Позад нього стояло два індуси, сповиті білосніжними простирадлами. Ілля(певно ж, це він) підвів очі і жестом запросив до свого помешкання, вказавши на маленькі килимки, розстелені на купках запашного сіна. Ми вмостилися на них, підібгавши під себе ноги по-турецькому. Дідові помічники чи то охоронці поставили перед нами паруючі піали із прозорим помаранчевим напоєм. Було враження, що разом зі змійками пару вгору піднімаються квіти ромашки, безсмертнику, листочки м'яти, шавлії і материнки. Господар кивнув у бік частування, мовляв, пригощайтеся. Ми ковтнули того гіркувато-солодкого напою і з подивом відчули, що поступово, грам за грамом, втрачаємо вагу та відриваємося від своїх килимків, перетворюючись на повітряні кулі. І ось наші очі вже на рівні очей Іллі. Він махнув рукою у бік великого темного отвору в стіні, на тлі якого раптом замерехтіли зірки. Так і не второпали, чи це ми запливли в ту печеру, чи навпаки, світила, планети і туманності заповнили помешкання, в якому перебували. Війнуло холодним безмежжям космосу і часу. Лунала запаморочлива тиша. Але була вона не пласкою, ніби дошка, а багатоголосою, наче ораторія у виконанні академічного хору. І якби під руками в мене виявилися папір і ручка, я обов'язково переклав би те звучання на мову нот. Ми облетіли Сатурн і Марс, потім гайнули до Туманності Андромеди. Це, виявляється, дуже просто: змахнув руками, наче крилами, відштовхнувся ногами від простору і часу...і помчав зі швидкістю думки. Відчували себе богами, які могли обійняти увесь Космос, жонглювати планетами, перепасовуватися ними, як футбольними м'ячами, розкидати їх навсібіч і збирати докупи. А де в цей час був Ілля? Він продовжував чаклувати над своїми багаттями на Горі, яка здавалася нам окремою планетою. Навколо нього оберталися якісь різнобарвні хмарки, які розбирав на атоми, складав собі на долоню та розглядав під лупою. І найдивніше: ми знали, що саме це було. Ось та велика рожево-блакитна — це моє кохання до Дарини, а ота зелено-чорна — страх, який поселивсь у моєму серці після поранення. Війна якийсь час для мене була пригодою. Але одне діло стріляти, не підводячи голови, а інше, коли в тебе входить розпеченим залізом смерть і роздивляється, як улаштований механізм життя й намагається його пошкодити. Мені й досі здавалося, що десь між легенями і серцем, куди влучив осколок, залишилося її холодне більмасте око. Воно мене пекло і мучило. Хотілося його вирвати чи проколоти, але ніяк не вдавалось. Ілля заговорив із нами. Це був якийсь телепатичний діалог. "Не бійтеся нічого, страх іноді рятує нас від дурниць, але обмежує можливості", — звучав у вухах його голос. "Але ж так можна дуже швидко вкоротити собі віку!" — заперечив я. "Смерть — це теж можливість, може, навіть більша за інші...", — пояснював дід, спалюючи мій страх на багатті. Його отруйні зелені краплі злісно шипіли та пінилися на жаринах. Потім Ілля взявся за наші рожево-блакитні хмарки. Ми чекали від нього якоїсь пророчої сентенції про силу та непереможність кохання, однак він розглядав наші флюїди з подивом, його сиві брови то злітали на лоба, то затуляли очі, вуста то стискалися до білизни, то розпливалися в усмішці аж до вух, він похитував головою, тяжко зітхав і раз по раз хапався за серце. Зиркнув нетерпляче на індуса, той запопадливо підніс йому чашу з якимсь напоєм, але дід її рішуче відхилив, тоді помічник дістав десь з-за спини зелену сулію, в якій плавала заспиртована ящірка і якісь трави, й лив у кварту доти, доки дід не кивнув головою. Потім запитально подивився на свого асистента. Той із гідністю заперечливо похитав головою, мовляв, на роботі не п'ю. Ілля махнув рукою і одним духом вихилив напій, крякнув, утерся рукавом своєї вишиванки. Мабуть, історії наших кохань вразили його так, що читати їх на тверезу голову було несила. Після цього дідове тіло розм'якло, він склав наші хмарки на долоню і здмухнув їх у наш бік. Ніби тисячі голочок ураз пронизали наші тіла, наповнюючи їх солодкою отрутою. Сиділи, насолоджуючись цим болем.
Проте наступний номер цієї вистави нас просто шокував. До дідового помешкання повільно зайшли, спираючись на мечі та ратища, четверо... молодих давньоруських витязів. Закривавлені, розпалені, вони, здавалося, внесли із собою стогін і дзвін страшної січі. Але воїни ці були хто на чверть, а хто й наполовину вкорочені: в одного рука висіла лише на сухожиллі, за другим волочилася нога, третій тримав на руці... свою голову, ніби офіцер картуза на офіційному прийомі, у четвертого в шиї стирчала стріла. Але кого вони нам нагадують? Мати рідна, та це ж...ми, себто я, Гриша, Костя і Данило!
-Батьку, порятуй, — прохрипіла голова.
Ілля мовчки показав їм на темний куток, де стояли два великі кадубці, оперезані золотими обручами, з одного струменіло блакитне, з другого — червоне сяйво.
-Т а не туди ж, — із прикрістю буркнув Ілля, — от сліпота куряча. — Допоможіть їм, — наказав індусам.
Ті кинулися до гостей, уклали на долівку, взялися складати кожного докупи, обмивати спершу блакитною, потім багряною водою, затим стали підводити, але ті падали, ніби ляльки-неваляшки.
