— западає мовчанка, слух вистовбичується зайцем на ріллі: стиха поскрипують двері на горище, шелепає цибулинням біля лежака кіт, воском плавиться теплосумний вересневий день, дужче, ніж картоплинням, пахне квасолею, яблуками, відсирілим на дощ тютюном на підвіконні, та ще німіють перед відльотом ластівки — і тільки хитиво дротів між деревами виказує пташиню присутність; цокає під піччю саморобна дерев’яна пастка, мабуть, здатна відтоптати ногу слона, бабця відсовує стільчика, на совку, притиснувши тріскою, виносить мишу на двір і викидає на сором котові; лежиш тихесенький, знаючи, що зненацька, повз цвіркуновий дзвін, залунає розмова, — це оно у вас чужа біла курка, о, дивися, до мене Надьчиних ходить дві, — акиша-га! — дощу сьодня не буде, так оно висне, висне, а не замрячить, — це правда: Кольків хлопець за границьою служить? назбирає грошви за п’ять год; та й батьки на нього роблять; охвіцер; зара кругом так, — дітям пхають усе, — от цей кіт та лазить, тільки-но ж сидів на дворі, вже на повітці; шоб тобі вилізло, — треба йти, розпалювати грубу, пекти картоплю в духовці, бо Марійка з голоду закоцюбне; вірите? сутками після походеньок спить; пенсії нема, дітей нема, шо має робити? старцюй бабо! — кажете, піднімає хату хазяїн? — п’янюги дубка з лісоскладу принесли, обтесав і туди, під веранду, добра підвала, — потім веранду присуне, так не покіне ж... хто це ходить під ворітьми? шо це за чоловік... — Василь п’яний, вже по мене; допитався в Марійки, от — добривечір! мона зайти? дайте горіхів, мамаша, — на... — вот спасіба — ти в селі знов живеш? — нє, в районі, жінка закликала сходитись, питаю, Саша, ти заскучав за батьком? ага, двоє дітей, не знаю, шо буде; номера на мотоцикел, номера получу і поїду туди, там рога на заводі мона взяти хрустального; дав якогось рублика хлопцям, а за тридцять п’ять продаси, ціни пішли скажені; хоч халви куплю дітям, — то в тебе вже три, чи то штири жінки; і в селі баба є, — та ледача, матері дулі дає, гиркається, нехлюя; знаєте, бачив вашого Валіка, — якого Валіка? — вашого, я ж його знаю, — та якого, ти диви? то Богдан — да-а? ми з ним так побалакали біля вагона, — я думаю: який Валік? в нас Валіків нема, — то я спутав: я на нього Валік казав, — то ж Богдан! — ну-ну, Богдан, Богдан; вийдітно, бабцю, в сіни — шо там сікретнічати, кажи, шо прийшов по вино; то вже ходімо — ... підсісти до столу, випити кислого молока і глянути на курей, що кубляться в тирсі за дровітником, січуть лоскітних бліх, запитати в бабці про Василеву долю, — має по світі трьох жінок і казиться, не знає, де жити; а ця кума! о, в неї очко, зазіхає, шо в кого є; а скільки бураків у Ганьки, а скільки всього; та вона гибіє в колгоспі за города: шістьдесят соток... — ... бабця лущить гарбузяне насіння і пальцем згрібає бубки на столі; лушпу окремо — люди роблять, то й мають; ото зернята добрі, попробуй, добрі? — ну — попросив горіхів, дала, колись города горав, кабана колов, — помічник? — дуже чисто зробив, без крові, тоді льоху тримали, дужже гарне сало було; кума аж руками зметнула: ой, у вас гарбузів! на машину не влізе, — заздрісна? — ну, світ забрала б; хороші зернята, тіко не подужаю їсти їх, зубів нема, в пеньки залазять; ой, Боже, мій Боже, ото знають виходи п’яниці, сказали, шо до куми пішла, — вином торгує? — він шось привіз за пляшку, — що ж він ладен приперти? — він знає шо! треба воду змінити в букетові; таких квіток аби в Кійові виніс на базар, то ж продав би; нарву снопа хризантем, візьмеш? — не смішіть, знайшли базарювальника... — бабця виходить: чути в горідчику шелест прив’ялих фльокс і плескіт води з відра, вносить квіти в півлітровому слоїчку, ставить на стіл і милується зоддалеки, — от, гарнюній букетик, — шо ж у цього невдахи стільки