Дужі руки втягнули живий труп, на якого я тоді перетворився, й я опинився на задньому сидінні.
Я ще бачив, як заметушилися спецслужбівці, але вони вже не могли наздогнати машину, яка рвонула з місця.
22
Я не встиг подумати, хто мене викрав, бо й так сьогодні чимало натерпівся, коли почув знайомий до болю голос, який не міг переплутати з нічиїм іншим:
— Привіт, сусіде!
Звичайно, це була прокурорша. Вона сиділа за кермом. Вона не поверталася до мене, бо пильно стежила за дорогою, я міг лише в дзеркальце бачити її усміхнене обличчя. Тепер у неї було чорне волосся, але ж голос залишився той самий, рідний.
— А я був про вас гіршої думки. Вибачте, що помилявся. Ви – молодець!
Поруч зі мною сидів чоловік прокурорші. Він простягнув мені руку, і я її з вдячністю потиснув.
Перше, що мені спало на думку, — це те, що я потрапив у полон до чорних чоловіків. Я сам до себе усміхнувся. Це помітила прокурорша:
— Що таке, сусіде?
Я відповів, як міг, і тепер щиро реготали прокурорша і її чоловік.
23
Ми ще трохи покружляли містом, щоби переконатися, чи нема за нами погоні.
Чоловік прокурорші, винувато дивлячись на мене, сказав:
— Мушу тобі зав'язати очі, друже.
Я не розумів що коїться. Прокурорша підморгнула мені в дзеркальці:
— Так треба, сусіде! Ми їдемо на конспіративну квартиру.
Я був розчарований:
— Ви мені не довіряєте?
Чоловік прокурорші сумно усміхнувся:
— Друже, ти ще ніколи не був під тортурами.
Справді, я ще ніколи не був під тортурами і навіть самому собі боявся зізнатися, що, мабуть, не витримаю найменшого болю. Мені міцно зав'язали очі чорною пов'язкою, що я справді нічого не бачив.
За якийсь час машина зупинилась, і чоловік прокурорші підтримуючи мене під лікоть, кудись повів.
Чомусь мені здалося, що зараз хтось вистрелить мені у спину.
24
Хатинка виявилася хоч невеличкою, але комфортною. Я це відразу оцінив, коли мені розв'язали очі.
На всіх вікнах були жалюзі. Чоловік прокурорші увімкнув світло.
— Ось тут вам доведеться пожити деякий час, — сказав він.
— І не виходити з будинку? – запитав я.
— Якщо хочете залишитися живим, — уточнив він.
Увійшла прокурорша. Я зміг оцінити її у всій красі, хоча намагався не показувати свого захвату, аби не дратувати її чоловіка. А той, здається, теж вдавав, що не помічає, як я зиркаю на його дружину-красуню.
— До нас поступила інформація, що вас сьогодні мали арештувати, — змучено сказала прокурорша. – Наші люди побували у вашій квартирі, зібрали все необхідне.
Вона кивнула на дві великі сумки, які стояли в кутку.
— Рукопис вашого нового роману теж там є, — заспокоїла вона.
Я щиро їй подякував.
25
Незабаром прокурорша і її чоловік пішли. Красуня трішки затрималася, підійшла до мене, поклала мені руки на плечі, ніби хотіла поцілувати, і сказала:
— Будьте чемним, сусіде! Не виходьте з хати. Я буду за вас переживати. Через декілька днів ми повернемося.
Прокурорша вийшла, обдарувавши мене своєю чарівною посмішкою, а я готовий був віддати життя, аби вона знову поклала мені руки на плечі.
Я знаходився в золотій клітці. Холодильник по самі вінця був забитий їжею і напоями на будь-який смак. Я міг дивитися телевізор чи слухати радіо. В спальні на стіні була прибита поличка, і я міг вибрати будь-яку книгу.
