своєї канцелярії.
Очевидно, про Сенька не було розмови. Проте ж, однако, комісар міг сказати собі з чистим сумлінням, що задармо не обідав.
Заки випустив панотець комісара на волю, то за той час устиг Іван погодити Пазю з Петром Оском'юком. Іван був також того переконання, що Пазя дуже тяжко зневажила Петра. А де ж це подумана річ, аби пустити таку неславу про чоловіка, що він та гонив корову розперезаний?! Здавалось Іванові, що за розпуск таких вістей та жде Пазю вічний кримінал.
— Не гадай собі, що це мала справа! — говорив до Пазі. — Ти скалічила тим чоловіка навіки. Будеш видіти, що його тепер прозиватимуть у селі Розперезаним. Воно на тобі зачнеться, а за тобою ще не один ускочить до арешту.
— Я не брехала, панотець посвідчить, — пробувала боронитися Пазя. Але Йван її спинив:
— Спам'ятайся, дурна! А хто ж би таку "кальму" кидав на чоловіка?! Що ж він кому винен? Та я би сам не свідчив за тобою в такім ділі, не то панотець!
Не так легко вдалось Іванові задобрити Петра. Треба було аж помочі війта та й Павла Гаєвого. І це не набагато здалося б, якби так Петро не лякався, що зробить собі ворога з Івана, коли з Пазею не погодиться. Заплатила Пазя грішми Петрові, ще й могорич поставила на перепросини.
Отже-таки два хлопчики, йдучи на другий день до крамниці, питалися дівчинки, що вертала відти:
А вже є Розперезаний у крамниці?
X
Славко ще довго розмірковував про самогубство. І це була його одинока потіха. Бо як тільки зачали занадто його непокоїти думки, як тільки почув над вухами те влізливе, докучне гудіння — "невільник, невільник!", то зараз шептав: "Отже страчуся так, як Гринько!" Хоч сам у це не вірив, то те "щось", що гуділо йому над вухами, мабуть, вірило, бо в ту ж мить лишало його в супокою.
Ще заєдно порпав ямку, ще заєдно ходив по другім сніданку на прохід. Але вже не під лубин; його приорав недавно мужик під жито. Ходив Славко до того лісу, що ріс зараз за лубином. Там також була дебра. Над нею сідав під смереку й курив безперестанку.
Аж одного дня повиділось йому, що він блудив над якоюсь бездонною пропастю. Уже мав ось-ось хибнутись і впасти в безодню коміть головою, але якісь невидимі руки схопили його в саму пору й віднесли в безпечне місце.
Таке видіння навіяло на нього письмо від сестри Галі Радович. Вона писала до родичів, що приїде з маленькою дочкою до Воронич на храм, що припадав на другу богородицю. В письмі приписувала, що забере з собою Славка, бо він пеститься при родичах і не думає поважно вступити вже раз до якогось уряду. Вона ж із своїм мужем постарається вже спонукати Славка до якоїсь крайньої постанови. Натякала також, що в них є ширші знакомства в жіночім товаристві. Тож не без того, аби таке знакомство не вийшло на користь Славкові.
Це письмо було тими невидимими руками, що винесли Славка на безпечне місце. Безоднею ж була зневіра в забобон. Адже він міг Славка знищити на нінащо. Вже за саме те, що Славко йому наперекір веселився, то забобон піддав йому самовбійчі думки. Що ж би було сталось, якби Славко провокував його безперестанку далі?! Тоді забобон міг йому таки дійсно підкинути який мотуз та висадити на сосну! А Славко ще й хулив. Лячно й подумати! Та минулося. Добре, що на тім стало!
Тепер Славко відітхнув легше. Менше з тим, як він викрутиться перед швагром і сестрою, досить того, що спасся перед родичами. Має спокій аж до храму, а потім... потім забобон уже скаже. Славко вірував у нього ще твердше, аніж перед тим. Ще й те йому додавало духу, що він сам-один додумався до того забобону. Ніхто його на цю дорогу не справляв, ніхто не натякав йому навіть на щось подібного, він сам своїм життєвим досвідом прийшов на таку думку. Досі не признавався Славко з тим забобоном нікому лиш через те, аби з нього не сміялися. Тепер же не признався б нікому також і з тої причини, що ця думка — його виключна власність. Дорожився з нею, бо здобув її таким тяжким трудом, такими страшними душевними муками. Хвалив собі Славко колишню свою постанову, щоби не переноситися до Львова, але сидіти на селі. Там, у гаморі, не мав би був нагоди розслідити докладно природу свого забобону. А тут, у тишині, не заважало йому ніщо посвятити свої духовні сили на відкриття такої філософічної теорії, що має завсіди в щоденнім житті практичне пристосування. Правда, Славко ще мав у гімназії неясне передчуття цеї теорії. Не раз навіть при веселій забаві з товаришами приходило йому на думку, що за цю веселість відпокутує на другий день у класі злою нотою. Але все-таки не був цього певний і через те не розслідував, чи його передчуття справджувалося. Аж сільська тишина дозволила Славкові згуртувати всі думки й попасти на добру дорогу.
