— А тут справа небезпечна. Мало що може статися. То ж не дмися на мене, Саньку, як миша на крупу. І не плач. Настане ще й твій час, хлопче…
ПО ТАТАРСЬКОМУ СЛІДУ
Більше як тиждень ніхто нічого не чув про Швайку та його супутників. Вирвизуб з Остапом уже почали не на жарт хвилюватися.
— Чи не трапилося, бува, чого з Пилипом? — раз по раз перепитували вони один одного. Потім дружно переводили погляд на Санька. — А що ти скажеш, хлопче?
Санько не знав, що відповісти на це запитання. Щось у його душі віщувало, ніби над Швайкою та його товаришами нависла смертельна небезпека. Але яка — збагнути не міг. Та й ніхто, навіть з найбільших ворожбитів, того не знав би. Навіть дід Кудьма, аби був живий.
— Їм дуже тяжко, — оце і все, що міг відказати Санько на запитання Вирвизуба з Остапом.
— Та вже ж важко, — згоджувався Остап. — А кому зараз легко?
Він усе ще не міг повірити, що Санько може передбачити те, що звичайній людині і не снилося.
На восьмий день на обрії з’явилися густі дими. Це свідчило про появу татарської орди. А під вечір на змиленому коні прилетів Грицик. А з ним Барвінок і Горихвіст.
— Татари пішли за Сулу! — прохрипів Грицик і важко сповз з коня. Він ледве тримався на ногах. Не кращий вигляд мав і його дорослий супутник.
— Здається, вже пройшли, — додав Горихвіст і надовго припав до ковша з водою.
— А де ж вас так довго носило? — обурився Вирвизуб. — Чом раніше не прилетіли?
— Тому, що татари нас вистежили, — відказав Горихвіст, відриваючись від ковша. — Перекрили дорогу до Дніпра.
— А Швайка що?
— Тягає татарів за собою по степу. Розумієте, позаминулого ранку ледь вибралися ми з байраку, де ночували, аж глядь — татарський роз’їзд. Чоловіків з тридцять, не менше. Вони б нас, може, й не помітили, якби Кандиба не ловив гав.
— Еге ж,— втрутився Грицик. — Став стовпом і стоїть. Ми вже знову повернулися до байраку, а він усе ще татарів розглядав. Вони теж його помітили і кинулися у наш бік. То Швайка наказав нам з Барвінком пробиратися яругами до вас, а сам сказав, що візьме татар на себе…
— Взяв, та не всіх, — додав Горихвіст. — П’ятірко ординців побачили, що ми відділилися, й подалися слідом. І навряд чи ми б сюди дісталися, якби не Барвінок.
— А що він зробив? — втрутився Демко Манюня.
— Зачаївся в кущах, коли татари почали наздоганяти нас, і кинувся на переднього. І знову щез. Доки татари кричали щось про вовкулаків, ми знову відірвалися від них. А ще Швайка велів передати, що обдурили його ординці, як малу дитину. Все тинялися по степу малими кошами, а потім злилися в одну орду і погнали до Сули. Хлопці ледве встигли дими запалити…
Наступного дня з’явився й Швайка, геть змарнілий і чорний від пилюки. Кандиби й Коломійця з ним не було. Що з тими трапилося, ніхто не питав. І так усе було зрозуміло.
— Скільки їх пішло за Сулу? — запитав дід Кібчик Швайку.
— Тисяч з десять буде, — ні на кого не дивлячись, відказав Пилип. — Повів їх Саїд-мурза.
Про Саїда-мурзу козаки вже чули. В татарському степу не було ординця, лютішого за нього. Після його набігів у засульських селах лишалася пустка. Усе спалював Саїд-мурза, навіть тинів за собою не лишав.
Вирвизуб заскрипів зубами.
— Шкода, — сказав він. — Шкода, що ми їх не встигли перехопити.
— Облиш, Штефане, — сказав дід Кібчик. — Їх десять тисяч, а нас скільки? Добре, коли з тисячу набереться. Та й то лише триста кінних.
