Ви перший у "Фіндіпоші" перейшли на широку зону обслуговування.
Кирило Гаврилович кидав у відповідь десь вичитане чи почуте:
— Людина без захоплення — неповноцінна людина. Таким чином.
Яке захоплення було в Кнюха — ніхто не знав. Принаймні так думав сам Кирило Гаврилович. А мав він аж два захоплення. Власне, одне, але перше, як пишуть у задачниках, витікало з другого. Любив Кнюх лазити по фіндіпошівських шухлядах. Не те щоб він там щось брав чи привласнював — цього за ним не помічалося, але таке захоплення мав. Знав слабкості кожного фіндіпошівця. Якщо у когось було хобі, наприклад, футбол, то він, лізучи до його столу, завжди тримав напоготові дешеві футбольні календарики, вирізки із спортивних газет, фотознімки футболістів, і, коли його заставали біля чужого столу, Кнюх не розгублювався, а спокійно казав:
— А я тобі саме хотів покласти в шухляду футбольний календарик. Таким чином. Вибач, що без твого дозволу відкрив стола.
У його кишенях завжди дзвеніли ключі, й усі вони, як правило, підходили до фіндіпошівських столів. Коли фіндіпошівці заставали Кнюха з "подарунками" біля своїх столів, кожному хотілося затопити в його плескату пику.
Але все це було ніщо у порівнянні з його основним захопленням: на кожного фіндіпошівця він з власної ініціативи потай завів "персональне досьє". Якщо про перше його хобі знали чи принаймні здогадувалися, то про друге — ніхто. Переховував Кнюх своє досьє вдома, під диваном, хоч і у фіндіпошівському сейфі, що колись "загубив" свій інвентаризаційний номер, як Кнюх — свідоцтво про народження, і випав з реєстраційної книги Бубона. Одного щасливого вечора Кнюх дав Антоші троячку і перевіз той сейф додому.
Це була справжня скриня Пандори. Кнюх не міг намилуватися нею. Щовечора, повертаючись з роботи, відчиняв її, навіть тоді, коли вона не поповнювалася новими даними, і, смакуючи, перечитував усі записи… Ключ від сейфа вішав собі на шию замість талісмана. Не зводячи зі скрині зачарованих очей, часто повторював: "Таким чином. Усі вони в мене ось тут сидять". — І тикав пальцем у залізний ящик, пофарбований колись Чигиренком-Репнінським у темно-коричневий колір…
У "Фіндіпоші" Кнюха не любили, називали його "людиною для галочки". Хто знає, звідки проникали сюди його біографічні подробиці, але всі говорили, що він з'явився на світ цілком випадково — через одного чиновника із райжитлоуправління, який сказав татові Кирила Гавриловича: "Буде дитина — буде двокімнатна квартира. А так, що толку, що ви вчений, як і ваша жінка…" Батьки Кнюха жили тоді тільки для себе та Для великого англійського дога, якого водили в школу Для вчених. Але бажання мати гарну квартиру примусило їх серйозно задуматися. Одне слово, начебто саме так Кнюх прийшов на цю планету, а згодом і в "Фіндіпош". Через 46 років з дня його появи на світ це дало Сідалковському підставу сказати про Кирила Гавриловича: "Жертва життєвої необхідності!"
У школі Кнюх вчився погано. Може, тому, що англійського дога в домі на той час не стало і батьки всю свою любов спрямували на маленького Кирика. Кирикові довелося закінчувати вечірню школу, бо денна засліплювала його своєю блискавичною програмою, у вечірню ж його взяли "для плану", а випустили "для галочки".
Одружився Кирило Гаврилович, а точніше — одружилися з Кирилом Гавриловичем теж, можна сказати, для галочки. Його дружина — колишня перша красуня на Шулявці — почала перецвітати, перебираючи женихами, як кавунами на ярмарку, і, відчувши, що може залишитися в старих дівках, хутко вискочила за Кнюха. Вона ніколи не любила чоловіка, не ревнувала, хоч Ковбик частенько співчував їй заочно: "А хтось же його оце й любить…"
У "Фіндіпош" Кирило Гаврилович теж потрапив випадково. І теж "для галочки". Узяв його Стратон Стратонович поспішно, аби раптом через суд не повернулися на свої місця Арій Федорович Нещадим та Варфоломій Чадюк….
