Не любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи може маю любити Русь як расу, — цю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізноріднішого гатунку? Чи може маю любити світлу будучність цієї Руси, якої не знаю, для якої світлості не бачу ніяких підстав?
Коли мимо цього почуваю себе русином, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причин сентиментальної натури. Примушує мене до цього передовсім почуття собачого обов'язку. Як син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов'язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видавала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі. Я можу показувати своє незадоволення, можу тихо проклинати долю, що вложила на мої плечі те ярмо, але скинути його не можу, другої батьківщини шукати не можу, бо тоді б я став підлим відносно власного сумління. І коли що полегшує мені двигати це ярмо, так це те, що бачу український народ, який він хоч гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і нині бідний, слабий і безпорадний, але все-таки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах спрагу світла, правди і справедливості і шукає шляхів до них. Отже варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде на марне".
І далі він писав про місцевих "месій", які буцімто покликані рятувати тих, хто їх про це не просить. Думка у нього була глибшою, ніж у кореспондента Уласа Самчука, бо професор роздумував над тим, хто уповноважував "месій" здійснювати "месіанство". Він робив прозорі натяки на Віктора Ющенка. Спочатку свою статтю Богдан Зеновійович хотів розмістити у "Дрогославській зорі", але Мацьків довго тримав статтю, не пускаючи її у хід, аж поки, коли у професора увірвався терпець, сказав, позичивши очі у Сірка, що в такому вигляді його творіння не опублікує. Чернюк, до якого звернувся Богдан Зеновійович, при ньому прочитав статтю й сказав: "Опублікую у найближчому номері". Так і сталося.
Саме цей кавалок у статті викликав найбільший спротив серед місцевих "месій". Вони, здається, вже забували його статтю "Філософія Ботокуда", в якій він устами Франка пройшовся ураганом по їхніх нікчемних створіннях, а тут новий вибух. Ні, не любили вони професора, не любили.
Знову Богдан Зеновійович замріявся й почав збиратися до університету. Лекцій не було, але викладачі приходили на визначені години, сподіваючись, що хтось зі студентів отямиться від революційного вихору й завітає до аудиторій.
Він ще усміхнувся до портрета доньки, зачинив двері й бадьоро пішов до університету.
54
З Богданом Галичем таке траплялося вже не раз. Ото вселиться у нього зранку якась строфа, не дає йому спокою всенький день, ніби підстьобує, аби й він не марнував часу, – і невідомо звідки народжуються рядки, залишається лише їх записати. Буцімто хтось невідомий у такі дні влізав до нього всередину, народжував вірші, водив його рукою й змушував писати, писати, писати...
Не можна було говорити про якусь продуктивну працю. Бувало, він писав і плідніше. Та й про геніальність чи талановитість народжених у такий спосіб віршів годі було сказати. У нього виходило краще, коли сам творив, без спонуки. Але бували у думках і словах порожні дні, коли сам Богдан уже ладен був допустити, аби той хтось вселився у нього, народжував вірші, водив його рукою. Краще ось таке підневільне віршописання, ніж нічого.
Того дня від самого ранку в його мозок запало Шевченкове:
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте...
Здається, лише прокинувся, й одразу зацокотіли у думках оті слова. Революційність одразу не сподобалася Галичу, бо радше був налаштований на ліричний лад. Але що вдієш?
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте...
Він занадто довго сидів у туалеті, вмивався, чистив зуби, аби не показуватися на очі дружині. З Орисею він учора капітально посварився – знову через свою пиятику, хоча й прийшов додому при повному розумі, а не у відключці, як зазвичай. Але спробуй пояснити дружині, що почуває він себе нормально, а не випити просто не міг, коли лунали тости лише за Ющенка. Вона що, проти всенародно обраного Президента України?! Сам відчував підвох у своєму запитанні – й сам до себе розсміявся.
Орися не розмовляла з ним, а він не поспішав заговорювати з нею. Не відчував жодної своєї вини у вчорашньому. Та й вона не витримає, сама увечері заговорить, ніби нічого й не трапилося. Такий у неї характер – і не знати що краще: коли вона умить отак спалахує чи коли потім стає люб'язною, хоч до рани прикладай.
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте...
Дочекався, поки дружина пішла на роботу, виглянув у вікно, подивився їй у спину. Хотів, щоб вона обернулась, як зазвичай, помахала йому рукою – але не діждався.
Поки заварював на кухні каву, всередині народжувалися рядки. Відчував, що це не його, але записував:
Коли ми були молоді та гожі,
Здоров'я било через край, —
Не йшли у серце слова Божі:
Життя манив нас водограй.
Та пролетіло все так швидко,
Наче в пустелі буревій.
Що там попереду – не видко:
Країна нездійсненних мрій...
Підоспіла кава. Випив її без смаку. Голитися не став, бо вже не було часу. Поспіхом одягнувся, зачинив двері й поспішив на мітинг біля ратуші.
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте...
