Яблука з райського саду (збірка)

– Бач, розсуждає, умнічає. В общу палату, ви ж бачите, що він видужав.

Одкриваю я ще раз очі і бачу мою любиму доперестроїчну Надюшу. Не так її, як бутилку чого? "Наполеона". І палата вже не в підвалі, і людей тут лише шість штук.

– Тосічка, – каже, – милий мій.

Бо мені голова перемотана, це ж не жарти, молоток вийняли, а покрівлю титаном залатали.

А поруч кум із кумою, ну просто сяють, бо чесні лю­ди. Кум мені молоток мій показує, радіє з нього, як дитя.

А кума вже на мені закуску розкладає.

– Стоп, – кажу, – ви б краще цю бутилку главврачу однесли.

– Не бере, – каже Надюша.

– Як? – не вірю я. – Щоб главврач – і не брав?

– Це той гад, що тебе другий раз на смерть одправив? Сука жадний, насилу я в нього вєщдок одняв, – справед­ливо каже кум, ляскає широким кривавим тим молотком об долоню.

Це вже вона потім розказала, що мудаки в парадному мені не той карман вирвали, бо в боковому бутилка ціла осталась. І Надюша ж знала, чим мене на ноги возрождать.

І отут моя мрія, нарешті, здійснилася, я лише губка­ми пригубив ту чудесну рідину, як зі мною одразу стало­ся нечуване чудо: голова враз перестала боліть. А як за­кусили огірочками, то я враз зрозумів, що смерть одступила.

Я вискочив надвір і хоч я був у тюрбані, водій "швид­кої" не здивувався.

– Ти пив коли-небудь таке? – тицьнув я йому в кабіну півпляшки "Наполеону".

Він мовчки й посміхаючись повіз мене, по дорозі я зняв тюрбан, розсмикав криваве волосся, й устиг навіть намазатися зубною пастою рівненько.

Коли я зайшов, усе оніміло, побачивши те покривало.

– Суки, – кажу я. – Сидите в моїй підсобці за моїм столом, і граєте моїми картами на мої гроші?

Кажу я пошепки. Бо тиша там стояла така, що гріх будити було її криком. Все ж таки кровельщики, вони звикли більше до гуркоту. Вони почали одсовуватись, сцючи, бо ж вони не медики, не привикші ще бачить покійників.

– Гроші на стіл, – кажу я ще тихіш. Й виймаю над го­ловою закривавлений молоток.

І вони, обсцикаючись, починають хутенько шарудіть ними, не рахуючи, і так розсовуються по боках автома­тично, бо я бачу серед них кого?

– Ах ти ж сука, – кажу, – бугор сраний.

Сказав просто так, я ще не знав, що він тоді всрався. Я не подав ніякого виду, бо кого-кого, а його тут не сподівався, серед простих безпаспортних роботяг. І, серучи, тиче мені товсту барсєтку.

– Од мене, суки, – кажу, – ніде не заховаєтесь, баля, навіть на тому світі, бо я з нього його й прийшов, – кажу монотонно. – Особинно ти, морда твоя погана, – забираю я повільно барсєтку, – признавайся при всіх, це ти на ме­не навів?

І молотком по столу.

Дехто й впав.

– Він, він! – кричать.

– Ну, – кажу, – спокійненько досирайте на здоров'я, бо я, баля, завтра ще прийду.

Ну, на цьому ця історія не кінчилася, там було ще ба­гато кінців. Но найцікавіше в цьому що? Що лікарі як не шукали, а не знайшли в мене навіть ніякісінького навіть струсу мозку.

– Це тому, що в тебе мозку немає, – сміявся кум.

Може він і правий, бо чого це я спиною до дверей прикурював?

Кінець получився нежданий, це вже коли я очі одкрив і побачив ними ментів, то вони мені розказали, що дехто в підсобці дубака дали. Це ті, хто здержували, хто не хотів одпуститься, а зря, бо як ти вже взявся за кровельний важкий молоток і почав з ним бігати поночі по парадних, то ти спершу візьми й научись срать.

Совратники вождів

(мініповість-апокриф циклу "Прощавай, суржику!")

Це тіко зараз ми докопуємось до аксіоми істини, а тоді її не знали навіть вони, їхнії творці й не розуміли, до чого їхнє політиканство гри в популізм може їх самих призвести. Бо якщо хтось і не розуміє причини їхнього кінця в смислі смерті, то це просто од лєності, од просто­го небажання співставити факти з фактажом.