жінок? — шо ти кажеш? — питаю, чом у нього жінок багацько? — він не може з ними вжитись; чи він важка людина, чи вони важкі, чорт їхню маму знає; це як кому щастя випаде: сім’я; бери молоко свіже, кума принесла, пий; кашу гарбузяну з пирогом бери їж, оно зніми пілку на припіку: струдель ще теплий — тоді перебивався на київських злиднях, жив зневагою інших, зненавистю до себе, та богвість якого вечора, при якій лякливій свічі, згадав голос ангела хати, найближчого ближнього, брата всіх пожильців, всіх, хто був на подвір’ї, всіх, хто виходив звідси, всіх, хто живе в тобі, проживши відчай даремного існування; послухай. То станція! старий, затишний, як антикварна мебля вокзал, — шалівка деінде відійшла і від грому коліс тремтить, і сіє шашелеву позолоту й синю фарбу на лавиці, — всередині фінська груба, віконце каси, легкий присмерк чекання, в кутку на тумбочці алюмінієвий на замочку бачок питтєвої води, латунне, схоже на розігнутий гак, джерело вгамовує заблукалих і спраглих, котрі на свята тільки й роблять, що вештають через залізницю до чайної і назад, п’ють "Біле міцне" з горла, наблатикано радяться, кого б побити, пристають до людей; а нєхіло лі, братія, пєснь яку розпочати! та безнадійно, прокурорськи велично, над перонами з висоти стовпів гаркає —а-л-ляк-тро-поїздздалбуновкійов... прібиваїт на третю путь! — і всі, мов з обіймами, кидаються з розставленими руками: підносити сумки й прощатись; коли витьохк сталі затихне, на шпалах всідається й плаче, — не розбереш, чи то хитро усміхнений, чи то заплющений гірко, — відомий на всю округу, преп’яний Генько; сидить, гойдається, з двох пальців випускає порожню пляшку, щоб вибити об рейку дно, приплентати додому і з виглядом мученика, батька родини, годувальника сім’ї, потуплено розказувати, мовлявто, хлопці заховали в посадці міх зерна, ніс півлітру, пола дірава, розбив, налий-но ше одну пляшуню, жінко; веселий, притчевий чоловік! на складі робив, вивантажували мішки з цукерками, — облитий шоколадом арахіс, — малишня під вагоном колінкувала, запихалася, плювала піском, вантажник подерту ношу несе і сіється ласощ над трапом; ми підбирали, то коли дирк — завскладом на "запорожці"; батіг за халявою, сам рум’яний, лихий, поскрипуючи костилем, підходить, стало так тихо, а Генько, під’юдлива душа, телеп, буцім випустив, мішком об трапа; ми туди, а зверху батюгою по вухах: мать вашу! короїди, вилупки! Генько боки од сміху рве, а завскладом, тримаючись за рампу, костилем йому в груди, як списом: а шоб тебе кров’ю залляло, скікки ти мого серця з’їв!!! Генько встає з четвероньок, неушкоджений, ще веселіший очима, з суворим розканням на лиці несе костиля старому: нат, спасіба, не нєрвчайте, ви ж нам, як тато рідній! — з нами отак і тре, а то б поспивалися гібені мамі, — скаже потім на кухлем пива, сидячи на порозі чайної під млявовечірнім сонцем, коли залягає безвітря і по гучномовцях одно реве: алльляктроміханік! зайдіте к діжурному па станції! нема, нема, тоді ще гучніше й завзятіше: дай плюс! дай плюс! даю плюс! пірєважу на мінус! ... спраглий пустельник, марячи оазисом, так не просив води, як станційний електрик, маракуючи над стрілками, хрипів у переговорний пристрій: дай плюс! дай плюс! піріважу на мінус! ... гудки чмеза, гахкання відбитих ломом щелепастих люків, курява доломіту над вугляркою, вохристі, найліпші для рогаток, кульки залізної руди, що на великій швидкості злітали з вагонів, і калюги на стежці, якою ти їхав по березовий сік, іскрились червоно; скляний в сітці бутель на велосипедному рулі цокав об вилку, колесо підстрибувало на камінні, над прольотами вставав туман, далі ярок — і труба під залізницею дихає чорним протягом; старі ліроподібні ялини пахнуть мохом, мільйонолітним забуттям, живою землею