— Сплять... — розгублено мовив індус, глянувши у бік господаря винуватим поглядом.
— Ні-ні, розбудіть їх, ніколи тут розлежуватися, час не може чекати, — рішуче заперечив дід. — Дайте їм чогось...
Витязям влили в рот по кілька крапель рідини з отієї зеленої сулії, в якій плавала ящірка. Вони враз скочили, мов ошпарені, озираючись навсібіч, намагаючись зрозуміти, де вони і що з ними сталося.
— Батьку, а можна ще по кілька крапель? — кивнув один у бік сулії, — Бо з вчорашнього вечора ні в жодному оці.
— Налийте їм, — поблажливо дозволив Ілля.
— Куди? — визвірився на них, коли вони рушили до виходу, — Вам туди, —показав на темну пащу печери, в глибині якої крутилося темне колесо із золотою свастикою посередині. То було колесо часу...
Очеретяні волоті знову задзвеніли, сповіщаючи про гостей. До дідового помешкання заповзли четверо порубаних козаків, потім забігли якісь студентики із гвинтівками трьохлінійками і тризубами на шапках. І це все були ми. Після того, як після всіх процедур і частування дід їх по черзі відправив на колесо, яке я подумки охрестив пекельним атракціоном, на порозі постали четверо червоноармійців. За ними влетів вогненний вихор війни, нам здалося, що від нього почали тліти трави, на яких ми сиділи, аж дідова борода присмалилася, білі кокони індусів почорніли, а від снаряду, що просвистів на головами і глухо вибухнув у глибині печери, навіть зупинилося колесо часу і якусь мить роздумувало, в який бік крутитися — вперед чи назад. Хлопці, мабуть, побували в епіцентрі воєнного смерчу, бо на їхніх тілах не залишилося живого місця, плащі пошматовані, руки й ноги посічені, каски — друшляки з сотнями дірочок. Впали на долівку. І, мабуть, померли, а може, поснули. Навколо них заметушилися індуси. Це, вочевидь, був особливо тяжкий випадок, бо за роботу взявся сам Ілля, руки якого обережно, сантиметр за сантиметром, стали обмацувати поранені тіла. Коли завершив із першим, показав нам свої долоні, в яких ворушились і потріскували сталеві їжачки, зліплені з куль та осколків, якимсь дивом вилучених із тіл бійців. Затим попливла над ними зелена сулія, котра, незважаючи на те, що з неї перед цим частувалися попередні гості, була повна. Хлопці схопилися, наче по тривозі, обмацуючи себе і роззираючись. Тепер їх можна було роздивитися. Ми з жахом побачили, що й ці дуже схожі на нас, та ні, це й справді...ми, тільки в іншому вимірі! Хоча бійці, здавалося, нас не помічали. Воскреслих повели в печеру, де їх одразу ж підхопив вир часу.
Не встигли наші чуби улягтися від побаченого, як заколихалися від іншого. Хоча це був не жах, а щось протилежне. Ну нарешті вдалося підібрати потрібні слова: радісний шок — ось що це було, бо на порозі постали наші дівчата, ні-ні, не ті, які... ну, ви розумієте, а справжні. Але це вже був перебір! За яким правом цей дідуган втручається у наше сокровенне? Ми хотіли обурено закричати, але роти не відкривалися, хотіли вскочити, але нас, ніби пришпилило до землі отими голочками, що пронизали нас миттю раніше. Хоча стривайте, це були навіть не дівчата, а білі лебідки, які пливли до нас чистою рікою, чи то різноколірні хмарки, видобуті з наших сердець. Вони граційно вклонились і запросили нас на танець. Жалібно заголосили скрипочки, а поважна кобза їх начебто втішала материнським голосом. Хто ж це так чарівно грає? Я визирнув з-за крила своєї Дари— ни і побачив індусів у циганському вбранні, котрі, закотивши очі під лоба, натхненно водили смичками по струнах, і діда, який, здавалося, грав не лише пальцями, а й вусами та довгими пасмами сивого волосся, що торкалися грифа інструмента, а також плечима і самим серцем. Колесо часу раптом закрутилося швидше, із-під його лопатей бризнула синь небесна, заполонивши все довкруг. Це вже був не танець, а політ крилом до крила, серцем до серця, над Дніпром, горами, полями й лісами, над золотими банями храмів, крізь хмари, бурі й шторми, крізь час, до якоїсь мети, котру ми ще не збагнули і не сформулювали для себе. Хотілося, щоб це тривало вічно, але я добре знав як музикант, що кожна мелодія має свій початок, кульмінацію і коду. Пік минув, почалося зниження, як це буває в авіапольоті, одне коло, друге, ми були безсилі будь що змінити, скрипочки грають дедалі тихіше, і ось уже видно дідові вогнища, далі — м'яка посадка. Оплески пілотові і авіадиспетчеру. "Залишайтеся на місцях до повної зупинки двигунів..." Ми не могли відірватися одне від одного і надивитися одне на одного. Кляті індуси м'яко, але наполегливо розчепили наші руки-крила і повели дівчат до виходу. "Куди ви їх ведете?" — репетували ми, хоча насправді стояли мовчки, ніби соляні стовпи. Вже на порозі Дарина озирнулася, винувато всміхнулись і крутнула пальцем у повітрі: "Зателефонуй..."
Ми понуро сиділи на своїх килимках, вже не плавали, як на хмаринах, бо ніяка левітація не витримала б тягар нашого суму. Приготувалися слухати дідові нотації. Але він саме помішував якесь вариво на вогні, спробував, виплюнув: "Тьху, гидота", — потім досипав якогось зілля, знову помішав, сьорбнув і задоволено всміхнувся, мовляв, годиться.