Самусь їздив обідати трактором, а то й самохідним комбайном, трактором же їздив па всі збори, до магазину, до контори, до молодиць — вдів і розведених — так само. Його приймали, бо молодий і нежонатий, та ще й Самусь, але й не давали особливо розсиджуватися, бо сором перед людьми. Найбільше, що міг мати від молодиць,— чарку та сала з цибулею на загризаппя. Решта — зась. Не станеш же цілуватися, коли під хатою трактор гарчить на все село і люди сміються: "Вже Самусь у Дупькн!", "Вже в Наталки!", "Вже в Моїрі". Де трактор, там і Самусь. І щоразу до іншої. Виходить, у чоловіка ніяких серйозних намірів, а коли так — з богом...
Самусеві вже було за тридцять, а він ні одружуватися, ні хоч би закохатися. Так ніби чоловік не знав, що таке любов, симпатії, переишвапня. Коли ж гримотів трактором до тої чи іншої молодиці, то, мабуть, просто хотілося йому в ту мить жінки так само, як хочеться хліба, води, спати.
А до Щуся прискочив, бач, мотоциклом і в темряві, та ще й пору вибрав таку гарячу. Так і всю посівну в колгоспі під загрозу можна поставити: один механізатор зривався щодня до лісництва, а тепер цілпх два!
Гриші дуже хотілося обговорити всі ці приблеми з Котсю, але, одержавши своє чергове "Відчепись!", він змушений був котити мотоцикл далі від лісникової садиби, щоб не нагадувати торох-тінпям про себе зайвий раз і їхати на тракторну бригаду з серцем, в якому шкреблися навіть по традиційні миші, а всі знані й незнапі сільськогосподарські грпзунн.
Ну ж Самусь! І чого йому треба в Щуся?
А Самусь узявся за діло так, як віп брався за все. Щовечора котив до лісника, їв смачні цитапчипі борщі, пив Щусеву горілку, утухав, казав: "Усе правильно!" Коли ж появлялася Котя, норовив ухопити її за що доведеться і зовсім по ображався па дівчаче с Відчепись!", а її стрибань у вікно до Грпші Левенця мовби п не помічав.
Чудеса в решеті!
Щусь ще ніколи в житті так не тішився. Йому подобалося велике суперництво, оця неоголошепа війна між двома .механізаторами, подобалася ще більше гра, яку вела його Котя з ними обома і з ппм самим. Віп бачив, як Котя обкручує довкола пальця обох хлопців і його з циганкою, але знов і знов заохочував і навіть провокував цю безконечну гру, сидів після щедрої, ситої вечері, дивився, як Котя вистрибує у вікно, бачив усе, покурював, посміювався. Хай ноказиться, поки молоде! Циганка Олеля вола себе ще загадковіше. Співчувала і Самусеві, і Гриші, стояла за обох і пі за кого зокрема. Допитатися в неї Щусь нічого не міг, ^ле знав: хитра циганка щось має на гадці. Має, то й хай. Тут головне було не в циганці, й не в Коті, і не в молодому Левенці, а в тому, що Самусі прийшли до Щусів! Прийшла коза до воза та й сказала: ме-ке-кс! Зламали роги пайелаветнішому Самусеві, відмовився од своєї свинячої ::ипчки їздити до людей трактором, забув иро посівну, сидить тнхпіі та добрніі у хаті и терпить усі [Котині вибрики! Всі прикмети вказували па те, що настає небувале вознесения Щусів, і якою ціною! Ціною, можна сказати, принизливого впокорення Самусів у особі пайвидатнішого, може, чоловіка, якого за цілі віки зміг сплодити цей рід.
Чи треба казати, як кортіло Щусеві підігнати події! Але вій йе квапився. Перше — що мав натуру повільну й терплячу. Друге: йому однаково було, кого вибере Котя, бо, коли Самуся, тоді для Самусів вічна залежність од Щусів, коли ж Левенця, то Самусям [вічна ганьба й приниження, що знову ж грає па дудку Щусів. Третє: він боявся сполохати Котю, бо вона була як ляклива пташка або дике звірятко — махни необережно рукою, і все пропало. Полетить, побіжить, утече, забереться в найглибші нетрі дівчачої неприступності, віджене від себе своїх дивних (але Ж І ЦІННИХ, чорти його бери!) залицяльників, і тоді знов сиди в лісництві та слухай, як завивають вітри та пугукають сичі на сухих деревах, ночами. Тому Щусь виказував терплячість на рівні світових стандартів, і Котя, мовби з бажаппя віддячити батькові за політику невтручання і поблажливості, а може, перейнявшись Щусевпми Хитрощами і міркуваннями династичного порядку, від дій односторонніх перейшла до загравань з обома своїми кавалерами, вже не ^цовечора вистрибувала у вікно до Гриші Левенця, так що той мар-іно тупцював між темними деревами, а розімлілий від щастя Самусь блаженствував коло неприступної чортячої дівчини і вдоволено муркотів: "Усе правильно!"
Найбільшого напруження події набули вже перед самими жнивами. Конфлікт між Самусем і Гришею Левеицем загострювався більше й більше і загрожував вибухнути якимсь не баченим у цих краях катаклізмом, ало глибоко й неприпустимо помилялися всі, хто звів би цей конфлікт до мовчазного й пе до кінця зрозумілого суперництва двох механізаторів за чорняву доньку лісника Щуся. Хоч зовні, надто для людей невтаємничених, могло все видаватися саме таким, але ми не можемо припустити навіть думки про здрібнення намірів і жпттєвих устремлінь наших героїв. Бо в душах їхніх (у зовсім молодій Гришиній і старшій на десять років Самусевій) лунали не самі лиш пісні про кохання, але могутньо гримів і марш механізаторів (слова Негоди, музика Пашкевича, виконує хор мехапізаторів під керівництвом Безкоровайного): "Ой прослались довгі гони, степ розбуджений дріма, заправляймо, хлопці, копі та й сідаймо, друзі, до керма. Усміхнися, земле-мати, дзвонить колосом врожай. Перемоги здобувати ми рушаєм на передній край. Не забудуть степ і зорі, ясний місяць, темнпй став, як ми в клекоті моторів йшли у наступ до нічних заграв". І приспів: "Гей, могутня, дужа сила відростила наші крила, запалила нас, поріднила нас!"