Ось саме цю маленьку людину "Фіндіпошу" — "людину для галочки" — того дня і запросив до себе Стратон Стратонович: вирішив говорити з ним тет-а-тет, як сказав би Хлівнюк.
Виструнчившись по-військовому, Кнюх приготувався рапортувати. Перша премія за весь період роботи у "Фіндіпоші" налякала його більше, ніж ревізор Благоуханний Ковбика. Хто-то, а Кнюх із власної практики знав, що оголошена подяка за сумлінну працю — це чергове вигнання із установи.
— Сідайте, — звелів Ковбик, не зводячи свого пронизливо-гіпнотизуючого погляду з Кирила Гавриловича. — Премію отримали?
— Достеменно так! — схопившись, відрапортував Кнюх.
— І скільки ж вам отой скупердяй виділив? — поцікавився Ковбик, маючи на увазі Бубона. — Звичайно, якщо не секрет…
— Дозвольте доповісти! Тридцять карбованців, Стратоне Стратоновичу! — знову підхопився з стільця Кнюх. — Таким чином.
— Ви після кожного мого запитання отак підстрибуватимете? — Ковбик і собі підвівся, взяв у лівий куточок губ мундштука і, попихкуючи, як довоєнний паровоз клубочками диму, вийшов з-за столу.
— Стара звичка, Стратоне Стратоновичу!
— "Фіндіпош" — це вам не казарма, а Стратон Стратонович, як ви вже знаєте, не генерал. Так що сидіть і слухайте… Скажіть тільки Віоріці, щоб нікого не впускала. Хай скаже, що ми зайняті планом на другий квартал поточного року…
— Так от, дорогий Кириле Гавриловичу, — почав Стратон Стратонович, коли Кнюх повернувся. — Запросив я вас, бо достеменно знаю, що ви один з небагатьох фіндіпошівців, хто не претендує… Ну, скажемо образно, на папаху!
— Так точно, не претендую…
— Саме тому я й узяв вас на пікнік, коли приїхав отой… ревізорчик… Забув його прізвище… Божественний, здається?..
— Благоуханний, — підказав Кнюх.
— Угу, Благоуханний! Ну, а ім'я й по батькові, хоч до стінки ставте, не пригадаю…
— Едуард Кайтанович! Таким чином!
— У вас, я бачу, чудова пам'ять… З такою пам'яттю, Кириле Гавриловичу, можна…
Ковбик не договорив. Хтось рвався до кабінету, але Віоріка цього разу стояла, точніше, сиділа, на посту недремно.
— Мабуть, вам гроші потрібні, Стратоне Стратоновичу? — пішов Кнюх напряму, без дипломатії, з якою ніколи й близько знайомий не був. — Ви так багато витратилися… Та й мені ця премія… Таким чином… Я не розумію навіть… за що!
— Ви мене, Кириле Гавриловичу, ображаєте! Як це ви не розумієте "за що"? За службу, дорогий ви наш, за службу!
— Але я найменше користі приношу у "Фіндіпоші". Робота не за моїм профілем. Я вам чесно признаюсь, мені з цими шапками важко… Таким чином.
— Я вас викликав не для цього, Кириле Гавриловичу. Тепер усім нелегко. Мені особливо. Ви це знаєте, як ніхто. — Слова "як ніхто" Ковбик підкреслив, ніби виділив їх жирним шрифтом. — Я хочу з вами порадитися. Ви людина бувала, загартована, здається, в боях…
— Дозвольте доповісти, Стратоне Стратоновичу, я не воював… Таким чином.
— Оця ваша простота, скромність без прикрас і бравади, як сказав би Хлівнюк, мені найбільше імпонує.
