Вони здивовано, мовчки стежили за рукою завідувача. Рука робила якісь позначки на паперах. Після тривалої, напруженої тиші Платон Юліанович раптом підняв розпатлану голову:
— Листи пишете?
Тепер трьом піонерам зразу стало ясно, навіщо їх несподівано сюди покликали. Зціпивши зуби, Платон Юліанович водив очима по обличчях піонерів:
— Про кого пишете?
І товаришам незручно глянути один на одного, і вони не знали, чи відповідати, чи ні? Збентежено мовчали. Нарешті, завідувач ударяв кулаком по столу, неголене обличчя стало темно-червоним, він крикнув:
— До кого пишете, я вас питаю?
— Ми напишемо в ЦК партії, до наркома освіти,— запинаючись на кожному слові, тихо відповіла за всіх Кіра.
— Хтозна, чи вони повірять вашій писанині,— зовсім іншим тоном, безнадійно похитавши головою, сказав Платон Юліанович.
— Звичайно, повірять! — з непідробленою щирістю в голосі впевнено сказав Вова.
— Я маю право вас негайно вигнати з школи з такою рекомендацією, яку я захочу дати, ви знаєте це? — суворо спитав Платон Юліанович.
— У вас немає для цього ніяких підстав,— стримано заперечив Аркадій.
— Є, я знайду підстави! — стукнув знову по столу завідувач.
Схопившись з крісла, Платон Юліанович знову сів. В руках крутив нервово лінійку... Довелося Платону Юліановичу умовляти, випитувати і лякати школярів, але це не допомогло. Піонери уперто не хотіли піддаватись і сказали Платону Юліановичу всю гірку правду про становище в школі. Головне — вони все знають... Знають докладно, говорять впевнено. Платон Юліанович почав скаржитись на труднощі, нарікати навіть на педагогів.
Дзвінок знову роздратував Платона Юліановича. Вгорі затупотіли сотні ніг, і через хвилину в кабінет увійшов Чернуха. Платон Юліанович галасливо накинувся на піонерів. Послухавши відповідь дітей, Василь Петрович підморгнув Платону Юліановичу і вийшов.
Сашко Мостовий саме поспішав по східцях у двір, штовхаючи поперед себе якусь дівчину, що мало не полетіла вниз. Василь Петрович спинив Сашка.
— Почекай, Пат Пінкертон, король сищиків! — дружньо посміхаючись, сказав Чернуха.— Листи пишуть твої приятелі? Там, здається, і про тебе написано таке, хоч із дому тікай. Жаль, нема кому добренько полякати тих писак, жаль, жаль. А треба було б полякати як слід, щоб і адресу забули, куди писати. І все твій друг Аркадій та його приятелі. Жаль, що не можна їх налякати. Ну, біжи, Пат Пінкертон...
— Єсть! — крикнув Сашко, повернувся і, перестрибуючи через кілька східців, побіг тепер нагору.
Першою зустрів Сашко Басю-зоолога:
— Ей, ти, ходи сюди, чуєш? — заклавши руки в кишені, покликав Сашко.
Бася підійшла. Змірявши очима її тендітну постать, Сашко недбало кинув:
— Листи підписуєш проти мене? — помовчав трохи і наблизив своє обличчя до голови Басі.— Гляди, бо я знаєш що зроблю?!
— Я... нічого... Я і не знаю зовсім, це не моє діло, я...— забелькотіла перелякана Бася, плутаючи неслухняні слова.
— Отож гляди! Спробуй ще на мене поскаржитись! — Не глянувши на Басю, Сашко пішов шукати інших учнів.
Через залу хутко пройшов Пилип Данилович, поспішаючи в кабінет. Він встиг лише на кінець розмови завідувача з піонерами, але й цього було досить. Обіпершись рукою об свій стіл, стоячи послухав. На лобі у нього раптом набухли жили і виступив піт. Кужіль потер рукою голову, немов щось пригадував. Аркадій, Кіра і Вова вийшли. Кужіль кинув книжки на стіл і на півслові перебив обурені вигуки Платона Юліановича.
— Нарешті, я хочу поговорити з вами одверто, Платоне Юліановичу. Обидва ми відповідаємо за доручену нам роботу. Я тут людина нова, придивлявся, вивчав, навіть прощав багато, але більше не можу.
Платон Юліанович здивовано встав з таким виглядом, ніби йому треба захищатись, перехилився через стіл...
— Не розумію, нічого не розумію...
Раптом Чернуха з'явився на порозі. Кужіль роздратовано штовхнув двері — ледве не прищипнув борідку Василю Петровичу:
— Не можна сюди, треба спочатку постукати!
— Що це за правила? — скипів Платон Юліанович.
— Давайте без нервів і без істерики, Платоне Юліановичу. Що за правила? Чому для всіх існує правило стукати в двері, тільки для цього... вашого друга і холуя немає законів. Ще раз прошу вас, вислухайте мене спокійно. Ось ви зараз тут залякували піонерів, хороших піонерів, активних дітей, кращих учнів. Вимагали, щоб діти не посилали листа в ЦК партії. З якого це часу члени партії стали боятися свого ЦК?
— Наклепи пишуть ваші піонери!
