Потім великим ополоником насипав тієї бурди у великі полив'яні миски і запросив нас широким жестом до вогнища. Ми з недовірою взялися за дерев'яні ложки, спочатку піднесли їх до носів. Це була звичайнісінька рибна юшка, але ж яка запашна! Дід кахикнув, індуси наповнили наші чаші з тієї славнозвісної сулії з ящіркою.
— Будьмо завжди! Будьмо вічно! — виголосив господар короткий тост.
Чи бачили ви коли-небудь, як заводять старого "ЗІСа", чи полуторку? Аби цей чермет ожив, треба було крутнути залізною корбою разів так із п'ятнадцять —двадцять, поки сорочка не прилипне до тіла. Так от, після того, як ми влили у себе вміст чаш, з'явилося відчуття, ніби хтось вставив у тебе оту залізяку та кілька разів її провернув. Разом із нею стільки ж разів крутнулися мозок, серце, шлунок, усе, що всередині. Скільки разів доводилося чути словосполучення: "момент істини". Мабуть, оце він і був, отой момент. Нам здалося, що ми геть усе зрозуміли, але це розуміння вперто вислизало з обіймів свідомості, не давало огранити себе у форму слів та образів.
— Гарна штука, правда? — всміхнувся дід у вуса. — Сам робив, але рецепту цьому о-йо-йо-й скільки віків, так далеко, що звідси не видно. Дам вам із собою трішки, мо' згодиться, але вживати слід лише в екстреному випадку.
— Чому ми тут? — запитав я діда.
— А ти не зрозумів?
Я заперечливо похитав головою.
— Налийте їм ще, — наказав дід.
Ми випили. Нас ніби підкинуло вгору і вдарило об долівку.
— Діду, а давай по третій, — відчайдушно запропонував Гриша.
І коли чаші знову наповнилися, проголосив стоячи:
— Кохання вічне! За всіх закоханих!
— Ну нарешті! Ти на правильному шляху, синку! — задоволено крякнув дід.
Якби ми дісталися дна сулії і впіймали за хвіст оту зелену ящірку, то, мабуть, сповна спізнали б істину, заради якої покликав нас дід. Але він нам більше не дозволив пити. Поцілував кожного по-батьківському в лоба, перехрестив і легенько підштовхнув до виходу.
— З вами Любов і ця Велика Гора, — сказав на прощання.
Попри пригоди, які пережили в тому чаклунському місці, ми не рвонули звідти притьмом, йшли повільно, наче боячись розхлюпати враження і думки, які нас переповнювали. На вершечку гори зупинилися. Сіли, притулившись спинами до своїх "персональних" сосон і... позасинали.
Я прокинувсь у Гришиній квартирі від лютого холоду. На столі бедлам: недоїдки, перекинуті пляшки, недопалки в склянках. Балкон відчинений навстіж — так ми вчора боролись із димовою завісою. Але голова була ясна, на серці не так гидко і мерзенно, як учора, а світло й радісно. Я розбуркав хлопців, які спали, хто де, Данило взагалі на підлозі, підмостивши під голову рюкзак та викрившись бушлатом.
— Стоп, — спантеличено почухав потилицю Гриша, — ми ж наче вчора збиралися їхати на Гору.
— Твоя правда, — підтримав його Костя, — збиралися, але, мабуть, не доїхали.
— Ой, хлопці, знали б ви, що мені наснилося! Наша Гора, подорож у просторі й часі, чари та найголовніше — дівчата! — солодко потягнувся Данило.
— Стривай, стривай, а чи бачив ти нас в обладунках витязів? — запитав я.
— Та ким ми тільки не були — і козаками, і солдатами, одне слово, кіно — супер, а крутили його якісь індуси з дідом, — аж захлинався від захвату товариш.
— А яка ж класна горілка в того мага! — додав Гриша, — А може, й справді ми там були?
