Він зауважив:
— Авжеж... Нащо вам жінка, якщо ви так добре готуєте...
Вечеря була схожа на поминки. Ми випили мовчки, не цокнувшись, відтак заходилися закушувати. Очі в колеги вогко поблискували; він уникав дивитись на мене, їв спочатку силувано, затим розохотився.
— Недарма про ваші кулінарні здібності легенди ходять, — озвався він.
Я не зрозумів і зажадав пояснень.
— Ну, Ткач, Вакуленко і всі, з ким ви їздили на польові роботи, не нахваляться вашими стравами.
Це було несподіванкою, досі мені ніхто про це не казав. Я знову взявся за пляшку, але Михайлюк від другої чарки відмовився. Він змінювався, а точніше регенерувався, прямо на очах. Зійшла пергаментна жовтизна з лиця, поменшало зморщок, навіть плечі випростались. Невидиме психологічне поле, що весь час відчувалося між нами, дедалі густішало. То була моя цікавість і його небажання згадувати те, що він пережив під час польоту. Та зрештою, мабуть, не без впливу чарки, він сказав:
— Якби не ви, не знаю, що й було б зі мною. Я немов би поповнював від вас свої сили. Може, це помисливість, але в час психічного (дуже схожого на больовий) шоку, я генерував не тільки свою, а й підключився до вашої волі. І завдяки цьому мені вистачило снаги вийти з того останнього витка над міражем. Хоча слово "міраж" не відповідає смислові того, що я цього разу бачив. Як і слово "мощі"... Я бачив не скелет, а істоту, в котрої замість тіла — хітин, а, може, якась інша матерія. Вона лежала в ореолі чи то світла, а чи світних часток, схожих на язики полум’я, якими, до речі, вона обстріляла мене двічі. Власне, то були залпи нечуваними душевними стражданнями. І ще: воно живе, принаймні якщо дивитись на нього з тієї висоти, на яку спромігся винести мене дельтаплан. Воно має обличчя людини, але водночас у ньому є щось і від комахи. Тонкі людські губи проте ворушились, немов у коника; і зуби рухались, як жувальний апарат у фаланги, хоча кожен зуб окремо нагадував людський. Воно лежить голе і, видно, — чоловічої статі. Очі теж, немов би й людські, балухаті, але всеохоплюючі; дивились уважно і розглядали так само, як розглядала б, скажімо, муха. А тільки погляд його йшов... Ну, як би вам пояснити... З минулого, чи що... Ми роздивлялись один одного не в просторі, а в часі: він з минулого, я з сьогодення. В погляді його не було ні ворожості, ні допитливості. Очі ті більше скидалися на оптичні прилади... Хтось, не пригадую вже — ви чи я, висловив припущення, що нас приймають за своїх і підживлюють стражданнями. Цього разу в мене виникло відчуття, начебто свідомість мою "продзвонили". Крізь неї немов би пропущено було пучок елементарних часток. Десь так, як рентгенівські промені пронизують матеріальний предмет. Втім, не всю свідомість, а лиш ту частину, що відає інформацією. Бо, гадаю, якби міраж зчитав би й другу її частину, то навряд чи я повернувся б. Не буду розповідати вам про душевні страждання, яких я зазнав і якими насичено кожну клітину мого тіла. Скажу основну думку, яку я виніс з останнього найвищого кола. Міраж — не що інше, як символ і водночас — "маяк". Його поставлено для того, щоб зорієнтувати прибульців з космосу. Гадаю, такі маяки розкидані по всьому світу. Це концентратор психічної енергії, а саме — страждань, якщо хочете — заправна станція для тих, хто потребує страждань.
Раптом колега підвівся, взяв пляшку і налив мені й собі. Дзеленькнув своєю об мою і вихилив, не скривившись.
— За те, щоб людство якомога скоріше побачило ті невидимі маяки, — сказав він.
Це вже знову був той самий Михайлюк, якого я знав до останнього польоту — впевнений у собі, надійний боєць, який ні за яких обставин не схибить. У ньому на диво гармонійно поєднувались дух і плоть. Регенерація духу сприяла водночас і видужанню тіла. Він став знову по-спортивному струнким, розгладилася шкіра на обличчі, в очах з’явився блиск... І все ж це була вже інша людина — людина, що за короткий час прожила важке, багатостраждальне життя.
Він поїхав від мене об одинадцятій; на прощання попрохав жмутик петрушки, щоб забити запах спиртного.
9
Наступного недільного ранку я запарив міцної кави і сів за стіл, щоб поміркувати над останніми подіями. Власне, я намагався осмислити видива на кладовищі. Виходило, що міраж, з віддаленням від нього по вертикалі, збільшувався, обриси його ставали чіткішими і водночас обростали живою плоттю. "А що за цим? — муляло питання. — За межею, на якій побував Михайлюк?.." Я став нанизувати усе, що знав — від іржавого малюнка на глині до живої істоти з невідомої плоті — на "вертикальний стрижень". Але важко було уявити, що істота з висоти більшої від тієї, на яку виніс колегу дельтаплан, скажімо, встане, піде, заговорить... Ну, а далі? Звичайна людська екстраполяція базується на людській таки ж логіці. Простеживши певний перебіг подій, можна зрештою видати прогноз на найближче майбутнє. А ось у випадку з міражем спостерігається якась антилогіка. А відтак з неї можна видобути лише антипрогноз... Хоча і з антипрогнозу можна було б витягти якусь користь, якби не зміщення часу: і я, і Михайлюк кудись зникали (для стороннього спостерігача), хоч самі цього й не відчували (принаймні під час зникнення).