кротовин, теплом воронячих гнізд, вапняними патьоками по стовбурах; так миротворно кругом, здавалось, так буде вічно: від’їхати недалеко, щось добути для доми і повертатися смерком повз семафорні вогні; на шафі біля стосу родинних портретів лежав телескоп і поламаний будильник, лункіше, ближче гримів на завтрашню сльоту поїзд; бабціна кума, розторгувавшись вином, приносила десяток груш у хвартухові; сідали на лавочку під кущем ясмину — дві куми, два незлостивих старечих серця: тихо, мов пульс, мов поминання перед олтарем, згадували своїх сельчан, виказували щось більше розмови, щось глибше вечора й світла злагоди, щось врівень любові і всепробачливого знання людей; вони балакали, гріли в кулаках грушки і старіли щомиті. Лежати на верхній полиці, вгадувати крізь сон, — якою залізничною гілкою женеться поїзд? — злягти на лікоть: безрідна ніч, прожектор над лісоскладом, дорога до чайної, стара вагарня; лиш встиг подумати, що добігши до протилежного вікна, побачить гілля горішин, синій морок над хатою — і станцію проминули.
32
Осене, світе ясний в іконостасі згасань, дай забути сестру безріднього книжництва, — стрів лукаву на вулиці, з подругою і ще з двома дженжуристими супутниками; осене від пророка Осії, навчи одна: піди, візьми жону собі в блудниці і дітей блуду, бо сильно блудить сія земля, сини мають прийти, як пісок морський і там, де казали — ви не мій народ! — вийдуть із землі переселення, непомилувані, щоб судити в домі з печаттю вигнань, щоб народжувати плоть від плоті коліна глумливого, серед якого й вона, на оману нам названа ім’ям пташинім! нехай змете павутиння з лиця свого, перелюби з грудей своїх, похітливого біса з зіниці ока; оберну на пустелю, обнесу шляхи тернами і побіжить за коханцями, та не здожене, шукатиме й, не знаходячи їх, розгубить дарунки, сережки й намиста, єлей і вовну, льон і вино, срібло й злото, що з нього вилляли боввана собі; по слідах беззаконня поспішатиме недоля; всі князі твої, всі вони горять скверною, як піч, розтоплена пекарем, що покидає черінь, коли вимісить тісто й зійде воно, пекар спить усенічно, а ранком вона, палаюча святотатниця, пожирає суддів своїх назавжди. Чим дужче заспокоював себе, тим сильніший перегар помсти закипав на лиці: геть некерований, лютий, сліпий, куди засмиканій достоєвщині! дзвоню до подруги, переказую щоб приїхала; звідкись засіла хижа, нелюдськи зачаєна, хитрість і загнана дика втома водночас; правда, хутко приїхала на таксі, обтрусила іней на хутровому комірі, ще ніжно примружена, недосяжно далека, мовчить, розуміє все; сідай! а сам, як ніколи, відчуваю нашіптані чужі думки: дістань випивку з холодильника, відкрий консерву, візьми ножа з набірною колодкою і канавкою для кровостоку; виміняв на заробітках; покрай хліба, випий сам, закуси, попробуй на переляк — побач, не покається! магнієві бісики розгоралися в жіночих очах і тремтіли від здогадки; зраділа, дивлячись, як він п’є з трьохлітрової банки настоєний на гадючнику самогон, прикрила пальцями посмішку на губах, — давно б закінчити, ця рабська невизначеність гірш убивства; мовчав, знаючи, що вже підхмелений і тільки-но обізветься — зведе весь надубивчий гнів на погрозливу лайку, на здушений крик, на повернення в голий сором; подумай, що потрапила під трамвай, давно мертва, вдар рукояттю по голові, бий ззаду, падатиме, прохроми спину, ніж нехай сидить там, менш натече крові на підлогу; а вона й не думала проситись, вона знала розумом свою вину, не відчуваючи її безвихідного розпачу для нього, вона вже так звикла до коротких, напівжартівливих, простих, скоріше приятельських, ніж любовних, відверто життєлюбних відносин з іншими, що одна думка про нього була нестерпно нудною і страшнішою страху, аж лоскотало всередині: ти не