Я дивився крізь жалюзі, що робиться на білому світі. Звісно, важко було зорієнтуватись, де я знаходжусь. Десь далеко чорнів ліс, а з іншого боку синіло озеро. Навкруги, здавалося, все завмерло, і я жив сам на безлюдній планеті.
Я розпакував речі, повісив у шафі одяг. Взявся за рукопис і до вечора прочитав усе, що написав до цього, аби відновити в пам'яті створене собою. Але далі писати не міг, бо думав про прокуроршу. Її голубі очі та чорне волосся зводили мене з розуму.
26
Увечері став дивитися телевізор і дізнався про себе багато цікавого. З'ясувалося, що я теж належу до бандитського формування чорних чоловіків. У новинах детально розповідали про моє розлучення з дружиною. Щоправда, нічого не сказали, як з-під приміщення суду мене викрали прокурорша та її чоловік. Зате мене оголосили небезпечним злочинцем. Тепер кожний мешканець міста мав за честь упіймати мене.
Якщо сказати, що мені стало лячно – значить, нічого не сказати. Тепер замість вдячності до прокурорші та її чоловіка, які врятували мене від арешту спецслужбівцями, я відчував злість на них за те, що кинули мене тут напризволяще.
Мабуть, зайвим буде казати, що я не міг заснути всю ніч, прислухаючись до того, що робиться за межами будинку, в якому мені доводилося перебувати. Найбільш гучною завжди буває тиша. То мені здавалося, що я чую кроки багатьох людей, які оточують хату, то десь далеко гудів мотор, і мені ввижалося, що це їдуть прокурорша та її чоловік.
Я заснув над ранок під шум дощу.
27
Мені наснилося, що я бреду в нічному густому лісі. Нічого не видно, а в мене передчуття моєї власної близької смерті. Я ще в розквіті сил, але нічого не можу зробити, бо так написано на небесах. Десь жевріє думка, що я можу помилятись і на небесах написано зовсім інше. Саме це й змушує мене далі брести в нічному густому лісі. Я йду навмання – і раптом перед собою бачу вогник. Він віддаляється від мене, ніби кличе за собою, і я слухняно йду за ним, покладаючись на долю. Вогник несподівано гасне, але я йду в тому напрямку, де він щойно був, і він з'являється знову. Мені здається, що це світить зоря на небі, а саме небо в нічній темряві з'єдналося з лісом. І я йду за покликом цієї зорі, аж поки не усвідомлюю, що я вже вмер давно, а вогник, чи зоря, кличуть мене за собою на небо. Мені здається, що коли я озирнусь назад, то залишусь на цій грішній землі, але мені не вистачає сил це зробити, а вогник-зоря манить мене за собою.
28
Коли я прокинувся, переді мною на ліжку сиділа прокурорша. Вона змучено усміхалась. Було видно, що цієї ночі жінка, мабуть, не спала.
— Ви так смачно спали, сусіде, — сказала вона, — що не хотіла вас будити. Ото поталанить колись якійсь жінці.
Я хотів сказати, що мені вже поталанило, бо я люблю її, прокуроршу. Звісно, я би не наважився саме так сказати, але зробив би це якось по-іншому, щоби вона здогадалася.
— Сусіде, вас можна брати голими руками, — сказав, усміхаючись, чоловік прокурорші, який сидів на кріслі.
Мені стало соромно і водночас неприємно. Невже вони не мають більше іншої роботи, ніж спостерігати за тим, як я сплю.
Мабуть, з виразу мого обличчя вони помітили, що я насправді думаю про них, і, не змовляючись, вийшли із спальні. Я хотів наздогнати їх, виправдатися, що вони неправильно мене зрозуміли, але якась невідома сила притягувала до ліжка.
29
— Сусіде, йдіть подивіться, що показують по телевізору, — крикнула прокурорша, і в її голосі я навіть не почув нотки образи.
Мене не треба було довго вмовляти, я хутко встав і пішов до кімнати.