З таким маршем тяжко змагатися навіть Коті. А хіба ж тут справа обмежується самим маршем?
39
Світлоярськ переживав цивілізаційний шок.
Шок був несподіваний і запізнілий. Міг би виникнути одразу після переселения, викликаний безліччю прекрасних причин: архітектурою нового села, електрикою, водогоном, газом, радіо, телевізором, телефоном, небаченими громадськими будівлями, монументами на просторих площах Світлоярська, зрошувальною системою, яка поклала край залежності від примх погоди, чайною, де тоді охоче давали не тільки чай, цілим загоном сільськогосподарської авіації, який отаборився 8а Світлоярськом, на колгоспному аеродромі, поряд з бригадою механізаторів. Усе це сприймалося як належне, як дапість, як завойоване й закономірне, воно ставало побутом, звичайним життям, іподі навіть буденністю, піхто не захоплювався всемогутньою силою електрики й не заклякав побожно перед таємничою дією електронів, три трансформатори (одии коло сільради, другий коло ферм, третій коло Самусів) привертали увагу не більше, ніж колись курінь на баштані або колодязь з журавлем; газ був балонний, але світлоярівці вже очікували, коли спорудять газопровід Оренбург — Західний кордон, щоб десь втулитися зі своєю трубочкою й собі, тим часом законно обурювалися, коли траплялися перебої з завезенням балонів, і в районній газеті "Голос степу" в рубриці "Листи трудящих" скаржилися: "Доки Світлоярськ сидітиме без газу? Іншим завозять, а нас минають". Деяке збурення вніс у життя світлоярівців телевізор. І не занадто цікаві програми Українського телебачення, а також не через те, як назвав його Варфоломій Кнурець, радіологічне оская"е-нїння ефіру, що його викликали над Світлоярськом електромаг-
Щтві поля від радіо, телебачення й високовольтних енергетичних [ліній,— просто розпочалося змагання, в кого вища телеантена, в кого красивіша сталева вежа, хто вловлює більше програм; коли ж Безкоровайному його сини, які давно вивчилися на інженерів сільгоспмашин і десь працювали на тракторних і комбайнових заводах, понаварювали до його телевеяіі сталевих драбинок, тру-|бок, щіток та їжаків, і телевізор бригадира колгоспних механізаторів став ловити не тільки всі радянські програми і програми Інтербачення, але й Рим, Париж і дрібненькі європейські країни, тоді село кілька місяців вело гарячі суперечки про те, де вродливіші теледиктори: в Римі, в Парижі а чи в деяких дрібненьких європейських країнах.
Не дуже стривожилися світлоярівці, не почувши жайворонка в полі, бо якось пе вміщалося в голові, щоб таку гарну пташку Могли витравити гербіцидами, хотілося думати, що вона просто пе прилетіла одну й другу весну, як пе прилітають іноді ластівки. Трохи більше стурбувалися, не почувши деркача. Все ж таки жили колись на краю плавнів, коло високих трав, і щоліта чули, як у тих травах подає голос деркач. Ніхто його ніколи пе бачив (бо втікав деркач навіть од всюдисущих косарів), деркач теж нікого не бачив, він собі дирчав у травах, всі люди то чули, а він чув людей. Повесні приходив пішки з Африки, восени знов мандрував туди, так тривало завжди, а от у нове село не прийшов. Чи то. збройний конфлікт на Близькому Сході, чи гербіциди, чи безліч шосе по дорозі стали па заваді. Одним словом, цивілізація.
Світлоярівцям я"алко було деркача. Вони вважали, що він все ж прибігав на старе місце, але не знайшов пі Карпового Яру, пі високих трав, засумував і відкинувся, більше вже ніколи пе з'явився.
Досить спокійно сприйняли світлоярівці зникнення різнокольорових (іноді й вельми славних) українських горілок, всіх отих "Полтавських", "Сумських", "Чернігівських", "Вінницьких", "Запіканок", "Спотикачів", "Перцівок", "Вишнівок", "Слив'янок", "Калганівок", "Зубрівок" та інших. Непомітно перейшли також від домашніх паляниць до сільмагівського хліба; за статистичними даними товариша Зновобрать, в Світлоярську вже пе було жодної жінки, молодшої за тридцять років, яка вміла б спекти українську паляницю; пампушки, кпипгі, пиріжки поволі забувалися, плескачі вперто пекла, здається, тільки Вустя-Чухалка, бо це була її фірмова страва, навіть славу цього села — вареппки — в найпростіших їх модифікаціях (з сиром і з давленою картоплею) спробували передати в систему громадського харчування, де вона втратила свої високі якості й неповторний смак і була пазвапа дотепниками "недоварониками". Жінки радо відмовлялися від стояння коло печі, їх влаштовував перехід на державне постачання, чоловіки загалом теж були за вивільнення жінок од деяких домашніх справ, але по їхніх тонких натурах і вишуканих, як у всіх українців, гастрономічних смаках відчутпо вдарило збіднення раціону, і вони гірко поспівували слідом за карпатським поетом: "Гей, ча-ча, гей, чу-чу,— я вже хліба пе печу.