винесеш моєї смерті, гнилокишкий, ти повісися, — а щоб ти здох! закрив консерву, ножа засунув під хлібницю, на холодильнику сіріли ув’язані наваксованим шнурком з армійського черевика листи в конвертах без марок; дитяча фотокартка випала звідти, коли розірвав і розсипав по столі двоосінньо жовте листя з дерева розлуки; аркуші гратовані, почерк розмашистий, щоб менш розказувати про себе; донька бавилася з відерцем на піску; досить погляду на розбиту піщану фортецю, аби відчути себе чужим; вона й на листи не глянула, руки на колінах сплела, — вона ліпше написаного пам’ятала свої обіцянки, тоді як ти чавив скроні кулаками, тамував біль аміназинної запамороки, з отупілою байдужістю заслинював халата, ненавидячи себе, благаючи сну, годинами плачучи над конвертом, на стільки розбитий ліками, що безсилий витиснути з себе декілька слів: мені легшає, все гарно; вона нагнулась, наструнена хтивим чеканням вбивства, пасемце спітнілого волосся налипло на її лоб, губи стиснуті, золото сережок підсилювало вираз маски, листи на клейонці нагадували колоду гадальних карт — десниця випадку розкинула на дитину; знову, сміючись, попросила закурити, немов зумисне нагадуючи дні, коли дужче кохання, ночей і тіла, любив гумор шибеника, яким вона тішила, розважала гостей, нагадуючи і збудливий, вкритий сиротами, холод весняного безсоння, після того як гості розходились: під етажеркою тлів електрокамін, сніг обламував гілля каштанів, грубезна, завбільшки з чаклунський ріг, синіла проти місяця бурулька за вікном, зранку в заметах позастряхали тролейбуси, з проламаного даху зупинки струмкотіла вода, нічний буран позакидав дроти на акацію, ішли пішки, захоплено щось розказував до самої бібліотеки, на заздрість перехожих переносив на руках через голубі, мов підфарблені синькою, калюжі звабно легке, бо піддатливе, тіло, було воно беззахистним, мокрі рукави плаща гріли обняту шию, в парку співав, продихував золке повітря соловей і тіні голубів плавилися на куполах храму — вона знала, що пригадати мовчки, натяком брови, німотою ображених, по-дитячому відкопилених, губ, беззахистною цнотою відкритої шиї; потім пірнула в гарячу ванну й тремтіла в нудотних корчах, уже без сміху, сама тоншаючи на волосину, яку мала одітнути доля; на кафелі туманіла парнота, шкіра поволі буряковіла, та крижаний камінь від того ще дужче виїдав груди; тепер, після всього страшного, вона боялася і подумати: це ж міг зірватись, якби закричала, покликала кого, якби приховала знаття, як я його ненавиджу, люди! вибрів на жовчне сморідне світло біля під’їзду, тиждень гибів по друзях, тоді прийшов за речами, просив, сходімо в церкву — мені не тра, хіба збиралась кого вбивати? — прошу, зроби це для мене й доньки, — покинь блудослів’я, — ходім, прошу, — віруючий? кайся сам, я тебе до гріха не доводила — вперше й востаннє ходімо вдвох — боявся прокляття над родом, житиме з сім’єю, чи ні, в тій церкві малу хрестили; йшла служба, декілька бабусь так слізно й так чисто підспівували півчим, Ніна постояла трохи й рипнулася на двір, хор співав радісне, вознесенне: Царю небесний...! коли підвівся з колін, скрип завісів вже згас під куполом — вийшов слідом, легка постать чорніла на ковзкій від першого снігу алейці, що збігала від церкви вниз, а назустріч піднімалась і поскрипувала дерев’яними перилами, вся в жалібному, черниця; повіталася — спаси, Господь! — на хвилю пристояла і, ніби сама до себе, — вона вам не пара, та дівчина, — це дружина моя і доньку маєм, — терпіть, не вбивайтеся, доля розсудить вас, — черниця поправила хустку і знов заходилася з відра посипати піском доріжку; і щоступня вниз ногам ставало твердіше і, вже доганяючи лисячий комір пальто, відчув таку полегкість, ніби материна рука перехрестила зсутулену спину.