Казав, що блищало між колючок. Ще дивувався, що ні залишків багаття поруч, ні слідів… Діти потім бавились…
За стінами будівлі щось відбувалося. Я розсунув пластини жалюзі й побачив, як на стоянку перед хостелом один за одним заїжджають автомобілі, як з них вискакують чоловіки, дуже швидко під нашими вікнами зібрався збуджений натовп. Люди щось вигукували, войовничо махали в наш бік кулаками. Крім кулаків я помітив і кілька задертих догори бейсбольних бит.
– Це знак! – почувши тривожну новину сказав Мгамба.
– Ще й який! – погодився я.
Прибіг стривожений адміністратор:
– Панове! Власник хостелу з великою повагою ставиться до діяльності шановного містера Мгамби, але люди, яких ви можете бачити з вікна, погрожують розгромити будівлю, якщо містер Мгамба зі своєю супутницею негайно її не залишать! Це члени місцевого клубу антиправдистів, сьогодні вони вже розгромили кілька агентств та нещодавно відкритий офіс "Дітей правди".
– А що поліція? – спитав я.
– У міському управлінні їм симпатизують… Звісно, якщо ми викличемо поліцію, вона приїде, але боюсь… цього разу копи не надто поспішатимуть.
– То хто ж гарантує, що коли містер Мгамба вийде з приміщення, на нього не накинуться з битами? – вигукнув я.
Адміністратор знітився:
– Боюсь, Америка переживає не кращі часи…
Гнітючу паузу урвав дзвінок на мій смартфон. Абонент був невідомий. Я відгукнувся.
– Вас турбує Біндон Хемел, науковий керівник Центру антивірусних досліджень, Нешвілл. Чи можу я поспілкуватися з містером Мгамбою? – В голосі Хемела чулося щось схоже на котяче муркотіння.
– Тоні Ленґхем. Кажіть – я представляю його інтереси!
– Ми доволі далеко просунулись у вивченні Мгамба-вірусу. Я б навіть сказав: далі ніж будь хто. Але дослідження були б іще продуктивнішими, якби з нами погодився співпрацювати сам, так би мовити, "винуватець" проблеми. Ми готові запропонувати містеру Мгамбі дуже вигідні умови!
– Гадаю, він погодиться! – сказав я. – Втім, зачекайте хвилину!
Я швидко змалював Мгамбі картину. Пояснив, що погодившись стати піддослідним, він отримає не лише гроші для гідного повернення на батьківщину, а й такий необхідний нам захист.
– Мені не потрібні гроші! – вигукнув правдознай. – Ці люди, вони ж лікарі?
– Ну, загалом так!
– Я погоджусь, якщо вони пообіцяють допомогти Сайні з вагітністю!
– Окей! — задоволено промуркотів Хемел, почувши умову правдовидця. – Знайдемо найкращих репродуктологів! Де ви й коли ми побачимо містера Мгамбу?
– Ви можете взагалі не побачити містера Мгамбу, якщо негайно не вивезете його з Європіен Хостелу в аеропорт Сан-Франциско!
– У містера Мгамби проблеми?
– У містера Мгамби антиправдисти!
– Вже телефоную куди треба. Друзі доставлять нам його як безцінну амфору!
Лука. Підгодівля бджіл і боротьба з кліщем варроа
Мстислав Маркович відчайдушно прагнув надати своєму обличчю стурбованого виразу, при цьому нескладно було помітити, що обличчя ескулапа вперто пручається, щосили прагнучи випромінювати виключно щастя. Роздвоєність сімейного лікаря глибоко провінційної Мар'янівки можна було зрозуміти: йому так набридло крутитися в замкненому колі нескінченних артритів, маститів, гастритів, колітів, панкреатитів, закрепів, гемороїв і гіпертоній своїх прикро невмирущих пацієнток, що поява в лікареньці свіжої душі з гарантованим струсом мозку, чудовими забоями чи не всіх внутрішніх органів, життєствердно рожевою від крові сечею, цілими розсипами розкішних гематом, рідкісної довершеності ножовим пораненням у м'язові тканини ділянки правої ключиці й неперевершеним переломом лівого гомілкостопа не могла не викликати в нього жодного іншого почуття окрім захвату.
Коли районні колеги запропонували полегшити Мстиславу Марковичу життя й забрати політравмованого пацієнта до себе, стривожений слуга Гіппократа вивергнув на них такий огром доводів, що колеги мудро вирішили не наполягати, взявши з сімейного лікаря зобов'язання консультуватися з ними по телефону, щойно виникне бодай який натяк на ускладнення.
– Маємо першу перемогу! – Мстислав Маркович радісно повідомив щедро перебинтованому Луці результати своїх переговорів з районом. – Під цей випадок ми й Трукіллер вимагатимемо безпосередньо сюди – самі й знебарвлення проведемо! Боже, щоб звичайному сільському лікарю й так пощастило!
Найцікавіше що свідомості Лука майже не втрачав. Можливо при тямі його тримав дощ, але попри короткі, наче мигтіння пресу на пак-заводі, провали пасічник відчував і біль, і холод асфальту під собою, й воду, що стікала за шию, втім може то була кров, але тоді чому холодна? Коли на мокрому пагіллі пришляхових кленків замерехтіло світло фар, він ніяк не міг визначити – воно наближається від корсунського шляху, чи від Поташа? То було не порожнє розумування, а питання непевного життя, або доконечної смерті, адже якщо світло наближалося від Мар'янівки, то це могли повертатися антиправдисти, які вирішили добити синяка остаточно, втім, сил відповзти чи відкотитися в бур'яни обіч асфальтівки Лука однаково не мав.
