Мав уже також цілий план уложений. Питатиметься Пазі, хто її заставляв заходити з Петром у суперечку? А змусити її до відповіді думав у той самий спосіб, як учора. Одначе ще до Пазі не дійшов, як до города надбіг війт.
— Просили пан комісар, аби панотець були ласкаві прийти на вибори!
— На які? — здивувався панотець.
— Вибиратимуть виборця, аби голосував на посла.
Панотець глипнув, чи Пазя ще в городі. Була, щось микала на грядках.
— Чоловіче! Ані гадки, я не маю коли, — сказав хутенько панотець.
— Пан комісар дуже просили. Панотець зараз вернуться. Вибори підуть раз-два.
— Чоловіче, дай мені спокій! Я маю роботу! Я все мушу сам зробити, не маю ким послужитися, хоч гинь!
На доказ цього пішов на найближчу грядку. Там росла ріпа, а поміж нею морква. Хотіла там їмость посадити місячну редьку, але в крамниці обмахнулися й дали насіння ріпи. Вона гарно зійшла й буяла собі поміж морквою. Ще, може, ніколи в такім добрі не пробувала, як ось тепер. Панотець похилився над тою грядкою, та й микав із завзятком моркву з ріпи, ніби полов. Непривичний хилятися, почервонів, мов печений рак, бо кров ударила до голови. Аж засапався над тою роботою, аж млості підступали йому до серця. Отже не вгавав, микав і все микав моркву й складав її на купу.
— А панотець нащо проривають моркву? Та то ще шкода псувати, вона би ще росла, — обізвався війт.
Панотець піднявся. Сопів з утоми, як ковальський міх. Подивився на війта страшними очима. Вони здавалися через те страшними, бо виступили трохи наверх від того, що панотець хилявся.
— Що тобі питати? — сказав до війта і оглядав його уважно.
Війт догадався, чим такі обзорини можуть покінчитися. Отож, не гаючись, лишив панотця й відійшов.
— То я скажу панові комісарові, що панотець не мають часу, — обізвався війт на відхіднім, не оглядаючись.
За ним пішла й Пазя. Але панотцеві не до того тепер було. Він боявся їмості за моркву. Підняв одну з землі, обтер полою й покушав. Пісок засквирчав під зубами. Але попри те засмакував панотець моркву. Не було що довго роздумувати, таки треба поховати сліди своїх трудів. Тільки де? Ніде інде, лиш у бур'яні. Там, за стайнею, росте висока кропива. Отам би її! Панотець напхав намиканою морквою повні кишені від штанів. Отже-таки ще на один раз лишилось. Обернути б іще раз із кропиви в город.
Покидавши моркву в кропиву, біг панотець простісінько до кухні. Пазі там не було. Шукав її по надвірку. Тужив за нею зовсім так, як тужить хлопець за любкою. Сумно йому було без неї, хвилина розлуки ставала йому роком. Нагадував собі ту любу вчорашню розмову й так млів із нетерплячки. А то біда, що в нікого й розвідатися, де Пазя. Може би, в їмості? Та де?! Зараз запитається: "А тобі нащо Пазя?" Відповідай же тоді як знаєш. Пішов до своєї канцелярії та й безперестанку зазирав у вікно. Трохи згоді назирив їмость. Його засумоване серце бралося віщувати: "Там, біля їмості, повинна бути й вона!"
Повинувався голосові віщого серця. Вибіг надвір, щоби не стратити з очей їмості. Аж тут лихо надносить комісара. Панотець його знає, це канцеліст із староства. Поклонився низенько їмості, поцілував її в руку, привітався з панотцем та й запрошував його, щоби йшов на правибори. Панотець відмовлявся, що не має часу, а комісар таки настоював на своїм, їмость догадалася, чого йому треба, запросила зараз на обід. Краньцовського не було дома, то бідний комісарина не мав де пообідати. По цих запросинах перестав уже напирати на панотця. Зате панотець напирав тепер на комісара, щоби доконче прийшов на обід. Обрадився, що можна би з канцелістом розмовитися про золоті ковніри. Можна йому показати Славкові свідоцтва та й обчислювати, кілько коштує панотця Славко. Перечити ніхто не сміє, бо чужий чоловік у хаті. Вольна воля дожидає панотця, на яку схоче розмову.
До кухні не було вже панотцеві приступу, бо там пішла зараз їмость лагодити для виборчого комісара обід більший, як звичайно. У попа розпускають комісари роти, бо все надіються, що тут багато можна їсти.
Пазя дожидала панотця. Поглядала водно на двері, коли вони відчиняться й пропустять панотця з проповіддю. Серце щеміло їй у грудях із дожиданки. Отже панотець спроневірився, не прийшов... Одно для того, що в кухні була їмость, а друге, що шукав Славкових свідоцтв. Вони лежали сховані в панотця в бюрку під ключем. Дві речі замикав панотець своїми руками на ключ: стодолу й бюрко. Найшов свідоцтва на своїм місці. Взяв їх у руки та й важив. Всі три дивилися на нього весело двокороновими штемпелями. Панотець любив той веселий їх погляд. Аж усміхалися тими двокороновими очима, либонь, якби мали рот хоч за один-однісінький сотик, то промовили б.
При обіді, ні з цього ні з того, зачав комісар розповідати про свої виборчі надужиття. Ніхто його про це не питав, ніхто не цікавився його подвигами, а він усе-таки розповідав. Мабуть, виправдувався, що хліб-сіль руську їв, а русинам пакостив. Приповівся, що в Опеньківцях люди вибрали своїх виборців, а він записав, що вибрано хрунів, хоч на них упало всього по три голоси.
— Але я тому не винен. Я — урядник, мушу те робити, що мені накажуть.