— Нічого подібного! Навпаки, треба декому повчитись у них класової чуйності і почуття справедливості радянського громадянина, так, так... Не гнівайтесь, партія доручила нам формувати молоде комуністичне покоління. Наша радянська школа — партійна школа. Ви злочинно, погано керуєте цим закладом... Вислухайте мене спокійно... Знайте,— наша партія, держава можуть простити людині якісь помилки, але злочинного ставлення до дітей вам ніколи не подарують. Я довго придивлявся до вашої роботи. Ви не любите дітей, майже ненавидите їх. Ви не любите своєї справи і не розумієтесь на педагогіці. На посаду завідувача школи ви потрапили випадково, ви не педагог, і всі негативні якості вашого керівництва вплинули на частину педагогів. Школи, як головнішого засобу комуністичного виховання молодого покоління, ви теж не визнаєте. Це вже лінія антипартійна і поводження ваше теж. Ви завели склоку серед учителів і зробили своїм другом отого Василя Петровича. Чув, чув, що він добрий педагог! Я вже перевірив. Він поганий педагог і географію, яку викладає, або не знає, або не хоче знати. На уроках провадить безглузді розмови, розповідає анекдоти, вихваляє дореволюційне життя. І викрили його піонери, а не ви! Деякі вчителі бояться вас, вашого друга і по-чиновницькому виконують свої обов'язки. Вони працюють ніби сумлінно, але хіба так повинен працювати радянський педагог? Кращих учителів ви зацькували зовсім,— неправда? Згадайте останнє засідання педагогічної ради, де ви кричали на Райко, на Крайчик, на Шостака... За що? Вони вимагали кращої роботи в школі, їм важко працювати в таких умовах. Даремно ви нервуєтесь і перебиваєте мене, я вважаю за свій обов'язок, як ваш помічник, сказати все одверто, а там побачимо. У відділі освіти вважають вас за хорошого завідувача, бо там працює інстуктором ваш друг Бармига, він же влаштував вас сюди, а за міськпартком і райпартком ви не розписуйтесь,— подивимося ще, як там до вас поставляться.
— Загрожуєте? — крикнув Платон Юліанович.
— Ні, тільки доводжу до відома, і більше нічого. Хоча загроза для вас виросла велика. Де гроші, зібрані на підручники? Учням не вистачає підручників, вже минає половина учбового року, а ви все мудруєте!
Почувши про підручники, Платон Юліанович важко опустився в крісло і заблимав очима, ніби в око попала порошинка.
— Крім того, ремонту майже не зроблено, наочного приладдя немає, в майстерню Іван Семенович Шостак весь свій інструмент приволік з дому, хоча збирав його все життя, бо любить майструвати. Біднішим учням ми допомагаємо недостатньо. А сніданки? Як вам подобається вчорашня історія з отруєнням? Характерно, що чергував ледар Чернуха. Для вас це не має значення, а для мене і, може, ще для декого дуже важливо. Скільки разів на педагогічній нараді піднімалося питання про чергування батьків у їдальні. Ви різними засобами уникаєте цього. Досі не було у вас батьківських зборів... Ну, годі, всіх "досягнень" нашої школи не перелічиш! А ви подумайте... Не забувайте, що учні все знають, дещо і я від них довідався. Треба негайно закупити підручники, а не лякати піонерів за те, що листа напишуть.
В двері хтось постукав, і, не чекаючи дозволу, голова Чернухи просунулася в кабінет.
— Не лізьте сюди! Не можна, вам сказано! — заревів Платон Юліанович. І голова враз зникла.
— Я більше не можу...— тихо застогнав Платон Юліанович, потім ще раз одрубав роздільно кожне слово.— Я більше не можу!
Зникла вся його чванливість. Простягши боязко руки, благально спитав:
— Що ж мені робити, що?
Кужіль відповів:
— Важко давати поради... Я багато думав над цим і глибоко переконаний, що керувати школою повинен в першу чергу справжній педагог. Обов'язково хороший педагог, з великим стажем, який любить свою роботу, кохається в ній, любить і розуміє дитину і справу виховання комуністичного покоління. Ви не педагог, не любите свою роботу і дітей, ви — випадкова людина в школі... В нашій роботі без щирої любові до справи не можна. Радянський педагог повинен працювати з натхненням! Вибачте, що я так різко говорю,— ми ж не дипломати і не закохані. А поради давати важко...
— Обвинувачувати, звичайно, легше,— з досадою сказав Платон Юліанович і підійшов до вікна. За кілька сажнів, під стріхою сарая, побачив пару сіреньких, у чорних шапочках, заклопотаних галок. На них сиплеться сніжок, схожий на конфетті. Галки сидять близько одна до одної, ніби пошепки розповідають плітки. "Про мене базікають",— подумав Платон Юліанович. А там, вище, пролітає сиза хмара, схожа на пухку перину. Лягти б на ту хмару і залетіти у безвість, світ за очі!
Люта злість знову наповнила груди. Низенький, у широких штанах на коротеньких тонких ногах, з розпатланим чубом, Платон Юліанович, полохливо поспішаючи, кинувся до свого пальта.
— Не можете порадити, знаю! Робіть, що хочете... я хворий, в мене серце розривається. Хворий, божевільний!.. Робіть, що знаєте! — сіпнув портфель і вилетів з кабінету.
Охопивши голову руками, Кужіль обіперся ліктями об стіл. "Неврівноважений, трудний, не любить критики й самокритики",— ледве встигло пролетіти в стомленій голові перед тим, як енергійно стукнула в двері і увійшла Катя.
— Ви самі, Пилипе Даниловичу? Шкода, мені потрібен завідувач.
— Нічого, сідай, Катюшко. Як у тебе справи?.. Зустріли тебе піонери не так, як Валю в перший день її появи в школі? — пробував посміхнутись Кужіль.
— Ні, я вже познайомилася з учнями. Піонери — найкращий у світі народ!..
— Як для кого...
— Тут є школярі, з якими можна чудеса творити, активні, розумні, в їхньому віці політично багаті. Сьогодні збори, починаємо штурмувати "нз". Хочу поговорити з педагогами і попрошу допомоги. Я надумала зробити головою піонерської бази Аркадія Трояна. Ах, який хлопчина!..