Тепер ясно бачив, якими гарними, якими чудовими прикметами величається сільське життя. Харч здоровий, спання — вволю, а духовні сили буяють! Славко почував, що вернулася б його душевна рівновага, якби не одно. Якби не думка про Краньцовську. Він лютився на зрадницю! Не раз йому здавалося, що вже не має ніякої жури. Аж ось, нараз, неначе щось шпигнуло його шилом у саме серце: нагадав собі Краньцовську! Та й за що на нього такий припадок? Він же так чесно думав поділитися з Краньцовським. Собі забрав би жінку й її маєток, а йому лишив би діти. Так же ні, зрадила.
Чи любов його перекинулася в ненависть, чи, може, дотеперішня жура. Цього Славко не міг збагнути; досить того, що ця ненависть його мучила. Коли перед тим відгонив її з свого серця своєю розпукою, то тепер, як розпука зникла, загостила ненависть до його серця на постійний прожиток. Ніяким способом не міг себе розважити.
— Що мені на ній залежить? Нехай отам пропадає! — шептав до себе, а все-таки думав про неї й сердився на неї. Підозрівав себе навіть, що дуже радо погодився би з нею, коли б вона тілько дала до цього почин. Коли ж на таку згоду не було ніякої надії, то його це лютило тим гірше.
Отаким чином, хоч сестрине письмо врятувало Славка від журби й гризоти, отже-таки зденервування його не покидало. Мучився далі.
Тим часом сестра приїхала. Друга богородиця припадала в четвер, а Галя приїхала в середу з полудня. Вона була зовсім схожа на панотця, розуміється, лиш так, як жінка може бути схожа на мужчину. Сильна білявочка, маленька, як панотець, і ще, може, товстіша від нього. Була навіть такої самої вдачі, любила насварити. Одначе легко можна було завважити, що вона старається змінити свою вдачу, а радше, що когось удає. Пізнати це було найдокладніше по її рухах; вони виходили в неї все якісь неприродні, неначе вивчені. Мова її була також неприродна. Намагалася говорити голосно й поволі, але, розбалакавшись, говорила хутко. Як тільки похопилася, то доразу звільняла балачку й цим, іменно, доказувала штучність своєї мови. Також з її сміхом те саме було. Вона була така сама простодушна, як панотець. Тож дуже часто сміялася сердечне. Та нараз серед сміху нагадувалась і переривала сміх. Це ж їй так легко не йшло, бо вона стягала примусом лице до поважного виду, а очі-збиточники сміялися далі. Таке переривання сміху виглядало дуже дивно.
Слова, якими вона послугувалася, робили би на непривичнім також враження штучності. Отже, на ділі воно так не було, бо Галя попсувала собі мову ще в школі, в інституті. Там вона вчилася трьох мов: української, польської й німецької. Чужих мов, очевидно, не вивчилась, а свою рідну покалічила. Бо, поминувши вже те, що її вчили рідної мови учителі й учительки, які самі не знають гаразд цеї мови, але надто з Галею зайшов такий припадок, що вона позабувала ті слова, які перед наукою в школі винесла з дому. Одно чуже слово вигонило з її мозку двоє рідних слів. Мабуть, у її голові не могло зміститися аж тілько нових понять. Або голова завузька, або субстанція мозкова гіршого сорту, досить того, що хоч додавала до своєї мови слова польські й інколи німецькі, то все-таки хибувало їй слів. Ще як хутко говорила, то це нікого не разило, бо здавалося, що вона з поспіху пропустила якесь слово, яке слухач легко догадувався. Як же говорила поволі, то сама попадала в нетерплячку із-за недостатку слів. Тоді кривилась і тріскала в пальці. Співбесідник звичайно піддавав їй доладне слово.
Галя привезла з собою також дванадцятилітню наймичку Гандзю, що мала за завдання забавляти маленьку Галину дочку, Олю.