— Я їх б’ю, — похмуро відказав Вирвизуб. — Я їх не рахую.
— І даремно. Тут, бачиш, розтопче орда нашого брата кіньми і не помітить.
— На біса ж ми тоді зібралися? — вибухнув Вирвизуб.
Швайка мовчав. Він почувався винним.
— Кинь, Штефане, — суворо повторив дід Кібчик. — Сам же знаєш, навіщо. Тільки ж це треба з розумом робити. Коли вже не вдалося тих песиголовців перехопити у зручному для нас місці, то треба підстерегти їх, коли повертатимуться, і встромити вила в бік.
— То інша справа, — повеселішав Вирвизуб. — От тільки б знаття, якою дорогою вони повертатимуться. Гей, Пилипе, ти це знаєш? — звернувся він до Швайки.
Проте той не відповів. Він спав.
Проспав Швайка до вечора. А коли прокинувся, знову рушив у степ. З собою взяв лише Барвінка.
— Не варто гуртом у степу гуляти, — сердито від казав він Остапові, коли той запропонував йому у поміч своїх найметкіших хлопців. — Узяв уже одних і більше не хочу…— і так глипнув на Горихвоста, що той мимоволі зіщулився.
По тому Швайка відвів убік Вирвизуба і діда Кібчика й сказав:
— Звістки пересилатиму через Барвінка. А він приходитиме до Санька, бо ж знає його найкраще. Добре я кажу, сіренький? — звернувся він до вовка.
Барвінок весело змахнув хвостом: мовляв, що ж тут незрозумілого?
Грицик почувався найнещаснішою людиною на острові. Це ж вперше за стільки часу Швайка не взяв його з собою!
— Не можна, — сказав він Грицикові. — Розумієш, доведеться, мабуть, втертися межи ординців…
— Я теж можу втертися, — відказав Грицик. — У мене й одіж є татарська, і балакати по-їхньому трохи вмію.
Проте Швайка гнув своєї.
— У тому то й річ, що трохи, — сказав він. — До того ж, коли татари йдуть в набіг, дітей з собою не беруть.
Грицик зітхнув. Це була правда. Не тому, що татари трусилися над своїми дітьми, а тому, що вважали, буцімто діти лише заважатимуть під час блискавичних набігів. Тож коли він, Грицик, разом зі Швайкою увітруться в їхні лави — татари обов’язково звернуть на це увагу. А у ворожому степу увагу до себе привертати небезпечно.
Все ж Грицик після Пилипового від’їзду не просидів на острові ані години. Він реп’яшком причепився до Вирвизубових братчиків і тепер разом з ними охороняв підступи до дніпровських плавнів.
А от Санькові довелося сидіти на острові як прив’язаному. З одного боку, це тішило, адже Барвінок мав прибігти тільки до нього. А з іншого — радості було мало. Сиди та й сиди. Так все життя можна просидіти на одному місці й ніде не побувати.
Барвінок повернувся за чотири дні. Діда Кібчика на острові не було. Він разом з воронівцями днями й ночами лазив у плавнях. Вивчав, де можна пробратися, а де ні. Вирвизуба теж не було — гасав зі своєю сторожею степом. Тож Санько вибрав з вовчої шерсті купку реп’яхів за правим вухом і видобув з неї тоненьку полотняну стрічку. Доки повернулися дід Кібчик з Вирвизубом, доки вони плюскалися у воді, відмиваючи себе і забрьохану одежу, Санько встиг прочитати:
"Негайно мчіть до Вербової балки. Повертаються татари".
— Отепер матимеш роботу, — звернувся дід Кібчик до Вирвизуба. — Знаєш, де та балка знаходиться?
— Та якось знайдемо, — вдоволено посміхнувся Вирвизуб. У нього все було готове до походу. Козаки були поділені на десятки та сотні. Кожен з них знав своє місце. Лишилося тільки дочекатися сигналу від Швайки.
І він прийшов.
Дві ночі добиралися козаки до Вербової балки.