Він визирнув у вікно. "Жигуль" — на місці. Але це ще нічого не проясняло. Притьмом збіг униз. Ми зрозуміли його задум, тож спостерігали за маневром друга з балкона. Було видно, як повертає ключ запалення, мало не впритул розглядає дошку приладів.
—Повний бак! — крикнув, висунувшись із кабіни.
Ми полегшено зітхнули. Слава Богу, значить, просто перебрали, ну, з ким не буває. Одночасні галюцинації — це й справді диво, але ми його, мабуть, заслужили. Я розслаблено відкинувся на спинку дивана, рука автоматично потяглася до гітари, яка сумувала, притулившись грифом до стіни. І тут інструмент в моїх руках несподівано ожив, затріпотів, ніби дівчина в гарячих обіймах коханця. Пальці затанцювали на струнах, мов солісти ансамблю Вір— ського, видобуваючи з дерев'яного лона моєї подруги таку іскристу імпровізацію, що хлопці від подиву роти пороззявляли і собі кинулися до гітар, щоб підтримати мій відчайдушний прорив у світ музики із мороку війни. І нам вдалося! Вийшла така собі нічогенька композиція. Це було подолання Евересту крізь віхоли й морози, крізь утому й страх із тріумфом на вершині.
— Оце тобі! — кажу, — та ми ж іще вчора і пальцями, і язиками поворушити не могли, а сьогодні, що витіваємо! Не знаю, як ви, хлопці, а я вірю, що на Горі ми таки побували... Ви не забули, що в нас сьогодні увечері концерт?
...Площа Свободи. Океан очей. Протилежного берега не видно. Паруси підняті. Ми рушаємо у далеке плавання. Але нам потрібні, як і морякам, орієнтири, себто зорі. Я завжди знаходив у натовпі кілька пар очей, щоб розмовляти з ними. І цього разу став їх шукати. Ось ці якісь порожні, а ці злі, а ті байдужі, далі хтиві, тяжкі, п'яні, звісно, більше було добрих і теплих, але пересічних, тоді як я потребував особливих. Але раптом... Що це за пара вологих оливок, привезених із сонячної Валенсії? Невже Дарина? Я ще не бачу її обличчя, але точно знаю, що це вона. Звідки, яким дивом опинилася тут? Але яке це має значення, якщо ми перебуваємо у смузі див. Я глянув на хлопців: "Готові?". З їхніх сяючих мармиз зрозумів, що вони теж знайшли те, що шукали.
— Повний уперед! — кричу в мікрофон.
Нашу "Бригантину" накриває перший вал людського шалу. А за ним — другий, третій, восьмий. Гітари ревіли від передчуття неймовірної пригоди. Та це ж не морський, а космічний корабель, що стартує до зірок! Ми почали з "Евересту", продовжили "Атлантами", "Зеленою рікою", "Журавлями", "Штормом в океані", а завершили рок-баладою "Очі", яка стала кульмінацією всього концерту.
Йдіть до мене крізь морок нічний,
Як паломник на сонячну ватру,
Добре чую ваш поклик п'янкий
Крізь холодне безмежжя галактик.
Ні, не йдіть — як молитва летіть
Над просторами рідного краю
Буде щедрою зустрічі мить,
Йдіть до мене, благаю...
Я співав, а двоє оливок пливли по руслу, прокладеному моєю рукою у людському океані. Ось вони повільно піднімаються сходинками сцени, останній крок збігається із завершальним акордом, наші руки зустрічаються, ніби кораблі на орбіті, ми підносимо їх догори, мов переможці на рингу. Бічним зором помічаю, як над сценою злетіли ще кілька пар рук — мої друзі та їхні суджені теж святкують перемогу! На площі писк, вереск...Нас мало не збиває з ніг дев'ятий вал всенародного тріумфу...