Їмость думала, що він собі з них кепкує, тому обізвалася з нетаємним невдоволенням:
— Нащо тих виборів, ліпше поіменувати послів та й не морочити людям голови.
— Та й я так кажу, — відповів наївно комісар. Він недавно вийшов із війська, вступив до політики та й не розумівся ще на польських виборах.
— Або нехай видадуть таке право, що русина не вільно вибирати на посла. Тоді не було би стільки клопоту. А то в Опеньківцях погнівався на мене панотець та так мені прикро, що не можу собі ради дати. Ми з опеньківським панотцем дуже добре собі заходили. Кілько разів був у місті, то все йшов зо мною на закуску до Торгівлі. Та й дав мені торік фіру сіна за дешеві гроші, бо я держу корову. У мене фамілія величенька, а пенсія мала.
Комісар зітхнув.
"Та й від мене дістанеш кольку, а не сіно, ти, підлий ляшку", — подумала їмость і вже більше до нього не обзивалася.
А комісар не вгавав сповідатися з своїх почувань.
Хотів переконати співбесідників, що урядник є на те, аби робив надужиття. Адже перевести вибори не штука, її втне хто-небудь, до цього не треба урядника. А надужиття зробити — це не кождий потрафить та й не кождий зосмілиться. Урядник же мусить.
— Що мені пан Шубравський? — приповідався комісар. — Нехай би його, про мене, чорти брали. Він мені навіть руки не подасть, як прийде до староства. Але я мушу для нього робити, бо маю такий наказ. Він пан, він маршалок повітової ради, його правительство попирає, а я служу в правительства.
Лиш панотець йому потакував, Славко ж і їмость мовчали. Але панотець потакував лиш із чемності. Він навіть не слухав, що комісар говорить, бо весь був відданий думкам про золоті ковніри. Ждав тільки, щоби чимхутче обід скінчився. Потакування панотця додало комісарові духу. Виповідав тепер щиро все, що йому на серці лежало.
— То все жиди наробили. Вони завоювали цілий світ. Ей, коби так москаль прийшов, він би трохи прикоротав жидів. У Росії жидів б'ють!
Комісар їх ненавидів. Не раз собі фантазував, як би то було красно, аби так прийшов москаль та помотлошив жидів! Вони далися добре в знаття комісарові. У місті є вже дві такі вулиці, що не спосіб ними перейти. Бо лиш укажеться — зараз якийсь Мошко заступить йому дорогу. Потрясе капелюхом над своєю головою та й:
"Добрий день, — каже, — пане комісаржу!"
"Та чого хочеш від мене?"
"Нічого! Я лиш кажу: добрий день. Поздоровляю пана комісаржа!"
"Дай же мені спокій, я ще з міста не втікаю, ще віддам!"
"Ну-ну! А коли то буде?"
Ех! Москаля б на них! А там, у Росії, не лише жиди на короткім уздечку, але, зачувати, що урядник бере з кого хоче та й страху не має. Комісар не боявся говорити при русинах про москаля. Йому здавалося, що вони всі ждуть на нього, як жиди на месію. У старостві ж поміж собою лаяли русинів москалями.
По обіді взяв панотець комісара на допит. Щоби добитися докладніших відповідей, прикидався панотець, буцім він нічого не знає й не розуміє. Хвалився, що Славко має три правничі іспити, та й питався комісара, чи Славка би прийняли з такими студіями до староства.
— Та певне, що би приймили, — відповів комісар.
— Приймили би? — буцім не вірив панотець.
— А приймили би!
Тоді панотець обертався до їмості й повторював комісарову відповідь:
— Приймили би!
Та й сміявся, як мала дитина, коли на неї цмокнути.
— А чим він міг би бути? — знов допитувався комісара.
— Та міг би бути й старостою.
— І старостою міг би бути? — буцім не вірив панотець.
— Та міг би, — відповів комісар трохи несміливо, бо він по правді не знав, яких кваліфікацій вимагається від вищих урядників.
Панотець не збентежився несміливою відповіддю. Обернувся знов до їмості.
— Міг би бути й старостою! — передав комісарову відповідь, але зовсім сміливим голосом. Сміявся щиріше, як перше.
— А чи дослужився би золотого ковніра?
— Та, певне, що так.
Панотець аж якось наче свиснув горлом, так тоненько й раптово зареготався.
— Дослужився би? — буцім не вірив.
— Певне.
Панотець обернувся до їмості й, передаючи комісарову відповідь, реготався за кождим словом:
— Кажуть... ха-ха-ха... що дослужився би... ха-ха-ха... золотого ковніра... ха-ха-ха!
Нараз... немовби крісло попекло панотця, так хутко зірвався з нього. Ухопив комісарську шапку й побіг із нею до Славка:
— Ану, вбери, Славку, навмисне, як тобі буде?
Це була давня мрія панотця побачити Славка в урядничих відзнаках. Показував би його тоді Василькові й лякав би: "А диви! Зараз замкне до арешту!"
Славко засоромився й похилився перед шапкою набік, їмость же доторкнулася пальцем до свого чола й обізвалася потиху:
— Уже?.. От ліпше сядь!
Панотець сів і з глибини своєї душі промовив:
— Йому цього треба. Нехай привикає! — Потім говорив до комісара: — А таким, як ви, міг би бути?
Тепер прийшла черга на комісара засоромитися.
— Та я... що я? — м'явся комісар. — Я не правник. Я канцелярійний урядник. Адже панотець знають.
— Я ніщо не знаю, — сказав панотець і намагався прибрати якнайдурнішу міну: витріщив очі й роззявив рот, буцім хотів сказати: "Ти не дивися на те, що я панотець, але роз'яснюй мені так, як останньому йолопові!"
Отже комісар не роз'яснював.