І саме тому мені хочеться запропонувати вам одну посаду…
У Кнюха серце опустилося нижче шлунка. Так йому завжди казали в усіх установах, де він працював раніше. Спочатку оголошували подяку, пропонували нову посаду, а тоді казали: щоб не зіпсувати вам чистої трудової книжки, подайте заяву за власним бажанням, ми для вас, мовляв, і роботу підшукали…
Помітивши, скільки благання і невимовного смутку застигло в очах Кнюха, Ковбик відчув, що десь дав промашку.
— Ви мене, Кириле Гавриловичу, не так зрозуміли. Я й справді хочу запропонувати вам одну посаду…
— Я саме так і зрозумів. Від мене вимагається заява за власним бажанням?
— Ну що вам бог дав! — Стратон Стратонович підійшов до Кнюха і по-батьківськи (а це він умів) обняв Кирила Гавриловича за плечі.— Я хочу зробити вас своїм заступником. Ви один тут, як мені думається, не претендуєте на оте… — Ковбик показав на своє старе крісло, оббите нещодавно новою шкірою. — Я в ньому більше двадцяти років просидів. Воно їздило за мною скрізь, куди тільки не переміщався "Фіндіпош". Я вірив у нього, як зараз у вас. Якщо хочете знати, це мій талісман. І от цей талісман у мене сьогодні хочуть вибити, навіть не даючи дотягнути кілька місяців до пенсії. Я нікому довіритися не можу… Ні на кого опертися. Навіть на Ховрашкевича, який думає, що моїм наступником завтра-післязавтра стане Хлівнюк. Він уже п'є з ним каву, навіть з дому приносить цукор.
— Я це помітив, — підтвердив Кнюх.
— Ви помічаєте все. Ви, так би мовити, ближче до народу. Знаєте, чим народ живе, чим дихає. На вас уся надія, Кириле Гавриловичу.
— Що від мене вимагається? — виструнчився Кнюх. — Я до ваших послуг. Таким чином.
— Ловлю, як кажуть, вас на слові. Я чув, що у вас… Ну, як вам делікатніше сказати… Ви ж знаєте, що я, як і ви, на делікатність ніколи не страждав. Словом, я знаю, що у вас дома… під диваном… Тут, у "Фіндіпоші", її називають скринею Пандори… Словом, наш старий сейф, від якого загубився інвентаризаційний номерок… І ви його… Ну, як вам делікатніше сказати… Взяли додому…
Кнюх без команди опустився на стілець, роззявив рота і втупив у Ковбика такий погляд, ніби той щойно повідомив, що нарешті Ховрашкевич в домашніх умовах усе-таки схрестив ондатру з їжаком.
РОЗДІЛ XVII,
де автор несподівано виявляє інтерес до пепсі-коли, кисню в акваріумі, каное, заварних тістечок, філологів і математиків, розгаданого кросворда, підводних якорів і мілини, фотографії мавпи, протитуманних фар, двох метрів паркету, Нещадимового кола і телефонів-автоматів
Сідалковський про всяк випадок оглянувся, чи в нього звечора ніхто не залишився, смачно тричі потягнувся, один раз позіхнув і закрив книжку афоризмів на найцікавішому місці. Тобто тому, якого він ще не простудіював. Потім повільно підійшов до вікна, глянув, що сьогодні за вікном виробляє зима. Вона принишкло лежала під будинками, тепло укрившись сніговою периною, і мовчала. Мовчав якусь мить і Сідалковський. Потім присів (у суглобах щось хруснуло), далі спробував дістати руками до пальців ніг, але це йому не вдалось — довелося згинати ноги в колінах.
— Фізкультура не для мене, — вирішив він, підійшов до дзеркала і, розправивши плечі, сказав: — Хочеться пепсі-коли і, як казав Кнюх, чужої жінки.
Айстра ще з ранку десь пішла, як вона сказала, в ательє. Обіцяла прийти після обіду й приготувати щось поїсти Сідалковському.