Якщо ви подумали, це хепі-енд, то фатально помилилися. Ми загинули 17 лютого 2015 року під Дебальцевим на блокпосту "Мойша". Все відбувалося за класичним сценарієм: командування про нас забуло, хоча мало вислати підкріплення або дати наказ про відступ. Тим часом "сепари" зосередили на нас усі малі та великі стволи, які в них були. Поля навколо нас переорані снарядами та мінами. Кількох наших убило, поранені покульгали та відповзли у тил, залишилися лише ми вчотирьох. Не збиралися нікуди йти, бо нам, по-перше, дуже подобався цей "Мойша", а по-друге, ми нічого не боялися. Чекали отого неминучого, що мало статися, з якоюсь хлопчачою безтурботністю, веселістю і навіть цікавістю. Були озброєні снайперською гвинтівкою Драгунова, АГС — автоматичним гранатометом, кулеметом ПКМ, протитанковим самострілом "Фагот", ну, і само собою, персональними АК-74. Якщо перекласти цей арсенал на музичну мову, то виходить, що мали гітари соло, бас, ритм і барабани. "Що граємо?" — запитав я хлопців, коли з лісосмуги виповзли два Т-72 та три "бетеери" із десантом на броні. "Звісно, "Шторм в океані", — дружно відповіли побратими. Данило дістав із рюкзака баклажку, зробив добрячий ковток і зі словами: "По сто грамів наркомівських..." передав мені. Я теж приклався... кахи-кахи... "Ах ти ж, шибенику! — кричу. — Що ж ти мовчав, що приховав дідову настоянку?" Руки хлопців теж потягнулися до магічного напою. Всередині нас щось вибухнуло, осяявши далеке минуле і майбутнє, обличчя живих і мертвих, а ще якісь скрижалі, котрі ще не могли прочитати. Ми були готові до бою. Я взяв на приціл своєї "соло-гітари" башту переднього панцерника. Добре бачу обличчя всіх "пасажирів". Одне з них до болю знайоме. Воно добряче змінилося з часу нашої останньої зустрічі, припеклося на балканських, сирійських, африканських і донбаських вітрах і стало нагадувати полив'яний глечик із гарбузовою кашею, але очі — так само злі й жадібні, як у вовка. Це Оникій Корост — кримінальний авторитет, найманий убивця, котрий, аби уникнути присуду закону чи кулі конкурентів, утік з нашого міста в середині 1990-х. Кажуть, став солдатом удачі, залишивши кривавий слід у багатьох гарячих точках світу, але, мабуть, кепські його справи, якщо опинився тут, серед сепаратистської наволочі, що воює за тридцять срібників. На його руках — кров Гришиного батька та ще кількох підприємців, які двадцять років тому намагалися заснувати власний бізнес. Довго шукав його суд праведний, і ось тепер він сам їде на танку до пекла. Я підморгнув хлопцям, як це завжди бувало на концертах, мовляв, починаємо. Цю смертельну композицію мала відкривати сольна партія. "До, сі, ля, соль..." — заспівала моя грізна гітара. Глечик Короста розсипався на броні кривавою кашею, заодно кілька бойовиків скотилися додолу. Потім вступила бас-гітара Данила Жала: ракета, яку випустив із "Фагота", прошила танк і струсила з нього, наче мошкару, решту піхоти. Затим включилися в гру барабани Гриші Дудки, за кожним ударом заганяючи на той світ по кілька ворогів: "Бу-бу-бу...". А яка композиція без хвилюючого наповнення, що створює ритм-гітара? Це все одно, що кришталева ваза без вина. Костя розсівав по полю свої смертельні ноти із притаманними йому пристрастю і натхненням. Це була наша лебедина пісня. Ми заслужили оплески, але замість них одержали два прямих влучання з гармати танка, який ми вчасно не помітили, бо виповз десь ізбоку.
Наші пошматовані тіла ще жили. Проймало дивне відчуття цілісності та опанування сенсу життя і смерті. А перед очима — оті золоті скрижалі, на яких все про нас написано: хто ми, звідки, для чого народилися і жили.