Не могла моя людська свідомість щось доточити до того, що ми вже знали. Та коли припустити, що з більшої висоти істота бачитиметься рухомою, то як пояснити те, що вона перебуває весь час на тому ж самому місці? Напрошувалася думка, що вона відновлювалася від рудого малюнка на глині до тілесного стану в якійсь іншій системі координат, і що ми з Михайлюком набули здатності (невідомо як) проникати в ту систему. То не чотиривимірний, а якийсь інший простір. За координати йому служать не висота, довжина, ширина і час, а щось невідоме, хоча і зв’язане з часом... Раптом я згадав слова Михайлюка: "очі теж, немов би й людські, балухаті, всеохоплюючі ..." І тут переді мною постав Посудієвський, немов живий. На коротку мить. Та одразу ж і випав з пам’яті. Потім, скільки я не силкувався поновити його в уяві, мені так і не вдалося.
Але схожість між всеосяжними очима мого начальника і видивом, про яке повідав Михайлюк, не виходило з голови. І тоді я почав збирати його — Посудієвського — портрет буквально по крихті. Навіть узяв папір і став записувати все, що міг пригадати. Посудієвський-бо був однією з двох істот, діалоги яких перехоплював мій товариш, і отже чіткий його портрет міг би стати аналогом, за яким можна було б спробувати виявити й партнера по діалогу, як зрештою, і будь-кого з того племені. Отож я почав записувати все, що тільки міг пригадати.
1. Приємний, дещо глухуватий голос; очі чорні, блискучі, які, здається, добре бачать не тільки попереду, а й з боків. Охват — щонайменше двісті градусів.
2. Обличчя нешироке, але й не видовжене, з виразом спокою.
3. Завжди дбайливо підстрижений і виголений.
4. Костюм темно-сірий в клітинку (інколи одягає коричневий), штани не завжди випрасувані, проте й не надто зібгані.
5. Ладна чоловіча постать, в якій часом проглядає згорбленість. Зріст — приблизно метр сімдесят вісім.
От і всі прикмети. Спробував зібрати з них образ, але нічого не вийшло. Вповні не міг уявити ніяк. Згадав ще масивне підборіддя і темне, ледь прибите сивиною, волосся. Наслідок — той же. Виходила якась інша людина, та тільки не Посудієвський.
Тоді я став міркувати так: "Образ людини складається не тільки з її портретних рис, а також з дії, вчинків... Ну, що ж, почну з дії."
1. Перше, що мені згадалося, це втома і біль у м’язах, коли ми всім відділом допомагали нашому новому начальникові вселятись в нове житло. На подвір’ї стояла велика геологічна машина з добровільськими номерами, а ми виймали з неї шафи, ліжка та інший скарб і виносили на восьмий поверх. Пам’ятається дружина господаря — повна привітна жінка, двоє підлітків — один при тілі, мабуть, у маму вдався, другий... Втім, другого не пригадую. Ще пам’ятаю етажерку, що на осі обертається і на ній бібліотеку серії "Життя славетних". Посудієвський хвалився, що ту етажерку він сам змайстрував.
2. Не любить, коли хтось стукотить підборами; сам ходить м’яко, немов підкрадається (до речі, я теж не люблю, коли грюкають).
3. У відділі, крім адміністративних справ, "веде" тему з тектоніки. Двоє його помічниць Рая Кравченко і Люда Климук постійно щось пишуть, переписують, складають таблиці, лічать на калькуляторах. Якось Вакуленко пожартував: "Мабуть, дівчата обожнюють свого шефа, коли так стараються?" Кравченко звірилась, що він їй справді до душі. А Климук відказала: "Ні". Не вельми делікатний Вакуленко почав допитуватись, мовляв: чому саме? "У нього голова кубічної форми", — буркнула небагатослівна Климук. Бувало, я приглядався до Посудієвського, й не раз згадував ті слова. Проте нічого подібного не помічав. Голова, як голова... "Але ж вона бачила його голову кубічною..." — муляла думка.
4. Віддав велику держбюджетну тему молодому, без наукового ступеня Тхолику. Навіщо? З метою підтримати Тхолика? Принизити Білоконя? Чи завалити тему?
5. Очолив антимольну кампанію в інституті.
6. Не спромігся для відділу на жодну договірну тему. З виробничниками домовлялися самі виконавці. В міністерство, як і в об’єднання, навідується рідко, а відтак відділ отримував дедалі менше замовлень.
Оце, власне, й усе, що я виклав на папір. Більше, скільки не силкувався, нічого істотного пригадати не міг. Ото ж став "працювати" з матеріалом, який мав. І зрештою в уяві постав образ людини, зовні привабливої, доброго сім’янина, але благеньких здібностей. Власне, чоловіка, випадкового в науці, як і в керівництві колективом. Однак це була, так би мовити, оболонка, нечіткі обриси. Самої ж людини я не бачив. І тут пригадалося: ні Луговий, що заступив Посудієвського на посаді головного геолога експедиції, ні Панченко — працівник тієї ж експедиції, що тривалий час працював під керівництвом Посудієвського, не пам’ятали його. Образ той немов би було витерто з їхньої пам’яті. Та й Михайлюк колись казав: "Дивний чоловік. Пам’ятаю його тільки тоді, коли він перед очима. Щойно випадає з поля зору, як одразу ж і забуваю".
Отже, Посудієвський мав рідкісну властивість бути не тільки непомітним, а й не лишати по собі пам’яті.