Пан маршалок добра фірма, то чому ж не маю купити?
– І що ж думаєте робити з ними?
– Що маю робити? Надіюся, що пан маршалок сплатять. Адже папери добрі.
– Не бійтеся, пане Вагман, свого підпису я ніколи не заперечу.
– Може, вельможний пан маршалок хочуть зараз сплатити дещо?
– Бачите, пане Вагман, дещо я міг би, але думаю, що ліпше буде все відразу. У вас там багато тих папірців?
– Буде на п’ятдесят тисяч, а може й троха більше.
– Отже, бачите, у мене накльована фінансова операція, що позволить мені сплатити все те відразу.
– Але коли?
– До Великодня найдалі. Можете до того часу переждати?
– Що ж, пан маршалок знають, in Geldsachen hört die Gemültlichkeit auf1. Я пана маршалка не хочу руйнувати, бо то для мене не є ніякий інтерес. Але все-таки ліпше було би сплатити все якнайшвидше. Знають пан маршалок, гроші гроші родять, проценти ростуть.
– Се вже моя страта. Що маю робити! Прийде час, то заплачу все. Тілько прошу підождати, найдалі до Великодня.
– Що ж, пан маршалок знають, такі папери – то перелетні птахи. Сьогодні вони в моїх руках, завтра трафиться купець, і я продам їх, а тоді не можу ручити ні за що.
– Розуміється, пане Вагман, розуміється. Я проти того нічого не говорю. Але дві чемності можете мені зробити.
– Які?
– Одну ту: доки папери в ваших руках, не робіть ніяких кроків до Великодня. До того часу надіюсь усе сплатити.
– Се можна. А друге?
– Друге те: як продасте кому мої папери, дайте мені знати, кому.
– Гм. Часом такий купець не бажає собі того.
Пан маршалок глянув підзорливо на Вагмана.
– Маєте нап’ятого такого купця?
– Та... наразі не маю. Але, може, трафиться.
– Га, робіть, як знаєте, – кинув недбало маршалок. – Але се перше обіцюєте мені?
– Нехай буде й так.
– І се преці можете обіцяти мені, що дасте знати, коли продаватимете мої папери.
– Нехай і так буде.
– Слово честі!
– На хайрем.
Пан маршалок подав Вагманові ласкаво руку і вийшов геть.
XLIII
Іменини пані маршалкової відбулися гучно-бучно і гідно піддержували традицію "старопольської гостинності" дому Брикальських. З’їхалася мало що не вся шляхта з повіту, розуміється, з виїмками шляхтичів "mojżeszowego wyznania"2, до яких пані маршалкова почувала сердечну антипатію. Приїхав пан президент окружного суду, також спеціально "доконче" запрошений паном маршалком. Вже над вечором прибув граф Кшивотульський бричкою, запряженою парою огнистих шпаків; хоч граф, він із опозиції іншим неутитулованим шляхтичам у повіті ніколи не їздив чвіркою.
Швидко по його приїзді розпочався обід. Господар і господиня заскакували коло нього, даючи йому до пізнання, що властиво на його приїзд ждали всі. До обіду покликано при ударі шостої. Графа Кшивотульського посаджено на чільнім місці, праворуч пані соленізантки. Ліворуч неї сів пан президент, а праворуч графа засів господар дому. Далі позасідала решта товариства – розуміється, самі "свої", гербові, nati et possessionati1. Другий стіл, для панських офіціалістів і менше видних гостей, був заставлений у офіцинах, а третій, для візників і двірні – в челядній. Пані маршалкова строго перестерігала звичаю і етикети. Перший стіл мав, по старому звичаю, мати дванадцять "дань", другий шість, а третій три.
Граф Кшивотульський і загалом сими часами був не в добрім гуморі, а побачивши президента між гістьми, скваснів до решти. Він сидів між господинею й господарем як сам не свій, піддержував розмову слабо, їв і пив мало, а на сердечне припрошування пані маршалкової відповідав чемно, але без того дотепу, який робив його звичайно душею товариства. Він почував, що його зваблено в лапку і що йому, мабуть, не втекти з неї.
