ах руками, а обличчя в усіх сповнені чекання, надії зустріти когось свого.
— Мар'яно!
Степура перший окликнув її, інакше вона могла б так і пробігти, не розгледівши його серед дядьків зарослих, і сам він був зарослий, у бороді — теж як дядько. Як вона зраділа йому! Як стрепенув він її всю своїм окликом. Вікно напівспущене, і вона, припавши до нього, дивилась на Степуру з радісною жадібністю і острахом :
— Андрію! Голубчику!
Його широке обличчя в цій рідкій русявій бороді було незвично блідим, і сам він у білій госпітальній сорочці був якийсь мовби посвітлілий, мовби очищений пережитим.
— Де Славик? Ти бачив його?
Степура зробив довгу, глибоку затяжку, — він курив "Біломор" — пачка "Біломору" лежала перед ним на столику, — повільно випустив дим і майже зник за тим димом. Якось недобре зник.
— Чого ж ти мовчиш? Ти бачив його? Ви ж разом були?
— Разом, — і замовк.
Вона бачила, як важко йому сказати щось більше, крім цього.
— Кажи, кажи, — напосідала вона. — Всю правду кажи!
— Правду?
Туго видобуваючи слово за словом, він заговорив. Заговорив про бій з танками. Про якісь пляшки горючі. Про те, як покремсало їхній студбат, поранено було багатьох... і Лагутіна теж.
— А потім, потім? Де зараз він? Насупившись, він помовчав, ніби підшукував якесь найменш вразливе слово.
— В грузовику на переправу нас везли. Він усе кричав. Аж біля Дніпра вже перестав кричати...
Степура обволікся димом. Потім таки видавив з себе:
— Зовсім перестав.
Мар'яна мало не впала. Міцніше вхопилась руками за вікно вагона, щоб не впасти. Обличчя їй перекосилось, очі налилися злістю. Степура ніколи не бачив у ній стільки злості, якоїсь божевільної злості.
— Ти брешеш! Брешеш! Брешеш! — закричала вона на весь перон.
І вже замість тієї Мар'яни, що з усмішкою чарівною, з щирою радістю кинулась кілька хвилин тому до Степуриного вікна, стояла тепер перед ним роз'яріла вовчиця, яку він навіть не пробував угамувати.
— Це ти вигадав! Навмисне вигадав! — кричала вона, не тямлячи себе. — Із злості вигадав, із заздрощів на нашу любов! Ненавиджу тебе, обманщик, ревнивець нещасний! — Вона заплакала, бризнула злими слізьми. — Так знай же: в мене дитина буде від Славика, чуєш? Славиків син!
Поранені дивилися на неї як на божевільну, а вона, припавши до вікна, з плачем і лютістю все кричала Степурі щось образливе, а він з похиленою головою покірно приймав на себе удари її горя і відчаю.
— Вгамуйся, Мар'яно, вгамуйся. — Вона відчула на своєму плечі сухорляву цупку чиюсь руку і, озирнувшись, побачила біля себе на пероні Духновича.
Стояв перед нею зарослий, рудий, поганий, на милиці казенній. На ногах ботинки, без обмоток, розшнуровані. Штани шкарубкі від засохлої крові.
— Даремно ти лаєш його. Спершу б розпитала... Хай буде тобі відомо, що він, — Духнович кивнув у вікно на Степуру, — кров'ю стікаючи, під кулями виносив на собі Славика з бою.
Мар'яна від його слів враз поникла, повалившись грудьми на спущене вагонне вікно. Притихла, обм'якла. "Сам виносив, з поля бою виносив..."
— Пробач, — глянувши на Степуру, сказала ледве чутно.
Заточуючись, мов п'яна, вона пішла од них, і, дивлячись їй услід, вони бачили, що то вже пішла вдова. Коси вдовині, горе вдовине невидимим тягарем гнітило її похилені плечі.
