Людей ми не бачили зовсім. На багатьох стріт вони не з'являлися з відомих тільки їм причин. Про деякі з них ми вже здогадувалися, але мовчали, незважаючи на те, що тимчасово жили у вільній і ні від кого незалежній країні. На інших стріт вони прогулювались, їх можна було помітити за допомогою телескопів, яких тут було достатньо до ваших послуг. За двадцять п'ять центів можна було цілих три хвилини дивитися куди завгодно. Ми дивилися на людей, які не бігали, а, здавалося, статечно походжали.
– Коли ви несподівано падаєте з цього хмарочоса, – повідомила гід, – то серце ваше розривається десь приблизно на висоті дев'яностого поверху. Це якщо лічити з цього місця, де ми стоїмо. На асфальт ви вже опускаєтесь мертвим і удару не відчуваєте.
– Це набагато легше. Ви нас заспокоїли. Я весь час боявся, що впаду на одне місце і довго чухатимусь. А уколів, навіть заспокійливих, не переношу. Я, знаєте, належу до тих людей, які при появі медсестрички з шприцом у руках і з голкою завбільшки із шпиль на Емпайр стейт білдінг одразу непритомніють, – мовив я.
Вельмишановна гід зиркнула на мене і відійшла вбік. Я зрозумів, що вона сприйняла мене за божевільного і не захотіла мати нічого спільного. Я, набравшись нахабства, хотів було спитати, чи нікому із її знайомих не доводилось супроводжувати хоча б одного самовбивцю по дорозі від сто другого поверху до першого? А запитав про інше:
– А як удалося встановити, що серце розривається саме між дев'яносто п'ятим і дев'яностим поверхом?
– Учені дослідили, – була відповідь.
Я одразу ж замовк, і надовго. Я вгамувався. При посиланні на думку вчених я завжди пасую. Знаю, що учені мужі на все здатні. Вони не тільки встановлять, скільки мільйонів років неандертальцю, а навіть розкладуть твій геніальний ген і якусь його частку пересадять під череп якомусь дебілу, щоб той якогось смертного дня натиснув на кнопку, від чого усі розчленовані гени разом з ученими вознеслися б до неба. Тому я цих людей дуже шаную, але руку подам не кожному з них. Мені тепер якоюсь ближчою стала філософія мого дядька, який казав, що найкраща у світі тварина – це віл. Він йде повільно, нікуди не поспішає. Віл – це трудівник, і до того ж дуже сумирний. Якби моя воля, я б усіх ослів світу міняв би на волів, хоча б, скажімо, у рік вола. Уточнюю для амбітних – маю на увазі тільки тих вчених, які розробляють казна-що на голову людства. Мені часом спадає на думку, що вони сидять не в тих будинках, у яких би їм потрібно сидіти.. Це ж треба: придумати "зоряні війни"!
Я стояв на оглядовому майданчику сто другого поверху й почувався губернатором одразу п'ятьох штатів: штату Нью-Йорк, штату Нью-Джерсі, штату Коннектикут, штату Пенсільванія і штату Массачусетс. Я хотів прибрати собі ще один штат, але не знав, який там після цих названих найближче від Нью-Йорка.
Хмари я помітив одразу, що ж до процесу формування снігу й дощу, то не міг його розгледіти навіть у телескоп.
Зате бачив, як виходили в Атлантику й поверталися з Атлантики кораблі в найбільшу у світі нью-йоркську гавань. Бачив на Пан-Амеріка білдінгу майданчик для вертольотів. Правда, жоден вертоліт там не сів, хоча кілька з них, ризикуючи своїми пропелерами, літали над Гудзоном та Іст-Рівер і з цієї висоти скидалися на сріблясто-зеленкуватих метеликів.
Потім я підвів голову й глянув на телевежу, яка стриміла на чотириста сорок вісім метрів угору, Знаючи, що від неї працювало п'ятнадцять місцевих і закордонних телекомпаній, я тут зрозумів, чому вона так загрозливо над нами коливається, обіцяючи кожної миті впасти комусь на голову. В першу чергу, звичайно, на мою, бо мені вона здавалася найдорожчою. Я негайно подався до ліфта.
Унизу гід зустріла нас типовою американською посмішкою, ніби святкового листівкою, які американці розкидають з цього білдінга під час усіх свят, вітаючи один одного. Така своєрідна святкова пошта. Спочатку вона посміхнулася до одного з наших товаришів, потім – до іншого, а коли побачила мене, то ледь не кинулася в обійми. І я все зрозумів. Вона раділа, що у мене все гаразд, що я вернувся на 5-ту авеню саме цим шляхом – ліфтом, а не сторч головою. Мабуть, саме з цієї радості вона повідомила, що в білдінг вкладено три з половиною милі телефонних і телеграфних кабелів, шістдесят миль водопровідних труб, що в будинку шість тисяч п'ятсот вікон. Кожне з яких двічі на місяць миють. Я чомусь блискавично перенісся думкою до вікон свого будинку, став пригадувати, чи торкалася упродовж останніх десяти років до них волога ганчірка? А потім себе заспокоїв тим, що в нас все-таки чисте повітря і ми, на щастя, поки що не знаємо, що таке смог.
– На будівництво Емпайр стейт білдінга пішло шістдесят тисяч тонн сталі. Такої кількості металу вистачило б на залізничну колію у два напрямки від Нью-Йорка до Балтімора, – говорила вона, як отченаш.
Я не знаю, де розташувався той Балтімор, але подумав: якщо "мор", то це походить від нашого слова море, як, скажімо, чорномор, а до моря таки далеченько.
