Ешелони затримували, коли не ставало вугілля, води, або пропускали зустрічні транспорти, і тоді маса хвилювалась і кричала. Кожному хотілось бути далі від фронту, швидше дістатись до рідної хати, за якою тужили дні і ночі на довгій проклятій війні. Траплялися машиністи, що доїжджали тільки до тих місць, де були їхні житла, і йшли до домів, поки-даючи паровози напризволяще; тоді ешелон ревів, проклинаючи дезертира всіма можливими прокляттями, і горе було б машиністові, коли б потрапив їм у руки. Розлютована юрма напирала на начальника станції, вимагаючи відправки її ешелону, і коли начальник не мав змоги задовольнити розшалілих людей, він втікав з поста, рятуючись від смерті.
Серед солдатів знаходились іноді машиністи або кочегари, які погоджувались вести далі ешелон, і поїзд рушав, залишаючи по собі вздовж перону купи людських нечистот...
Прокинувшись одного ранку, мешканці, лісничівки і не підозрівали, що австрійські війська без боїв зайняли всю Галичину. Вістку приніс Федь Мандрик, прийшовши на роботу раніше, ніж звичайно. Він, як і кожної осені, молотив у діда.
Федь повідомив, що вранці появились в селі польові жандарми, а йдучи сюди, він чув далеке торохтіння обозів і гармат, що пересувались на схід.
Звістка була сприйнята холодно, без радості. Федь побачив це і постарався поправити загальний настрій.
— А що ця Австрія виграла через війну? — запитував він і сам відповідав: — Звідки вийшла, туди й прийшла, а народу погубила страх скільки.
Йому не відповіли, і він замовк.
Микола пригадав 1914 рік, першого полоненого російського солдата, якого він бачив у Теребовлі, його злякані очі і винувато-тривожпу усмішку. Скільки їх погинуло, таких добрих, безвинних? А скільки залишилось живих з тієї австрійської частини, яку він бачив останній раз перед її відступом, тої, що церковних пісень співала, йдучи на фронт, обвішавши попередньо військові шапки різними образками? Микола пригадав, що й німці втягали "Den lieben Cott" 1 у війну, адже такі гасла, як "боже, покарай Англію", виписувано на парканах, на вагонах, відправлюваних на фронт, і на значках, які вішались поруч з медалями на грудях. Чому бог мав слухати саме німців і карати Англію з її невинними дітьми, Микола не міг зрозуміти, як не міг колись зрозуміти, чому богородиця вважається віруючими поляками королевою Польщі. З якого титулу? Коли і чому дала себе коронувати на польський престол бідна єврейка, що за релігійними переказами породила бідняка Ісуса? Це були незрозумілі питання.
— Скоро, певне, і призов? — сказав Федь.— Як думаєте, Миколо, візьмуть?
— Ясно, що візьмуть.
— Тепер не страшно уже, війна скінчилась.
— Не кажіть. Ще не скінчилась. Мир ще не підписаний, а для того, щоб загинути, не треба довгої війни.
Цю розмову Федь і Микола вели тільки вдвох. При матері Микола таких передбачень не робив би.
1 Милого бога (нім.).
В кухню увійшла бабуня, а за нею мати. Вона підійшла до сина.
— Тобі треба службу у Смяловського кидати,— сказала.— Хочу тебе бачити вдома.
— Він і сам мене звільнить.
— Чому?
— Хіба ви не знаєте чому? Я був йому потрібний як певний захист від москалів, яких він не розумів і боявся. Тепер, коли Австрія вернулась і прийшли жандарми, тобто влада, в яку він вірить, я йому не потрібний більше.
— Проте він тобі не сказав нічого?
— Він — ні, але сказала Ванда.
— Ти хіба із Вандою так близько знайомий? Микола почервонів.
— Ніякого особливого знайомства нема, знаю її в лице, буваю ж іноді у Смяловського у службових справах.
— Що ж вона тобі сказала?
— Сказала, що пан хвалився, що з приходом австрійських військ він без лісничих обійдеться. Ясно, що це стосувалось мене.
— Тим краще,— сказала мати.
Проте, почувши про це, обурилась: її самолюбство було вражене.
— Мені завжди було гидко усвідомлювати, що син мій служить у якогось пройдисвіта,— додала вона.
— Вірно пані сказали, пройдисвіт,— сказав Федь, що пильно прислухався до розмови.
Мати схаменулась, що говорила при сторонній людині, почервоніла і вийшла. За нею подався син.
Через три дні по тій розмові з'явився на ґанку той самий поліцай, що в 1914 році приносив повістку про мобілізацію Миколиних дядьків. За ці три роки він дуже схуд і постарішав — видно, невесело жилось. Цього разу він приніс повістку, що батько й син Гаєвські мають прибути наступного дня о десятій ранку на призовний пункт у містечко Буданів. Неявка буде каратись по закону від такого-то місяця і року за таким-то числом.
Через добу Микола з батьком стояли уже голі перед комісією, що оглядала їх з усіх боків на предмет здатності носити зброю і вмерти за імператора Карла І. Під час війни далеко "від свого народу" вмер старий Франц-Йосиф І, якого Микола знав з портретів, що висіли в двох класах його батька: на одному портреті — в білому мундирі, на другому — в синьому, але на обох з однаково округлим, рожевим, як у дитини, личком і білими, ніби ватними, кружальцями бороди з обох боків лиця. Нового цісаря Карла він не бачив навіть на портретах.
Миколу признала комісія придатним до військової служби, батька його від служби в армії звільнили. Спокійний тепер за батька, Микола одягався без поспіху. Батько з жалем поглядав на сина, з яким скоро мусив розлучатись.