Допленталась до трамвая, і невдовзі він уже з дзенькотом мчав її вулицею Свердлова.
Сиділа вона біля вікна, дивилась на місто свого промайнулого щастя, і з думки чомусь не йшло, все довбало потьмарений мозок оте її недавнє весілля: долина глибока, калина висока, аж додолу гілля гнеться. Десь він за Дніпром похований. Харків без Славки. Вона без Славки. Назавжди без нього. На все життя.
Вдома сестра Клава, зустрівши Мар'яну на подвір'ї, сказала, що її вже третій день чекає від Славика лист.
— Не сердься, що ми прочитали: живий, здоровий. Мар'яна зайшла до кімнати і одразу побачила на столі у скляній вазі трикутничок того листа.
— Та ти що, хвора? — спитала її мати, дивлячись, як вона сліпо розгортає листа.
Схилившись, почала читати. "Мар'янко, люба моя… За мене не турбуйсь... Пришли мені хоч одну свою усмішку, а я шлю тобі запевнення, що ми — невмирущі..." І далі щось жартівливе. Далі не могла вже читати. Впала головою на той лист, затряслася в риданні. Мати й Клава нічого не розуміли.
— Що з тобою? Чого ти?
— Славика... Славика ж нема. Його вбито!!!
І ніби потемніло в кімнаті, горе на якусь мить ніби скувало жінок. Потім сестра й мати, самі ледве втримуючись від сліз, заходилися втішати Мар'яну, заспокоювати.
— Може, це ще не так?
— Може, помилка, це ж часто буває…
— Ні, це правда, правда, — повторювала вона, втупившись невидючим поглядом у вікно, і очі її чорно застигли в тупій, заціпенілій задумі. Вдова. Вдова. Нема найдорожчого. Нема і ніколи не буде вже Славика. А горе тільки починається…
Незабаром Клава зібралася на роботу в другу зміну — виявляється, вона вже працює.
Коли Клава пішла, мати присіла біля Мар'яни.
— Наче віщувало моє серце, коли я дивилась на ваше весілля. Та що ж поробиш? Не в тебе однієї зараз горе таке. Треба переборювати, дочко...
— Де тато?
— Батько тепер і днює й ночує на заводі, — розповідала мати. — Вони тепер танки роблять.
— І я піду на завод, — сказала Мар'яна.
— Ой дочко...
— Піду, піду! — повторила вона. — День і ніч працюватиму. Тільки більше б танків! Тисячі, тисячі танків на них!
І, впавши головою на стіл, вона знову заридала.
34
"Не треба було їй про це говорити. Нащо їй така правда? — ганив себе цієї ночі Степура, їдучи далі в своєму санітарному ешелоні. — Хай би краще не знала або дізналась від когось іншого, від Духновича, скажімо, тільки не від мене".
Її крик, той крик зраненої людини, досі стояв йому у вухах. "Вигадав, навмисне вигадав!" Невже вона хоч на мить могла це допустити, подумати про нього таке?
Щоправда, вона знала Степуру тільки по минулому, по важких його ревнощах, і звідки їй було знати про той злам, що стався в Степуриній душі останнім часом. Славикова смерть все перевернула в ньому. Після всього пережитого Степура глянув на загиблого товариша зором, уже не затемненим своїми лютими студентськими ревнощами, зором, очищеним і просвітленим в горнилі спільних випробувань. Лагутін, він і тільки він, був достойним Мар'яни, достойним її кохання, тільки він міг бути її мужем, веселим супутником її на все життя. Тепер це було ясно Степурі. Славикова душа, проста й мужня, його розум, блискучий і трішки насмішкуватий, його врода, якась легка і світла, — все це було створено природою мовби саме для Мар'яни, для її жаркого й крутуватого норову, для її дикуватої краси. Страшно подумати, але невже справді мала нагрянути на них оця катастрофа, мав загинути Лагутін, щоб він, Степура, міг чесно оцінити свого суперника? Пригадав, як побачив його під час перев'язки голого, побачив прекрасне тіло його з жахливо вивернутими нутрощами... То було тіло, що могло б бути натурою для античних різьбярів, тіло Дискобола або молодого Гермеса, і таким його знала й любила Мар'яна, а тут воно лежало знівечене, порване, в самому розквіті приречене на смерть і гниття. Перемололо в трибках війни й викинуло, і не повернеться він до Мар'яни навіть калікою, хоч вона й такому, певне, була б рада...
