– А ти пресувала мене коли старичків не було вдома, і навіть коли вони були вдома…
– Хоч би згадав коли… Цигарку пошкодував, жлоб…
Локі прокинувся й заплакав.
6
Соловій
Наближення Сальви Соловій відчував на запах – це перші, ще не гарячі, але вже й не зимові вітри доносили з півдня леткі настої весняних трав. У Куряві вони вражали витонченістю, між руїнними ж бойовиськами змішувались із запахами війни й витали над чорно-рудими купами давнього міста, мов повів привидів його колишніх житців. Дослухаючись до цих повівів, козаки чухали голені макітри, накручували пальцями довгі оселедці й просилися в отаманів, аби ті відпустили їх додому – на хутори, де після вичісування та стрижки час вигонити на пашу товар, заготовляти трави, обробляти теплиці, та хіба мало в пустельника клопоту навесні, коли тієї весни не більше трьох тижнів?!
Деяких відпускали, бо не встоїть фронт без тилу, а багатьох і залишали, адже попри загальне затишшя спалахували то в одному, то в іншому місці по цей бік Зеленого щита криваві сутички, і порох слід було тримати сухим, і про бойовий вишкіл не забувати. Не полишить уряд намагань упокорити волелюбних пустельників, але не скоряться після стількох втрат і козаки. Навесні, мовби підживлена Сальвою Курява, війна отримає нове життя, щоби на відміну від природи, принести багатьом нову смерть – у цьому ніхто не мав сумнівів.
Після того, як щуроголовці відступили від Січі, більшість куренів тримали оборону на розкиданих вздовж усієї умовної лінії фронту паланках, повертаючись на підземну базу лише для відпочинку, лікування, або за новим стріливом. На далекій східній паланці пильнував службу й курінь Полуденка. Навідуючись час від часу до батькової штаб-квартири, Соловій відмивався, відсипався, від'їдався маминими кулешами та вислуховував новини від самого Наказного гетьмана.
Наприкінці зимових боїв за Січ пристрій, що глушив радіозв'язок, вийшов з ладу і Соловій спілкувався з Волею через глоб як на паланці, так і "вдома". Розмовляли часто, гетьманчук ділився новинами з козацької цитаделі, переважно побутовими, які не становили бодай якоїсь таємниці, дівчина з захватом розказувала про буяння весни на лимані – такого в пустелю не приносила навіть Сальва. Про особисте майже не говорили, старанно обминаючи ніби заборонені за обопільною ухвалою теми, хоча ніякої обопільної ухвали, зрозуміло, не було. Але дивно, розмови ні про що приносили Соловієві таку незміренну насолоду, що хлопець аж млів. Не потрібно було витискати з себе важкі словесні побудови про почуття, про вірність і зраду, незначущими й нікчемними видавалися йому тепер докори, звинувачення й виправдання. Вони обоє були живі, обоє докладали зусиль для перемоги й приязно ставились одне до одного. Вони не були коханцями, але були спільниками.
Гостюючи на Січі, Соловій зовсім не прагнув зустрічатися з Локі, хоча іноді вони таки зустрічалися, сухо вітаючись та обмінюючись однією-двома незначущими фразами. Звиклих до безкраїх обширів пустельників усе важче було втримати під землею, вони, наче парості в Сальві, пнулися до сонця; того дня, допомігши козакам перенести в зручніше місце лазарет Світлої, вибрався на поверхню й Соловій. Повів Сальви відчувався особливо гостро й хлопець вирішив піднятися вище – чи не побачить, як наближається з півдня зелена трав'яна хвиля. Вже здираючись крутим схилом складеної з шматків панелей, цегли та бетонних надовбнів піраміди, гетьманчук упізнав гору – саме на ній зустрівся він колись поглядом з Волею, саме з цього погляду остаточно усвідомив, що дівчина кохає не його. І цієї миті хлопець побачив Локі.
Порадник Генерального осавула був без каптура і Соловій його одразу пізнав. Порятований колись гетьманчуком суперник сидів на схилі цієї ж піраміди, прихилившись до каменя й дивлячись удалечінь. Соловія пласконосий не бачив, але коли Локі трохи повернув голову, гетьманчуку здалося, що той розмовляє. Хоча поруч нікого не було. Обережно, пригинаючись і дивлячись куди стає, Соловій почав спускатися.
– Здалося? Тобто ти не певен? А може хлопець складає вірші – он весна надворі! – схоже, гетьман перебував у гарному настрої.
– Які вірші, батьку? Нехай лічці покопирсаються в його вушних раковинах – напевно видовбають мікроглоб! Локі – вивідач, і я майже переконаний, що застав пласконосого коли він передавав повідомлення!
– Видовбають, покопирсаються… Війна робить тебе жорстоким, сину...
– Ні – пильним, і саме цього, до речі, ти від мене вимагав!
– Наскільки я в курсі — Локі відбив у тебе дівчину. Неприємна обставина, але звинувачувати його за це в злодійстві…
– До чого тут дівчина! – вибухнув Соловій. – До чого тут особисте! Зараз я прийшов до тебе не як до батька, а як до Наказного гетьмана й доповідаю про підозрілу поведінку одного з нас!
– Якщо так, то йди з цією доповіддю до Генерального осавула Чуя, це його царина!
Чуй розчарував гетьманчука остаточно. Розповідь Соловія Генеральний осавул вислухав байдуже, хлопцеві навіть здавалося, що в його чорних вусах ховалася іронічна усмішечка.
