Зали-шаюся для Вашої непохитної цісарської ласки з запевнення-ми підданості.
Дано 12 серпня 1683 року у Відні. Залишений у Відні ге-нерал і радник міста.
P. S. Сьогодні, 12 серпня, ворог висадив у повітря частину нашої фортеці й одразу ж після того атакував; нам вдалося відбити його, але ми втратили п'ятдесят вояків убитими і по-раненими, між ними — двох лейтенантів та одного фенріха; проте ми не перестаємо робити те, що належить чесним лю-дям; досі ми робили все, що було в межах наших можливос-тей, щоб боронити кожен крок нашої території від ворога; але ми боїмося ворожих мін, тим паче, що не маємо ніяких контрамін проти ворога. Також мусимо користуватися людь-ми, які не мають ніякого досвіду в тих справах і відходять, як тільки чують, що ворог готує міни під мурами, а не наступає на них. Я, граф Каплірз, послушний слуга Вашої величності, повинен також звітувати Вам, що вже кілька днів наш комен-дант хворіє на червінку, яка його дуже ослаблює і він, не зважаючи на те, ніяк не піддається".
До цього можна лише додати, що імператор Леопольд залишив столицю ще до наближення до неї турків і, загалом, не дуже переймався її обороною та долею країни; але це вже тема іншої розмови. Зате саме час з'ясувати: а де жив і чим займався під час облоги Юрій Кульчицький? Зрозуміло, що, оскільки імператор з усім своїм двором залишив столицю, то і перекладач імператорського двору та імператорський кур'єр, в одній особі, залишився без роботи. Для комерцій-ної діяльності, до якої тяжів наш галичанин, теж настали не найкращі часи.
3
Відомо, що в ті дні Кульчицький жив у передмісті Відня Леопольдштадті і квартирував у капітана Амбросія Франка, який був одним із офіцерів, котрі формували загони ополче-нців. Причому його ополченський загін виявився специфічним – у ньому гуртувалися місцеві ресторатори та підприємці. Природно, що одним із ополченців став і хороб-рий козак Юрій Кульчицький, якому було про що нагадати туркам, і який чудово розумів, що, воюючи проти знахабнілої османської імперії, він обстоює весь християнський світ, в тому числі й Україну.
З капітаном Франком взаємини у Кульчицького склалися досить приязні. В одному з боїв Юрія було поранено, і капітан зробив усе можливе, щоб допомогти йому швидше одужати. До речі, коли Юрій лежав у нього в домі, доглядала його австрійка Марія Урсула ( з інших джерел — Леопольдіна Мейєр), очевидно, родичка або давняя знайома капітана, якій невеселі обов'язки сестри-жалібниці не завадили закохатися у веселого, дотепного українця. Та обставина, що 33-річний Юрій був одружений і мав сина, Марію не зупинила.
До речі, не виключаю, що згадувана в деяких публікаціях Леопольдіна Мейєр насправді могла бути першою дружиною Кульчицького. А ще відомо, що, коли галичанин повернувся з розвідницького рейду на лівий берег Дунаю, то дізнався, що рідні його загинули під час вибуху турецького ядра. Як це нерідко трапляється в подібних випадках, трагедія в родині Юрія відкрила Марії Урсулі шлях до особистого щастя, адже одразу після війни вони побралися.
Щоправда, існує інша версія – що нібито Юрія було по-ранено вже дванадцятого вересня 1683 року, під час звільнення Відня, і що заліковувати рану йому довелося по тому, як турків погнали від міста. Але вона видається невірогідною, й об'єктивно жодними ознаками не підтверджується.
Отож, іще хворіючи, Кульчицький дізнався, що граф Штаргемберг шукає відчайдухів, яких можна було б викори-стати в розвідці проти османів, а головне, для того, щоб відновити зв'язок зі штаб-квартирою герцога Лотаринзького, а через нього – з імператором Леопольдом. Звернувшись до капітана Франка, козак попросив звести його з графом і на-лежним чином відрекомендувати; при цьому його не зупинив той факт, що всі розвідники, які досі намагалися пройти з листами графа через бойові порядки і табір османів, потрап-ляли до рук ворога і гинули в страшних муках.
Франк не сумнівався, що Кульчицький – саме та людина, яка здатна виконати покладену на неї місію порятунку Відня. Принаймні важко було уявити собі, що в австрійській столиці віднайдеться ще один такий сміливець, який би і досвід війни з турками мав, і побував у них у полоні, завдяки чому чудово оволодів їхньою мовою, звичаями та військовою субординацією; а до того ж — тривалий час був перекладачем з турецької та купцем. Одне слово, капітан так і доповів графові, що кращого розвідника-гінця їм просто не знайти. Тим паче, що Кульчицький уже й напарника собі підшукав – колишнього слугу австрійського посла в Стамбулі, а нині ко-мерсанта, етнічного серба Юрія Михайловича. Який теж не-погано володів турецькою мовою. Тож коли Франк і Куль-чицький постали перед графом Штаргембергом, у того очі засвітилися надією: а раптом цей чолов'яга справді зуміє пробитися на лівий берег Дунаю?!