Тим часом розмова при столі йшла оживлена, розуміється, зовсім не політична, про пси, коні і мисливські пригоди. Між п’ятим і шостим данням пан маршалок з найневиннішим у світі лицем запитав Кшивотульського, чи він перечитав уже нарис статуту нової, реформованої каси, розісланий усім членам ради повітової?
– Одержав і я сей елаборат, але подумав собі: шкода часу і атласу, – відповів граф.
– Однако я просив би конче коханого графа прочитати його, – чемненько мовив пан маршалок. – І надіюсь, що прочитання розсіє ті упередження, які пан граф має до сеї реформи.
– Як то? Хіба сей новий статут лишає річ по-старому?
– Ні, навпаки, він поступовий, можна сказати, революційний, – з усміхом мовив маршалок.
– Знаєш, коханий маршалку, що я ворог усякої революції.
– А таки надіюся, що тебе, коханий графе, наверну на сю, спеціально на сю революцію.
– Мусила б бути якась незвичайна.
– І є. Подумай собі, ми реформуємо властиво нашу, панську касу. То значить, переводимо будущу, спільну касу на статут теперішньої хлопської. Робимо її спільною для всіх у повіті, хто потребує кредиту.
– Хто найбільше потребує, той найбільше візьме, – байдужно втрутив граф.
– Розуміється, – потвердив маршалок, удаючи, що не зрозумів особистої алюзії. – А спеціальними параграфами означено maxima1, до яких може доходити кредит для великої, а для яких для дрібної посілості.
– Нова кість незгоди, – знов байдужно втрутив граф, делікатно оббираючи удо печеної качки.
– Зовсім ні. Вони обчислені на основі дотеперішніх балансів. Зрештою при спеціальній дискусії можна цифри змінити. Ходить тілько о принцип. Адже дві повітові каси – се подвійна адміністрація, подвійний кошт.
– Се так.
– В усякім разі дуже прошу любого графа...
– Але ж розуміється! – перервав живо граф. – Се ж мій обов’язок переглянути статут.
– Ми не зрікаємось твоєї цінної опозиції, – з солодким усміхом мовив маршалок. – Навпаки, вона нам дуже пожадана, але почуваємо, що в основному питанні по нашім боці правда.
– Ну, маршалку, – мовив трохи уражений граф, – за кого ж ти мене маєш, думаючи, що я можу бути в опозиції проти справедливого проекту?
– А в такім разі ми погодимося! – радісно мовив маршалок і протягнув графові обі руки. Сей обтер пальці правої руки серветою і подав її маршалкові.
Обід помалу доходив до кінця. Коли подали індика, гостям поналивано шампана, і граф Кшивотульський підніс тост на здоров’я соленізантки, оздоби польського жіноцтва, господині повіту, пані маршалкової. Тост принято з ентузіазмом, граф поцілував руку господині, а за його прикладом робили се по черзі всі інші гості. Потім пішло морожене, цукри і фрукти, і тут маршалок у довгій цвітастій промові подякував усім гостям за честь, а обертаючися спеціально до графа, горячо славив згоду і єдність усіх найблагородніших і найповажніших людей у повіті, остерігав перед розладдям у їх рядах перед лицем ворога, що встає знизу і піднімає до бою проти сього острова ладу, традиції і цивілізації всі темні сили. І сей тост принято з великим одушевленням, а маршалок і граф кинулись собі в обійми.
Вже геть по дев’ятій гості повставали з-за стола. Дами разом з панею маршалковою пішли до її покоїв, а мужчини перейшли до кабінету пана маршалка на чорну каву і цигара. Пан маршалок ішов передом попід руку з графом.
– А що, коханий графе, твоя справа в суді? – запитав мов знехотя.