Не йшли, а здебільшого бігли, вчепившись у стремено товаришевого коня. Втомившись, мінялися місцями і знову бігли у глупу ніч. Лише Грицик із Саньком їхали увесь час на одному конику.
Нарешті попереду забовваніли дерева Вербової балки. В ту ж мить з-під них вигулькнула постать самотнього вершника. То був Швайка.
— Ну, нарешті, — полегшено зітхнув він. — Боявся, що не встигнете. Одне крило вже пройшло.
— От лихо, — занепокоївся Вирвизуб.
— Це на краще, — заспокоїв його дід Кібчик. — П’ять тисяч усе ж не десять.
— Гай, діду, вам би тільки на пальцях рахувати, — відмахнувся Вирвизуб.
Швайка наказав козакам зачаїтися у балці, а сам разом з козацькою старшиною подався по сліду першого крила. Дізнатися, де воно пройшло, було неважко. Трава була геть витолочена. Майже на кожному кроці виднілися плями крові. За якийсь час їм трапився труп дорослої людини без голови. Голова валялася неподалік. На ній сидів ситий ворон. Угледівши людей, ворон невдоволено каркнув і обважніло відлетів убік.
Василь Байлемів придивився до голови і раптом скрикнув:
— Та це ж Микита Зарічний з Михайлівки! — І, звернувшись до Вирвизуба, пояснив: — Позаминулого літа козакував у плавнях. І цього теж збирався, та захворів… Бач, де воно судилося зустрітися.
— Нічого, прийде час — і їхні голови покотяться, — скреготнув зубами Вирвизуб.
Швайка перший вибіг на високий, порослий лісом пагорб. Звідсіля добре було видно величеньку улоговину. З одного боку вона переходила в болото, заросле очеретами та шелюгою, з трьох інших до неї підступали такі ж пагорби, як і той, на якому стояв Швайка. За ними виднівся безмежний і рівний, як стіл, степ.
— Отут вони повинні зупинитися на зворотньому шляху, — показуючи на улоговину, сказав Швайка.
— Звідкіля це тобі відомо? — засумнівався Остап, котрий звик у своєму запорозькому степу не довіряти нікому.
— Бо Саїд-мурза завжди тут зупиняється, — відказав Швайка. — Тут він ділить здобич і розпускає татарів по їхніх стійбищах.
— А коли цього разу не зупиниться?
Швайка розвів руками.
— Тоді зітнеш мені голову, — відказав.
— Побережи її до кращих часів, — втрутився дід Кібчик.
Затим обернувся до Вирвизуба з Остапом і сказав:
— Будемо робити, як Швайка каже. Йому видніше.
НАПАД
Татари поверталися без особливого поспіху. Хоч і встигли Швайкові хлопці попередити присульські села про напад — усе ж ординцям вдалося захопити чималий ясир. Прив’язані один до одного, підтюпцем бігло сотні зо три полонених, вози аж тріщали під награбованим майном. За возами здіймали куряву стада корів та овець.
Татарське військо пройшло за якихось тисячу кроків од Вербової балки. Обіч неї широким віялом мчали сторожові роз’їзди. Кілька з них проїхали краєм балки, але нікому так і не спало на думку поглянути, що ж робиться довкола неї. Ще б пак — вони були вже в своєму степу, де їх стільки років ніхто не тривожив!
Протупотіла, проскрипіла немазаними колесами орда. Просвистіла канчуками, спливла стогоном полонених і щезла за пагорбами. Проте гамір не вщухав. Схоже, Швайка мав рацію: Саїд-мурза зі своїм загоном зупинився на відпочинок.
— Не зараз, хлопці, не зараз, — стримував Вирвизуб найнетерплячіших. — От відпустять коней та ляжуть спати — отоді саме час…
— Твоя правда, — погодився дід Кібчик. Він хоча й жалівся перед походом, що важкувато йому вже ставати до бою, проте міцно ще тримав у руці свою шаблю, таку старезну, як, мабуть, і він сам.
Грицика з Саньком не було серед кінних.