Вийшли у містечко. Зараз воно було малолюдне. По вулицях вештались п'яні новобранці, вигукуючи рекрутських пісень. Це були ті переростки, що, завдяки війні, залишились дома аж до цього дня.
Ой цісарю, цісарочку, Цісарю-королю, Пусти мене додомоньку, Най ся не неволю!..—
верещав якийсь здоровенний п'яний парубок, червоний від натуги. Другий, менший, видно, приятель, тримаючи того за руку, бо до плечей дістати не міг, співав половину другого куплета:
Цісаре Франтішку, Пусти мене додомоньку Хоч на одну нічку.
І знов перший:
Цісарю Франусю, Пусти мене додомоньку, Бо-м лишив Ганнусю!
— Бачив "патріотів" австрійських? — спитав батько. Микола кивнув головою.
Із півночі віяв холодний осінній вітер, небо було сіре, понуре, на високій тополі сиділа ворона і, хитаючись, крякала про холод, про дощ, про те, що наближається холодна і голодна зима.
На невеличкому базарному майдані чекала підвода. Розпряжені коні дрімали, звісивши голови. Січка була висипана з оплаки на землю, в ній вовтузились горобці, злітаючи вгору за кожним рухом кінських голів. Недалеко від підводи ходив Федь Мандрик, чекав, щоб похвалитись, що його в армію не взяли.
—■ Викрутились? — спитав батько.
— Слава богу, викрутився. Грижа помогла.
— Що ж, не хочеться воювати за нашого найяснішо-го пана? — спитав Гаєвський.
— Та ні, пане директор, то вже не ті часи,— сказав Федь.— До війни нам здавалось, що нема над Австрію кращої, як тому черв'якові, що в хрін залізе, здається, що понад хрін нема кращої поживи. Коли ж прийшли російські війська, я побачив, що там народ ніби краще живе, як наш. Там край дуже великий, і там повинно б бути легше жити.— Він почекав хвилину.—У нас тіснота і нужда. Ви думаєте, що в селі народ задоволений, що Австрія вернула? їй-богу, ні. Відверто не говорять, але думають так, як я. Скажіть, що в цьому доброго, що Австрія вернула? Знову над мужиком будуть знущатись, на селі польський пан, а у війську німецький офіцер. Для них мужик завжди був і є бидло. При москалях того б не було.
— То ще не знати, як було б при москалях,— сказав Гаєвський.— Царський режим скрізь однаковий. Всюди є багаті і бідні. А де більше багатство, там поруч страшніша біда.
Заговорили про рекрутів, що то горланять по вулицях.
— Не з радості горланять, — промовив Федь.— За москалів поженились, хто дитину має, а тепер покидай усе і йди воювати. Не дуже-то хочеться. Що я, пане, чув! — звернув Федь на іншу тему.— Що в Росії знов якась революція, що владу захопили якісь Совєти.
— Не якісь, а Рада робітничо-селянських і солдатських депутатів,— пояснив Микола.
— Кажуть, усіх поміщиків і тих, що капітал мають, туди! — сказав Федь, показуючи пальцем на землю.
Микола підтвердив.
— Ех, не дочекали ми святечка, занадто швидко вони від нас пішли,— пожурився Федь.— Цікаво, чи буде й у нас таке? — спитав по хвилині.
Йому ніхто не відповів.
Повернувшись додому, Гаєвські застали гостя. Це був Микола Мороз, до війни учитель з сусіднього села і щирий приятель Гаєвського, а тепер лейтенант австрійської армії. Як тільки австрійські війська зайняли Галичину, його потягнуло в рідну сторону; він дістав відпустку і в першу чергу зайшов до старих друзів. Власної родини він не мав. Це був переконаний старий холостяк, любив галушки, сало, багато курив, від чого зуби були аж чорні, захоплювався грою в преферанс, учив дітей сумлінно і взагалі був чесною і порядною людиною. Росту середнього, з темним матовим обличчям, кароокий, волосся їжачком. Гаєвські любили його, та й він відповідав їм тим же. З дня мобілізації ніхто про нього нічого не чув, і ось вернувся — цілий, неушкоджений і в доброму вигляді.
Привітались дуже сердечно. Мороз переходив кілька разів з обіймів батька в обійми сина.
— Як я радий, що вас бачу живим, здоровим,— говорив Гаєвський.—Ми вже, бачите, і оплакували вас, бо ходили чутки, що вас забили десь у Карпатах. Оплакували, але не вірили. Я не вірив, і вдома слухати не хотіли про таке, але чутки такі ходили. Наш селянин любить сенсацію, і саме таку гостру сенсацію, щоб пройняла до самого серця. Але слава богу, що вас бачимо. Ви й до офіцера дослужились, а колись не любили війська. '
— Я, розумієте, й сьогодні його не люблю. Було б велике щастя, коли б його зовсім ніде не було.
— Е, до того ми не дочекаємо. Я, можна сказати, класично цивільний. А бачите, на старості літ ходив на призов і за малим в армію не потрапив. Не знаю,, що помогло, що не взяли, може, мій учительський, саме цей цивільний вигляд! — закінчив він, показуючи на свій животик, що вимальовувався з-під жилета.
— Коли б треба було війська, на це не дивились би,— промовив Мороз.— Ви чули про перемир'я?
— Хіба? Ні, не чув.
— Так, тепер підписано перемир'я в Брест-Литов-ськім. Чи ви газет не читаєте?
— А які у нас тепер газети? — махнув рукою Гаєвський.— Думаєте, що перемир'я успішно закінчиться? — спитав він.
— Як би не закінчилось, розумієте, війни більше не буде, — пояснив Мороз.— Росія армії фактично вже не має.