– А, – всміхнувся йовіально граф, – ось мій нинішній візаві, – і він, обернувшися лицем, говорив так, щоб чув його й президент, що йшов зараз за ними, – ось пан президент ласкавий хоче конче мене на старі літа впакувати до криміналу.
– Вільні жарти, пане графе, вільні жарти, – трохи заклопотаний, мовив президент.
– Ну, але скажіть, так, по щирості: се б була велика сатисфакція для вас, судовиків, посадити мене так з на місячок, на два, а?
Президент переборов своє заклопотання і приняв поважний вид.
– Пане графе, – мовив він, – тілько Бог знає, скілько клопоту наробила мені досі ся справа. Задля неї досі, – скажу се sub rosa1, хоч се урядова тайна, – я був два рази у президента крайового суду і раз у намісника.
– Ов, а я й не знав, що Гриць Галабурда, – так називався побитий графом селянин, – така велика фігура, що його відворотною стороною цікавляться аж такі великі достойники. Чи не жадали фотографії?
– Отак пан граф завсіди! – сумно хитаючи головою, промовив президент. – Кілько разів можна було вбити сю нещасну справу, якби пан граф були лише хотіли насерйо!
– Я? Хіба я зачинав її?
– Ну, до певної міри так, – несміло мовив президент.
– Раrdon, коханий президенте. Хлоп приходить до мене зі скаргою, я вислухую його і бачу, що справа ясна, як сонце...
– Дарують шановний граф, – перервав президент. – Справа зовсім не така ясна, а головно, пан граф не мали ніякого права судити її.
– Е, що там мені ваші писані права! – офукнувся граф і пустив величезний клуб диму просто в лице президентові.
– Перепрошаю, панове, – вмішався пан маршалок, – але мені здається, що дискусія зійшла на невластиву дорогу. Шановний пан президент сказав перед хвилею, що справа могла б бути залагоджена. Даруйте, що я вмішуюся в се діло, але мені, як і загалом усьому обивательству, безмірно залежить на тім, аби ся справа була залагоджена без скандалу. Се конче потрібне для поваги нашого стану, цілого повіту.
– І я нічого більше не бажаю, – додав президент.
– Так вільно спитати, як пан президент представляють собі її залагодження?
– Схотіть, панове, зрозуміти, – мовив, немов звиняючися, президент, – що я не можу попросту взяти і кинути справу під сукно. Вона занадто голосна, а вдодатку маємо тут у повіті кореспондента...
– Їдовиту гадюку! – додав маршалок.
– При тім справа не в моїх руках. Слідство скінчене, акти має в руках прокуратор...
– Ну, хто хоче в горох, той уже знайде стежку, – буркнув граф.
Президент закусив губи і замовк.
– Коханий президенте, – задобрював його маршалок, бачачи, що графова увага болючо діткнула його, – прошу не переривати собі. Ми цікаві знати, який можливий вихід із сеї справи. Я не сумніваюся, що наш любий граф зробить усе що зможе, щоб задовольнити вимоги права.
– Вихід тут дуже простий, – мовив успокоєний президент. – Панове, знаєте старий правний аксіом: Wo kein Kläger, da kein Richter1. Хоча в сьому випадку скаргу веде прокураторія, але я не сумніваюся і готов зі свого боку зробити все, що зможу в тім напрямі, щоб вона відступила від оскарження, коли тілько первісний покривджений зажадає того.
– Грицько Галабурда! – скрикнув граф.– А що, чи не казав я, що він тут головна особа.
– Беру на себе Грицька Галабурду, – мовив маршалок, – і надіюся ще завтра доставити його з такою заявою до прокураторії.
Граф Кшивотульський витріщив очі.
– Добре би було, – мовив далі президент, – якби із громади покривдженого явилася депутація у прокуратора і в мене і зложила свідоцтво...
– І се беру на себе! – поспішно мовив маршалок.
– Ну, а нам нічого більше й не треба.