А потім знову холод, і я тебе боюся"
...це звідти, з нічних розмов, з незрозумілого. Нічого, минеться, потім стане легше. Мужик. Але легше не стало. Хіба легшенько, як бабуся казала. Він нікого не знав і не хотів узнавати, якісь художники, двоє з бородами, один так просто, жінка, удвоє старша від кожного з них. Ніхто нічого не малював, не балакав про це, приїхали пити, їсти, і все інше. Ви чому не роздягаєтесь, таке сонце, а ваша шкіра створена, щоб вбирати засмагу. Але так було краще, в грубуватих штанах, босому, без майки, якесь дивне прилучення до цього рельєфу з горами, покошеною травою, вербами по два боки струмка. Жінка-, вона запитувала ввечері в готелі біля високого фікуса, дивилась на нього, попіл падав на килим, і розмовляли...
У цьому є свій смак, і в таму, що ви мовчите, і що не хочете засмагати, як всі. Може, стиль, виклик, сором. Я думала, такий образ — в горах людина, чорні засмаглі плечі і зовсім білі }іоги. Пальці, змучені в чоботах, шкіра поморщена, як після прання. Справді, вам нічого боятись цієї погоди, ви створені для країни дощу, я бачила, як ви ловили губами дощ, безпосередність і щирість — такі ваші межі в безмежному*,
...але той, бородатий, товстіший, сподобався. Теж мовчав, але коли підійшов той дядько і двоє інших почали огризатися, що не обсмикували вони сіна з копичок, не вони, хтось, а потім — добре, нехай, ну то й що, згребемо знову, попідтикаємо, все, добре, годі. Щось промовив убік, сказав, тихо так, сховавши очі, і всі вмовкли, слухали, що каже дядько. Перший, на кого хотілося д и витися і слухати, скільки треба хай би отак говорив, примовляв, підтикаючи паличкою вистріпані віхті сіна Не бачили вони, не знають, не смикали, аякже, а це що, а цс, а ось це, я його смикав чи яка хороба. Потім бігли до містка, затуленого вербами, бо пішов дощ, там десь тулилася будка, до якої всі поприлипали, під козирок даху, навіть вологий одяг пахнув, так тісно було, і так всі понагрівались. Так смішно бігла та жінка, старша. Вій її побачив, ніхто ж не задумувався, як бігти, бігли, та й годі. Тепер біля фікуса щось інше, так, як і завжди. Немає розгубленості, немає пігментних плям на стегнах, які розгойдувались від бігу, самі в себе занурювались. Хотілось побачити знову, як це було тоді, ну хоч би й дивлячись у вікно, за яким вечір, але не виходило. В цих коридорах, у цілому місті жило просте, людське, беззахисне, але впевнене; тиша, якась змова проти того, що було за містом, у горах. Цс було добре. Не треба мучити себе, якийсь ще час живе уява, продовження, потім одвічне це, розмови, може, терпке на дотик листя фікуса. Дядько забувся за своє сіно, сміявся, розставляв руки, показував на жінку, питався, хто це така чорна, велика, з яких країв. Курили з дядьком під козирком. Ота менша іще нічого, а ця не знаю, таке щось. Розказував, щоб тільки Юр чув, ніхто. Вона тоді теж мовчала, ні, було, розмови пошепки з тою жінкою, старшою, щось таке помічав, старша багато розказувала їй, водила долонею по її шиї, масаж Тепер у готелі він побачив старшу, а тієї ще не було, питати ніяк, ніяково. Дядько дістав цигарки, питався про сірники, тягнувся сигаретою до вогника.
А, це в тебе ці, закордонні, і в мене позаторік були, дочка привозила. Такі, тріскаються, сірка розлітається, плаща собі попалив отуто, на грудях. А оця-го, менша, це твоя, хіба ні, дебела дівчинка, нічого, але гляди, бо та, здорова, з'їсть Ті, бач, як тулиться та прибалакує. Хай держиться молодших, це не діло. Моя жінка отака розумна була, все до старших. А ті й научать, але й переучать...
...вона вже йшла коридором, дивилися па неї, Юр хотів дивитися на жінку і на неї. Така домашня, тепліша, ніж учора, короткий пухнастий халатик, червоні плями поверх колінних чашечок (сидіти з перехрещеними ногами шкідливо, кров застоюється, розповідала жінка), так можна йти після сну, після чогось втомливого, але приємного, і знову ці рухи, які Юр називав таємницею. Порухи пальцями в її бік, вітання, я тут, я жива, нічого не трапилось, а як ви без мене, були розмови, я перешкодила, але сприйміть усе так, як є; сонна жінка, яка всім потрібна, яка знаходить сили для всіх і для всього, і кожен з вас, хто стоїть отут зараз, знаєте про це. І її мовчання було більш таємничим, багатозначним, не таке, як його, Юрове, бо його вже хтось намагався пояснити, збагнути, і комусь це могло вдатися, грубо, відверто, не так. Те ж саме і трохи згодом, за вечерею, хоч трохи більше холодності, якою, хочеш чи ні, теж поймаєшся, думаєш, що створюєш разом з ними ось таку таємницю, і більше навіть таємницю для когось, хто дивиться, спостерігає. Нехай це буде всього лиш відповідний настрій, маленький офіціоз, у житті доводиться пережити один, два, три (і годі) таких вечорів, чи ранків, чи полуднів.