Цього дня люди збиралися мляво. Ніби змучилися від революційного ступору, своєї та Ющенкової невизначеності й жадали перепочинку. Запізнювалися священики, місцеві лідерчуки політичних партій, набундючені керівники громадських організацій, які умить прозріли й лише у Ющенкові вбачали спасителя нації.
Богданові було смішно від таких метаморфоз. Він дуже добре знав цих людей, – на клітинному рівні! – аби повірити у їхню здатність розвиватися, насамперед морально, й творчо осмислювати суть того, що відбувається. Але нема на те ради! Він з сумом дивився, як люди заковтують оте нещире єство своїх місцевих поводирів і мусив змиритися з їхнім вибором.
Галич усвідомив, що ще встигне у "Калині" випити п'ятдесят грамів для розрідження думки, – й ноги самі повели його у потрібному напрямку.
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте...
"Калину" важко було назвати кнайпою. Розташована біля самої ратуші, площею всього у декілька квадратних метрів, вона незмінно притягувала до себе людей. Важко було уявити, як за чотирма-п'ятьма столиками вміщається така гурба. Ще декілька чоловік могли облаштуватися біля бар'єра, що йшов уздовж стіни. Ніхто не почував себе ображеним, компанії переплітались у дружніх розмовах, а самотності тут просто не могло бути місця. Відвідувачів приваблювало й те, що на каву й до кави можна було заглянути сюди з піввосьмої ранку, до роботи, тоді як інші кнайпи навколо відчинялися о дев'ятій.
Густий цигарковий дим стояв у "Калині", хоча табличка переконувала, що курити тут заборонено. Богдан замовив для профілактики одразу сто грамів і стакан томатного соку, прилаштувався біля бар'єра, одразу осушив чарку й відтягував задоволення, повільно попиваючи сік.
Дивно, але ніхто не зачіпав Галича, ніби його і не було у "Калині". Багатьох із цих людей він знав, але нині не мав потреби заговорювати з ними. Натомість зсередини знову народжувалися не його вірші. Вхопив серветку й почав записувати:
В мені вселився Сатана –
Поріддя Дьяволиці й злого Бога.
Він все штовха мене, небога,
В обійми розуму і зла.
Ця дивна покруч спить, жере,
Читає філософські книжки,
Зі мною грає в кішки-мишки –
Й ніяк із мене він не йде.
Шизофренія, пацани?
Чи витівки це мазохіста?...
Писанина урвалася, бо до "Калини" завітав Ромко Хробак. Він одразу помітив Богдана Галича й скерував свій поступ до нього:
— Що, Франко, твориш?
Поети, як це зазвичай буває, а особливо поети місцевого масштабу, недолюблюють одне одного. Те саме було з Хробаком і Галичем. Вони лише рахувалися з тим, що змушені співіснувати на маленькому клаптику землі, де знаходиться Дрогослав, цяточка у всесвітньому вимірі, але приязних стосунків між ними не було. Кожний вважав себе вищим – і якщо у багатьох аспектах поетичної творчості Богдан Галич мав рацію, то Роман Хробак тиснув плодючістю й кількістю написаних і надрукованих книжок.
Галич нічого не встиг відповісти на кпини Хробака, та той і не потребував цього. Ромко зазвичай заглядав до "Калини", коли мав вільну хвильку-другу, аби випити кави. Знайомим він казав, що саме у "Калині" йому найбільше смакує кава, хоча заходив сюди, бо цей напій був найдешевший тут у радіусі декількох сотень метрів. Здається, від народження він був скупердяєм. Ця риса посилилася після операції, коли він навідріз відмовився від вживання алкоголю. Колеги й друзі жодного разу не пам'ятали, аби він комусь поставив сто грамів, навіть на свій день народження. Кожним своїм відвідуванням "Калини" Хробак ніби кидав виклик усім присутнім: ви – пияки, а я – порядний хлоп. Втім, пияки не звертали на нього жодної уваги, а про порядність, у тім числі й Хробакову, мали свою думку.
Вибору не було, всі місця були зайняті – і Хробак прилаштувався біля Галича. Говорити їм не було про що. Ромко, бува, глянув на те, що написав Богдан, але той демонстративно перевернув написане. Хробак презирливо усміхнувся кінчиками губ – потрібна мені твоя базгранина! – поспіхом допив каву, поставив горнятко у відчайдушній близькості до списаної Галичевої серветки й, не прощаючись, вийшов.
Богдан, ніби щось осоружне й неприємне, відніс Хробакове горнятко на прилавок, замовив собі ще п'ятдесят грамів й тут же випив, ніби очищуючись від негативної енергії Ромка. Повернувся на своє місце, допив сік – і знову змушений був писати не своє:
Відкрийте вікна навстіж!
Помираю...
Не хочу я земного раю
І аду в небі не бажаю.
Повітря свіжого – о, люди!
Вдихну його на повні груди –
За мої тяжкії земнії труди.
По-ми-ра-ю...
Свою місію цього дня Галич виконав сповна. Він узяв попільничку, закурив, а потім підпалив написане. Бог заглядав йому з-за плеча, занотувавши на скрижалях згорілі слова.
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте...
55
Роза Германсдерфер змогла витримати без чоловіка лише одну ніч.