– Добре, ходи собі, парубче. Батько Чуй перевірить твого "пустельного пса"! Але у вухах дорадника копирсатися не будемо. Останнє покоління органічних мікроглобів не те що лічець – сканер не виявить!
Вони
Кабінет начальника ГРУ мав унікальний захист від прослуховування, тому наперекір субординації міністр оборони не запросив підлеглого до себе, а навідався до нього сам.
– Отримали цікаві матеріали по нашому, так би мовити, фавориту! – ще біля дверей потішив шефа головний військовий розвідник.
– Сподіваюсь, це буде гарне закінчення дня. Доповідай!
– В робочому розпорядку цікавої нам особи нічого особливого не знайшли, але коли ми вирішили дослідити її дозвілля, дещо випливло. Ніби ніякої крамоли немає в тому, що знаний шанувальник шахів та інших застільних…
– Настільних! – поправив підлеглого керівник.
– А, так – настільних ігор відвідав турнір з ґо, який китайське посольство проводило саме того дня в одному з московських готелів. Ну, використав, так би мовити, частину службового відрядження в особистих цілях, той іще гріх! Але, дякуючи колегам з білокам'яної, ми отримали записи з камер відеоспостереження, встановлених у холі, де проводився турнір.
– І? – заінтригувався Міністр.
– І завдяки їм виявили, що під час змагань об'єкт мав доволі тривалу зустріч з культурним аташе посольства-організатора Цзи Сяном. Саме по собі – теж ніби не розстрільна стаття, й запису самої зустрічі, на жаль, не існує, бо відбувалася вона в окремому кабінеті, зате існує тридцятисекундний епізод перед дверима ресторану, коли об'єкт і аташе прощалися. За рухом губ співрозмовників наші фахівці вичитали ті китайські люб'язності, та між люб'язностями пролунало й кілька доволі цікавих фраз! Ось, – Начальник ГРУ розгорнув перед Міністром актив: – Ми відкинули порожні балачки й вичленили, так би мовити, сухий залишок!
Міністр наблизив аркуш, забубонів:
– "Об'єкт: переконаний, ми ще зустрінемося з вами за інших, більш урочистих обставин! Чи не думав шановний Цзи про місце посла в моїй країні?
Співрозмовник: найдовший шлях починається з першого кроку. Зробимо його, а там буде видно!
Об'єкт: але крок має бути рішучим!"
Керівник оборонного відомства збуджено почухав потилицю:
– Чорт, про що це він, який такий крок?
– Звертаю вашу увагу, що офіційна програма поїздки зустрічі з китайськими дипломатами взагалі не передбачала! – підказав розвідник.
– Грає свою гру, як ми й підозрювали, і це далеко не ґо! – дійшов висновку міністр. – Не зводити з нього очей ні вдень, ні вночі! Слідкувати за кожним кроком! І копайте, копайте, копайте! Я ще притисну тебе до нігтя, молоде революційне щеня!
– За вашими пересуваннями ведеться стеження! – незворушним голосом доповів референт. – Також зафіксовано спробу зламати код вашого актива.
– Сусіди? – кивнув у бік президентської резиденції Неон Вакулович, маючи на увазі Службу особистої варти Президента.
– Ні – друзі-конкуренти! – так у КБУ прозивали служак з військової розвідки.
"Цього слід було сподіватися, – подумав Щасний. – Хтозна, може це відгомін роботи невідомого мені "пустельного пса", який здав Січ. Неможливо здійснити грандіозний задум і не натоптати. Що ж, відтепер починається змагання з часом: фінішної стрічки першим досягну або я, або вони!"
– Хм, либонь дається взнаки наша активність в Оперативному штабі! – про істинну причину інтересу друзів-конкурентів до Щасного референтові знати було не слід. – Відірватися зуміємо – в мене передбачається зустріч із агентами, а ГРУшники он які ласі до чужих таємниць?
– Не в тім'я биті – відірвемося! – поблажливо усміхнувся помічник. Втерти носа колегам було для ревного службіста справою честі.
Далі відкладати зустріч справді було ніяк, хоча зустріч передбачалася зовсім не з агентами. Складалося так, що всі зацікавлені в бажаному розвитку подій сторони потребували гарантій. Після перемоги козаків Щасний хотів гарантовано отримати посаду Президента. Пустельник, себто Генеральний канцлер Еней прагнув політичного визнання козацького руху, його міжнародної підтримки й гарантій подальших поставок стрілива. Культурний аташе в московському посольстві Цзи Сян, котрий уже тиждень як нелегально перебував на одному з київських дарунів нібито як торгівельний агент, вимагав гарантій оплати за те ж таки стріливо. З останнім буде найскладніше, – передбачав претендент на президентські регалії, але раніше або пізніше карти таки довелося б викласти на стіл.
Навідавшись до київського управління, Неон Вакулович влаштував гучний рознос тамтешнім конторським сидням, зажадав негайної активізації роботи по виявленню вивідачів пустельників, якими буцімто наповнена столиця, увечері ж сів за кермо приватного сявчі й під полегшене зітхання підлеглих залишив установу. Спеціальна група вправно обрізала шефу ГРУшний "хвіст" і про місцеперебування Щасного з цієї миті не знала жодна жива душа. А він підхопив на даруні знудьгованого китайця й кинув повоз у прохолоду весняної ночі. За півгодини сявчі вже заїжджав на темне занедбане подвір'я в занедбаному сільці Проців, що на лівому березі висохлого річища Дніпра.
Еней був уже тут – вийшов з хати довготелесий, костистий, довгі вуса та оселедець ніби квапилися всотати в себе щедре місячне срібло.