Але то були не шанувальники золотих ланцюгів, а Мирон з благодушним грубником Стасиком на місткому Фольксвагені останнього. Коли вони невміло запихали Луку в багажний відсік автівки, біль відгукувався на кожен доторк до покаліченого тіла жаским нападом, пасічник стогнав, скрикував і скреготав рештками вибитих зубів, Мирон підбадьорював побратима хапливим викладом перебігу вечірніх подій у Поташі:
Розпитуючи де живе правдознай, заланцюговані збурили в селі всіх собак. Коли, не виявивши Луки вдома, капосники почали громити його обійстя, вступитися за сусіда намагалися Мишко з Трифілієм, які тинялися саме неподалік. Антиправдисти відлупцювали приятелів, потовкли шибки на вікнах, порозбивали кролячі клітки й перекинули один вулик. Щойно Мишкова Милана з бабою Тосею, що прибігли на гамір, здійняли ґвалт, нападники вшилися, Милана клялася, що при цьому за харцизяками гнався цілий рій розлютованих бджіл. Коли Мирон почув про розбій, удвох з Гільзою вони кинулись до правдознаєвого подвір'я, вівчарка остаточно порозганяла там усіх кролів, зате ветеран пересвідчився, що в хату заланцюговані не потрапили – не встигли. Скумекавши, що капосники могли кинутись розшукувати правдозная деінде, Мирон зателефонував до Луки, а коли розмова з тим несподівано урвалась, зрозумів, що справа закрутилася недитяча. Підняв Стасика і от – здається, примчали вони на допомогу потовченому односельцеві майже вчасно! Під цю балаканину Мирона Лука нарешті зомлів…
Піднесений Мстислав Маркович колов йому щось таке, від чого Лука немовби дивився на своє переповите бинтами тіло збоку. Бачив, як ворожить над його переломами, пораненнями й гематомами лікар, як вправно клопочуться біля нечутливої плоті медсестри: старкувата тілиста Рита Мелентіївна та метка молоденька Славочка, як перевіряє рівень наповненості сечоприймача згорблена санітарка Хомівна. Відчував лише роз'юшені в квач губи, коли куховарка тьотя Яра вливала в них теплий, але позбавлений смаку бульйон.
Ліками та іншим медичним причандаллям процес повернення пацієнта до активного життя забезпечив усе той таки Мирон – щоправда за кошти постраждалого. Ледь ворушачи розбитими губами Лука розказав йому де в зграбній хатці під яблунево-грушевим садочком заховано скромні пасічницькі заощадження, ветеран їх знайшов, мотнувся в район і все купив. Заразом заспокоїв правдозная, що з його обійстям порядок – кролі хоч і порозбігались по городах, зате перекинутого вулика Мирон поставив на місце й навіть привів древнього діда Клима – аби той подивився що до чого.
– Твоя тачка теж постраждала! – після деякого вагання повідомив ветеран. – Капосники побили на ній усі вікна – якась хвороблива неприязнь у них до вікон… Але їде! То ми зі Стасиком загнали двійку тобі під дашок!
Порпаючись у горі зі шприців, крапельниць, бинтів, вати, хірургічних комплектів, ампул і ще бозна яких коробочок, слоїчків і упаковок, Мстислав Маркович знічено бубонів, що для роботи з таким перспективним випадком він, власне, не пошкодував би всіх наявних запасів закладу, от лишень запаси ці на такий перспективний випадок не розраховані.
Зате потішив Клавдійович — коротконогий провідник Мар'янівської громади провідав постраждалого, поцікавився чи тепло в палаті інтенсивної терапії, де Лука нудьгував сам один, і запевнив що за його головування з харчуванням стаціонарних хворих у лікареньці жодних проблем немає й бути не може.
Наступним відвідувачем "перспективного" пацієнта став дільничний. Присівши на стільчик, вузькоплечий лейтенант довго шарудів паперами, ще довше випитував у Луки подробиці хуліганського нападу, щось занотовував, уточняв, зітхав.
– Бачте, Луко Івановичу… Тут у нашу справу геополітика втручається… несподівано. Телефонували з області, просили… е-е-е… Бачте, Україна чекає на візит Домнула – в щільному графіку високошановний знайшов, так би мовити, можливість... Зайве казати наскільки важливий цей візит напередодні вирішального самміту… Одне слово Домнула – й у відставку йдуть уряди, падають індекси, банкрутують корпорації…
– Невже корпорації? – перепитав Лука.
– Вони… — ще раз зітхнув лейтенант. – Словом, просили з області… Дуже просили, щоб із урахуванням геополітики ви не згадували в своїх показаннях антиправдистів – напали, мовляв, незнайомі хулігани й усе. То що, я писатиму?..
– Та пишіть як завгодно! – черга зітхати перейшла до перебинтованого пацієнта.
За два дні після дільничного примчав Пашка – занепокоївшись телефонним мовчанням друзяки холостяк приїхав у Поташ, де й дізнався про пригоду. Дорогою до лікареньки здуру купив величезний пакет бананів, але недужий зрадів не цьому – в скрученому під пахвою файлі Пашка привіз роздруковані адреси білоцерківських установ і підприємств.
– Оце воно! – Лука починав уже відчувати тіло, точніше – біль у ньому, й коли Мстислав Маркович та медсестри не бачили, потроху ворушився на ліжку. – тільки мій телефон зник…
Новенький мобільник з незайманою сімкою друзяка роздобув за п'ятнадцять хвилин. Ще й рахунок устиг поповнити.
– З однокласниками Борислава провал! Прикинь: ніхто нічого…
– Пусте! Я відчуваю що Оксана тут – хворий вказав поглядом на файли.