Диктор місцевого телебачення повідомляла про новий терористичний акт чорних чоловіків. Цього разу була зруйнована будівля редакції газети. Оскільки це сталося вночі, жертв не було. Переляканий головний редактор видання закликав владу навести лад з чорними чоловіками, які тероризують місто.
Я спостерігав за прокуроршею. Грайлива посмішка бігала по її обличчю. Відтак я перевів погляд на її чоловіка. У того був суворий вираз обличчя, ніби він не дивувався тому, про що розповідають у телевізорі.
Не знаю яким чином, але з моїх вуст вирвалося дурнувате запитання:
— Це ви зробили?
Прокурорша і її чоловік мовчки переглянулись між собою, але нічого мені не відповіли.
30
Зрештою, я й не сподівався отримати від них відповідь. Все й так було очевидно.
Вони сказали, що йдуть спати, а я маю стерегти їхній спокій. Мабуть, це був перший крок довіри з їхнього боку, й я мав це оцінити.
Я намагався не шуміти, тихесенько вмився і поїв, а потім засів за свій рукопис.
Тепер усе, написане до цього, видавалося мені таким далеким від життя, що я навіть не знав, як маю вчинити далі. Звісно, мені було шкода перекреслити довгі місяці попередньої роботи, але ж писати далі в такому стилі й, головне, про неіснуюче, а вигадане, — означало не поважати насамперед самого себе. З іншого боку, я ще не визрів до осмислення того, що відбувається зараз зі мною і в яких подіях я беру участь. Потрібен був час, аби це осмислення заглянуло до мого мозку.
Надворі почувся шум. Крізь жалюзі я побачив, як до дверей йде група автоматників.
Я розбудив прокуроршу й її чоловіка. На їхніх обличчях панував спокій. Услід за ними я спустився в підвал.
31
Далі все нагадувало низькопробний шпигунський детектив.
З'ясувалося, що з підвалу до лісу був підземний перехід. Я біг услід за прокуроршею та її чоловіком. Коли ми вибралися на поверхню, чарівна жінка, мило усміхаючись, сказала мені:
— Вибачте, сусіде, але нема іншого виходу. На жаль, ваш рукопис загине.
Я побачив у її руках маленьку коробочку з червоною кнопкою посередині. Вона натиснула своїм ніжним пальчиком на цю червону кнопку – і в ту ж мить пролунав вибух. Я не відразу зрозумів, у чім справа, але побачив, як на тому місці, де стояв будиночок, з'явилася хмара, ніби небо впало на землю. Лунали зойки приречених на смерть людей.
— Шкода, гарна була хатинка, — сумно сказав чоловік прокурорші, але я в його словах почув іронію.
Прокурорша, її чоловік, а за ними і я почвалали вглиб лісу. Мені чомусь пригадався мій сон. Я не запитував, куди й навіщо ми йдемо, бо вже був пов'язаний з прокуроршею та її чоловіком тисячами невидимих мотузків.
32
Ми йшли доволі довго. Відчувалося, що прокурорша та її чоловік – люди треновані, а я доволі швидко замучився.
— О, сусіде, вам треба тренуватися, — сказала прокурорша, — бо жінки не люблять чоловіків з животом.
Моє кохання ладне було перерости в ненависть до прокурорші, але ми вже були на місці. На галявині стояв мисливський будиночок – мабуть, як запасний варіант того, в якому ми були.
Дивне почуття охопило мене, коли ми зайшли всередину. Все було так, як на конспіративній квартирі – такі ж меблі, жалюзі, все інше. Ніби хтось невидимий зробив копію, аби побачити, яке враження це справить на людей.
Мабуть, я був сильно замучений, аби запитувати про очевидні речі, а прокурорша та її чоловік або не помітили мого здивування, або були заклопотані іншим, щоби зважати на мене.
33
Телевізор аж захлинався від успішно проведеної спецслужбами операції.