На сталі наша гід не зупинилась, не заспокоїлась. Вона по секрету сказала нам, що кондинейшн шість разів за годину тут міняють повітря. От тільки в якому напрямку: від Балтімора до Нью-Йорка чи навпаки – цього не повідомила.
– Тридцять верхніх поверхів щоночі підсвічуються, і це принадно красиве видовище. Найкраще у світі.
Не знаю, чи справді найкраще в світі, але що дуже гарно, то це факт. Світло таке м'яке і таке вночі променисте, що вам здається, усі тридцять поверхів покриті позолотою. Ця своєрідна підсвітка називається "салютом націй", і мені думається – вона цілком відповідає своїй назві. Що гарно, то гарно.
Я потиснув руку нашому гідові, хотів навіть поцілувати її в щічку, але подумав, чи не занадто низько робити це зараз, коли з таких висот опустився на грішну землю.
Вітру, що його нам обіцяли того дня подати з боку Атлантики, так і не було. Для Америки порушення слова джентльмена – рідкісне явище. Але факт залишається фактом. Щось у них там не спрацювало. Кажуть, уночі по Атлантиці пройшов величезний шторм. Двадцятибальний. Можливо, й не такої сили, але ті, хто у нього потрапив, запевняли, що не менше як тридцять п'ять. Мабуть, саме через такий шторм і вийшов з ладу (звичайно, тимчасово) найкращий у світі зв'язок. Ми стояли на манхеттенському валуні й дивилися, як два відчайдухи вистрибнули з якихось білдінгів і їх понесло до міської ратуші, де вони зачепилися за надійний шпиль. Ми здогадалися, що з моря повіяв вітер. Видно, зв'язок таки налагодили. Парашутисти ж на тому шпилі висіли до ранку. Вранці, дізнавшись, що фірми те висіння їм оплачують погодинно, вони запротестували проти зняття: захотілося повисіти довше. Так вони стали черговими тимчасовими кумирами молоді. Кумиром і мільйонером в Америці можна стати так само несподівано, як і самовбивцею. Шанс, можна сказати, абсолютно однаковий. Усе залежить від усмішки фортуни.
Парашутистів зробили героями дня. У них брали автографи навіть полісмени перед тим, як оштрафувати за такі манхеттенські фокуси. В їхніх блокнотах вони – як герої – розписувалися вперше і ставили обов'язково час, щоб потім показати рідним і знайомим, що вони з тими шибайголовами мали честь познайомитися найпершими. Це – теж Америка. Та щоб стрибати з парашутом між манхеттенських шпилів, треба, погодьтеся, бути у певній незлагоді із здоровим глуздом. Одначе лікарських довідок тут не перевіряють. Вірять на слово. На слово джентльмена. А для реклами взагалі довідки непотрібні. Поки вони дриґалися на тих шпилях, повисаючи на парашутах, телекамери вже накручували їх на ролики, а фірми, що випускають і продають парашути, сплачували належні суми за таку ось рекламу-блискавку:
"Користуйтесь парашутами тільки нашої фірми! Наші парашути найкращі в світі. Вони не тільки не пропускають крізь себе повітря, але й найгостріших манхеттенських шпилів!"
Всі до єдиного парашути були розпродані до вечора. Я теж хотів дещицю прихопити на всяк випадок, але не встиг.
Дійшлий читач, певне, зауважив, що майже в усіх розділах я пишу про рекламу. То ласкаво прошу не вбачати у цьому неуважність чи недбалість у доборі матеріалу. Мені хочеться, щоб читач відчув її психологічно так само, як і я, – на кожному кроці. Про рекламу й мовиться майже в усіх розділах. Можливо, це перебиває плавність розповіді у найцікавіших місцях, а інколи й дратує читача, як часто дратували мене в Америці численні найдивовижніші, іноді аж нахабні реклами.
Тож і кортить передати той психологічний стан, у якому перебував постійно в Америці. Реклама буквально лізла межи очі, мов п'яна жінка, що чіпляється до кожного перехожого й не дає йому спокійно дістатися додому. Тут рекламісти такі специ, що здатні витягти з вашої кишені навіть ті долари, які ви ще маєте колись заробити. Вони – справжні фокусники. Не випадково тут кажуть, що реклама – богиня-заступниця бізнесу.
На закінчення скажу ще кілька слів про Емпайр стейт білдінг. Мені й зараз страшно, як згадаю сто другий поверх. Тоді якось не відчував. А тепер, як запевняв у "Запорожці за Дунаєм" Карась Одарку, на відстані часу і простору, "страх мене бере й тепер". Буває, присниться, що ти підійшов до самого бар'єра оглядового майданчика, нерви не витримують, і ти.. стрибаєш сторч головою. Єдиний порятунок, що, летячи, кричиш. Дружина почує – будить.
– Що таке? – питає.
– Знову Америка снилась.
– Хай вона їм самим сниться!
– Хоч бери і прив'язуйся на ніч, – кажу я і витираю холодний піт з чола махровим американським рушником. Рекламованим.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № XXII
Якщо вам хочеться постати в очах оточуючих вищим, ніж ви є насправді, то не обов'язково для цього взуватися у черевики на високих каблуках. Я особисто для цього читаю книги, відвідую театри і музеї. Чесно зізнаюсь, що музеї мене завжди цікавили. Особливо у тих країнах, де тієї історії із заячий хвіст, а музеї... Таким музеям могла б позаздрити будь-яка країна з будь-якою історією. Але про це буде далі. Власне, не далі наступного розділу.
Розділ XXII. МЕТРОПОЛІТЕН-МУЗЕЙ
Одразу скажу, що в цьому розділі нема жодного слова про секс, маніяків, монстрів і навіть про Бродвей.