Що ж до відтворення того, як саме відбувався рейд Юрія Кульчицького та його супутника Михайловича бойовими по-рядками і тилами турецького війська, то варто знову покла-стися на знавця австрійської столиці, сьогоденного віденця Бориса Ямінського. Й ось як він це подає:
"13 серпня, між десятою та дванадцятою годинами ночі, Кульчицький пішов у дорогу з листами, які мав передати герцогові (в оригіналі – "князеві", але в реальності він мав титул герцога – Б.С.) Карлові Лотарінзькому, і з грамотою, яка на християнському боці мала забезпечити йому якнайбільшу підтримку; супроводив його товариш Юрій Ми-хайлович, який перед тим був на службі в цісарського рези-дента (амбасадора) Казанова в Константинополі. Він також володів турецькою мовою і знав турецькі звичаї. Обидва бу-ли одягнені та озброєні по-турецькому: Кульчицький видавав себе за турецького купця, а Михайлович – за його слугу. З того приводу в деяких публікаціях Михайловича називали "слугою Кульчицького".
Один із ад'ютантів коменданта міста супроводив їх крізь браму при Шоттентораж аж до останнього ряду палісадів. У темну захмарену ніч ішли вони попри горбок Шотенгігель і, не зустрічаючи нікого, дісталися аж до так званого Нового Шпиталю при Верінгерштрассе (тепер це дев'ята дільниця Відня). Раптом вони завважили, що знаходяться між турець-кими наметами, і вже не знали якою дорогою їм іти. Тим ча-сом зірвалася буря і сильний дощ та цілковита темрява не дозволили їм рухатися далі, тому вони сховалися в якійсь ямі і чекали поки буря пройде і настане день.
Коли почало світати, Кульчицький і Михайлович пусти-лися в подальшу дорогу. В турецькому таборі вже панував щоденний рух. Вони пішли прямо поміж турецькими наме-тами і співали веселу турецьку народну пісню, щоб у турець-ких вояків не викликати підозріння. Один ага (турецький офіцер), який стояв перед своїм наметом, зауважив їх і спи-тав, звідки вони йдуть і в кого перебувають на службі? Куль-чицький зовсім сміливо розповідав, що він — купець з Білгорода, і тепер займається постачанням харчів для турець-кого війська. Оце хоче дістати собі винограду з близької околиці.
Ага, якому сподобався веселий спів, поспівчував тим двом промоклим співакам і запросив їх до свого намету, де почастував кавою, яка їм дуже смакувала. Щасливі, що вийшли з тої небезпечної халепи, вони знову опинилися в полі… і пішли в напрямі Калєнбергердорфу.
На протилежному боці, на острові посеред Дунаю, вони помітили людей, між ними й жінок, які прали білизну, з чого Кульчицький дійшов висновку, що це — християни. Як він із своїм супровідником Михайловичем наблизився до берега, їх обстрілювали з острова, вважаючи турками. Кульчицький ледве зумів порозумітися з людьми на острові та переконати їх, що він – християнин, і бажає, щоб його перевезли на дру-гий берег Дунаю. Нарешті він дістав відповідь і вказівку піти трохи далі, а тоді спуститися через прибережний схил.
Він і його супровідник так і зробили, і їх взяли в човен. Перед війтом Нусдорфу (тепер дев'ятнадцята дільниця Відня), який із мешканцями цієї місцевості сховався від турків на цьому острівцеві посеред Дунаю, Кульчицький ви-казався як посланець міста Відня до герцога Лотаринзького. І їх радо перевезли на лівий берег Дунаю.
Там їх зустрів цісарський патруль, який одразу ж завів Кульчицького до полковника Доната фон Гайслера, якого він поінформував про своє доручення. Полковник Гайслер дору-чив дати коней Кульчицькому й Михайловичеві, щоб вони якнайшвидше дісталися до головної квартири герцога Лота-ринзького, який зі своєю армією таборував над рікою Марх, між місцевостями Ангерн і Штільфрід. По дорозі туди, в Штаммерсдорфі, Кульчицький запалив вогонь, і для віденців це був домовлений знак, що він щасливо пробився через ту-рецький табір. Вранці 15 серпня 1683 року Кульчицький пе-редав листи герцогові Карлові Лотаринзькому, який дуже ласкаво прийняв посланців Відня і запевнив, що "такого важливого міста як Відень він ніколи не віддасть ворогові".
Про це герцог написав і в листі, якого розвідникам після дводенного відпочинку довелося нести в обложений Відень. Переправившись 16 серпня ввечері через ріку, кур'єри поча-ли наближатися її правим бурегом до турецьких позицій.
" Рано вранці 17 серпня, — переказує, зі спогадів самого Кульчицького, історію їхнього повернення Борис Ямінський, — вони йшли через Росау в напрямі Альзенгрунду (тепер де-в'ята дільниця Відня). Раптом помітили, що за ними йдуть турки. Побоюючись, щоб перед завершенням їх справи не потрапити до рук турків, які їх уб'ють, вони сховалися в підвалі якогось будинку. За декілька хвилин почули вони, що хтось відкриває двері до підвалу. Довго не думаючи, Куль-чицький крикнув по-турецьки: "Хто там? Ходи сюди!". Після цього невідомий відійшов.
Залишатися в підвалі видавалося вже недоцільним. Вони вийшли і, ховаючись між руїнами будинків, опинилися на дорозі, яку, аж до палісадів перед мурами, вони пробігли, постійно вигукуючи перестороги турецькою мовою, щоб урятуватися під обстрілами. Так вдалося їм повністю викона-ти важливе завдання і крізь браму Шоттентор повернулися щасливо до міста".
Щойно про їх появу дізналося командування гарнізоном, ракетами, випущеними з вежі святого Стефана, а також гус-тим димом з веж, воно дало знати про це герцогу. Граф не бажав робити з подвигу Кульчицького таємниці.