Юр знав, що десь колись зупиниться, подумає, і почне жити по-іншому, і не буде всього цього. А з нею було солод-кіше, просто і складно. Вона відправляла на вихідний до батьків "доньку, і вони залишалися вдвох. Щось на зразок того, про що люблять писати письменники у романах, спогадах. Вечір, кава, розмови, сигарети. Попереду ніч, все звичне, знайоме, нічого нового, але ж знову хвилююче. Та про ніч не думалося. Бо хто ж думає про те, що їсти, пити — цс необхідність, просто це виходить само. Тоді ще все було якесь не таке. Тепліше, ніжніше, не було й натяку на мармуровість, що потім взялась. Однак від неї не все залежало, більше від тих художників. Юрові більше підходила отака думка, бо сама вона б не змогла, він знав. Але спершу було, як обвал, кожне слово, відповідно рухи, погляди. Вірити в тебе, сказати, що знаєш тебе, це ще нічого не сказати, я допоможу, я сама все зроблю, я знаю, як це робиться. Укладався якийсь розпорядок, вечірні прогулянки, вона бачила весь світ, розказувала, що бачила, а він погоджувався, так, але все було не його, таке якесь. Поглянь, як світло грає кожним листочком, вибарвлює їх, і скільки кольорів, кожну жилочку видно, тобі треба це помічати, запам'ятовувати. Для нього було просто листя, просто світло від ліхтарів, ще тепло, але знати зиму. І навіть могло все бути таке, як вона каже, але іншого разу, якось не так, і якби один, сам...
Ще можна було пробачити Миколі Андрійовичу, він щось знав, може, й мав підстави казати, але собі ні, не можна, зрада...
Я знав таких жінок, і Ті я знаю, я працював у газеті тоді, у відділі листів, треба розуміти таких жінок, щось їм пробачати, вони живуть ось так, біля когось, біля чогось, самі не можуть і зроблять усе, щоб допомогти будь-якою ціною, і таким не щастить, десь вони в чешусь оступаються, роблять майже безглузді помилки, наївно, знову ж заради чогось, чи когось, і думають, що це добре, а це часом погано; може, біда не в ній і не в таких, як вона, а в тому, що ви, чоловіки, не витримуєте, не вмієте витримати, нетерплячі; чоловіки не розуміють жіночих самопожертв, вони думають, що це дурість, і відступають, втікають"
...його згодом ці слова взяли за живе, таке маленьке відкриття у власному житті, з власного життя, звикаєш чути, бачити, читати про інших, у них, у цих інших, життя йде, а то якось раз, і вони щось не так роблять, і до них приходить розуміння зробленого, потім каяття, розчарування, ще щось. А це вийшло, що ти жив так, як вважав за потрібне, що не принесеш болю іншим, можеш вчинити зло, але болю — ні, і хтось тобі каже, що могло бути все й не так, що ти міг віддати більше, мав бути сильніший, багатший. Не побачив себе, та й годі. Якісь ігрища напівдитячі впереміш з дорослим егоїзмом. Так виходить. Якщо дивитися з відстані, на якій знаходишся до багатьох людей. Це в армії йому раз здалося, що він одійшов сам до себе, вийшов із себе, такий, як він, став трохи оддалік і дивився за собою, за тим, хто сидів над тарілкою солдатського рідкого борщу, і, може б, ще щось із цього вийшло, щось би задумалось, виявилося, зробилось, та чиясь команда (не чиясь, правда) закликала виходити на вулицю і шикуватись, і все розпливлось, мов і не було нічого, залишився один, як і був. Тільки якийсь міцніший. Хіба що зі скалочкою в оці. Наче б то очі відходили і дивилися на нього, його очі, і потім очі зникли, повернулись, зблискували, і той зблиск стримів довго, заважав дивитися. І віддайте мені мене. Хто це сказав? Та ніхто не казав, це він сам усе повидумував ще тоді, як багато махав лопатою і більше думав, отаке-го, більше думаєш, і не те щоб усе це він, його, де ж таке. Так собі, з якогось дива почув "і", потім прийшло "віддайте", "мені" й "мене", могли бути хитрим плетивом на циганській розмовній основі чи щось із індійських пісень, чути "мені" — і палець указує хоч би й на тебе, "мене" — долоні розкриваються до двох протилежних боків світу: Ні, не в лопаті діло, траплялися ночі, такі, аж німі, хоч чутно було, як за вікном дерева дихають, і дерева тут ні до чого, кімната зливалася з вічним світом, переливалася в чорне небо, але гляділа добре свої чіткі обриси там, де стіни збігаються в одну риску; все це після якогось примирення, змирення, зречення чи й зізнання, знеможення, сон відвертається, хтось поряд спить, вдячно тулячи руку до тебе, але ти не вдостоївся сну, вступай у змову із ніччю, такі ви схожі. З чого це все починається, думав, ця таємниця, у всіх, ніким не встановлено, з чого, просто, вона розказує, що вже було, інакше що ж, не може бути інакше, вона мусить. Ти мусиш слухати. Чуже, не можна займати, де твоє право, але ж ми знаходимо ту беззахисну мить, коли зрада чомусь не називається зрадою, а так собі, благання милості в когось, передчуття можливої помсти і всевладдя, владарювання, торжество своєї віддзеркаленої суті. Добре, була там якась поїздка за межі чи ще кудись, не знайомі одне одному люди, і був один, спокійний, уважний, чуйний, все бачив, усе знав, усі гуртувались, шукали спільні уподобання, а він жив осібно, хоч ніколи нічим не вирізнявся, був серед усіх, мовчав, але ніхто не казав, що це мовчазна людина. І ось та розмова в готелі. Нічого справді не було. Але він знав, що вона десь була, поза програмою, а не слід було б ходити, викликати подив і непотрібні запитання. Він зробить так, щоб про це не казали там, удома, але хай вона розуміє, що це, є речі, які треба завжди враховувати, це як закон, і геть наївність, хоч вона й жіноча.