Санітарний ешелон їхній повільно, але неухильно віддаляється від фронту. У вагоні вже лаштуються до сну, в цей час тут тільки й розмов про уколи, перев'язки, про "утки" та "судна" — цим зараз тут живуть люди, які недавно були здоровими, знали й кохання, і пісню і виказували відвагу в бою, а тепер, мов приборкані, тільки лютяться на свою безпомічність або гірко висміюють себе.
Навпроти Степури лежить Довгалюк, колгоспник, з розтрощеною — взятою в лещата — рукою.
Довгалюк мимоволі був свідком сцени на вокзалі між Степурою і Мар'яною і все, здається, зрозумів у їхніх взаєминах з тієї короткої і такої безладної розмови. Коли сусіди поснули, Довгалюк підсів до Степури на постелю, загомонів упівголоса:
— Ота, що прибігала до тебе, — вона теж студентка?
— Студентка. *
— По чому ж вона?
— Історичка.
— Нелегка ж у неї історія. Вона йому жінка була, чи як?
— Перед самою відправкою на фронт одружились.
— Буйна дівчина, з жаром, видно, у серці, і отаке лихо спіткало... Але поки дітей немає, то це ще півлиха. Переболіє, перегорить, а там ще знайде собі. Вдовинське горе таку не зігне, не приб'є. А що ти їй сказав одразу всю правду, це якраз добре, і не кайся. Нема гірше, коли ото люди починають дурити одне одного. Коли мого земляка поклало в першім бою, я в той же день написав його жінці, щоб знала. Хай наплачеться добре та й починає думати, як бути їй далі, як дітей до ума довести. Ох, діти, діти! Якби не вони, легше б солдатові було і смерть приймати.
— Скільки їх у вас?
— Трійко. В меншого ще тільки зуби молочні випадають, всю весну їх на горище закидав, щоб нові міцніші росли. Не знаю, як там моя тепер з ними...
Довгалюк помовчав, мовби прислухаючись, як стогне вві сні артилерист на верхній полиці.
— Не журись, ти ще своє щастя знайдеш, — знов загомонів він до Степури, — живий би тільки зоставсь. Незнайомі ось ви мені, ні ти, ні вона, ні той третій, і не знаю я всіх ваших тонкощів, і тільки бачу, що гарно це все у вас було. А буває ж зовсім інакше. Повертався торік хлопець після армії в Тарасівку, сусіднє з нами село. Фінську відбув, строк відслужив, і ось — додому, де мати його жде і дівчина-наречена. Ніч темна, осіння, дощ репіжить, казали йому на станції: "Почекай до ранку, підеш як розвидниться". Не послухав, не терпілося — пішов навмання проти ночі. В полі, вже недалеко й від села, був колодязь старий, обвалений, давно вже в ньому не було ні води, ні цямрин. І — треба ж тобі таке — посковзнувся чоловік у темряві і — шелесь у колодязь. Місцина запущена, хутірець колись тут був, але давно вже нема, люди рідко сюди заходять — кричи не докричишся. Проте на якийсь там день таки забрів сюди мисливець, рахівник артільський, собака нюхом його навела. Чемоданчик лежить біля колодязя — той, як падав, випустив його... "Витягни!" — проситься з ями. "А хто ти?" — " Я Андрій Михайлишин з Тарасівки, демобілізований..." Що ж, згодився витягти. "Кидай сюди все своє реміння". Попробував зв'язати ремін