От ніхто зараз не помітив слова "лєность", а тут міжіншим криється велика загадка запасного імені вож­дя Леніна, який сам на себе нарікав за лєнь в ссилках, де він бурятствував алеуток, за що його ті за допомогою помощі німецько-германської розвідки нагородили страшнодіючою хворобою берліннського салонного взірця, яка ще натоді самоходом з Берліну ніяк би не змогла досяг­ти вершин алеутських кряжів.

Але почнемо спочатку. Од товаріща Янукідзе, друга і товарища Сталіна ще по тіфілістичних ссилках, коли во­ни насильно одбували питкі в тамтешній семінарії, ізмождаясь непосильними догмами православного цара­ту. За що підняли там повстання во імя праведного ко­муністичного вчення, несумісного з релігією, незважаю­чи навіть на те, що воно ізвитікає із первоісточніків першохристиян, іменованого так само співзвучно до ко­мунізму: комратинизм, де свого часу вчився в семінарії Ісус Йосипович Христос.

Так от ніхто й уявити не міг, що це самий Янукідзе, прийшовши до вершин справедливої влади робітнико-селян, стане вживати її всю собі в розврат, опускаючись не лише в ньому, але і вікові, розвращаясь з жінками, юрод­ствуй їх при цьому до такої міри, що а потім перейдя плавно на дівчат, щоби опуститись вже до геть дівчаток.

– Шюкати їх в найвіддаленішіх районах регіонів, – на­казував він емісарам, щоб не сотворить гріха по сусідству, бо воно чим дальший секс, тим менш доказовий.

І ті шастали неозорою соцбатьківщиною. Доки їм в Челябінськом Заураллі в списках населення не попалася дивовижне прізвище нєвінної геть дев'ятилєточки з фамілійой Істоміліна. Яка її і згубила.

Од одного такого слова Янукідзе впав в розумові об­рази, а потім в почуттєві, навіяні поезійой пісень Єсеніна, і вже геть істомівся, доки її, залякану, не привез­ли, кладя просто до нього в постіль...

Не будем продовжувати цього бруду. Скажемо, що дівчинка довго лікувалась, не так фізіологічно, як психо­логічно, приводячи себе в возрастну норму, а як ліки бу­ли недоступні, то вона опреділилась в медичне ПеТеУ, з метою використання учбового процесу випробовуючи його на собі поправкою здоров'я.

Тому, потрапивши в відмінниці соціалістичного педзмагання, була знову надіслана в Москву на парад Пер­шого травня трудящихся, де мала честь промарширувати під салютом всіх вождів.

Хто ж тоді знав, що ці пишні паради ударниць вироб­ництва велися під приводом осіменіння їх, де стоящі на трибунах керівники тикали пальцями в маси, нібито буцім вітая їх, а насправді давали таємні пальцеві знаки вказівок на свою обраницю.

Бо в них не було просто ніякого іншого вибору, окрім випадкового обрання з колон ударниць – єдине, що поз­бавляло їх хоч якось од зумисне підготованих агентш імперіалізму. Які дорвуться і отруять на смерть за допо­могою без презерватива.

Як свого часу Німецька Германія свого часу затруїла була Леніна поганою хворобою. Якою шантажуючи компроматом просто примусила його в перспективі капіту­лювати проти кайзера, підірвавши навіки Росію. Ось ціна одної безпрезервативної спірахети!

– Не хочеш? – лютився до неї Берій в ліжку, грузінствуючи при цьому. – А якщо тобі партія накаже?

Та, бідненька задумалася такою непосильною ка­зуїстикою. Доки думала, то почула:

– Так от я, якь один із вожьдів партії, наказую тобі, не противляясь, сопротівляясь якомога при цьому. Ти пой­няла? – чула вона до болю знайомий з дитинства кав­казький акцент.

– Так, – одним лише голосом сказала вона.

Певно щось таке почув ув ній цей досвічений партієць, що викликав Вуласіка, начальника Кремля і каже:

– Я дуже гарячої крові, а ти спокійний слов'янин. Пе­ревір її спокійно, чує моя душя, що в ній щось є.

Тобто він дикий страх зацькованої людино-дівчини сприйняв як приховану темпераментність.

Вуласік тут же інкримінував їй перебування в Кремлі без відповідних документів перепустки, як привід до порушень, чим залякав остаточно, чим домігшись свого.

Не знала ще тоді проста зауральська дівчина, що цей грізний генерал-охоронець ще виконував тут при Кремлі роль пробір-дами.

Но Берій не був такий дурний, як йому здавалося, і підмітив у комендатурі Кремля білу невинну шаль дівчи­ни, густо змазану виділеннями ревного гененрала охрани, тобто реч-док. Який потім зіграє свою роковану роль в долі нашої неоглядної нікому Батьківщини.

Бо ніхто з істориків тут не помітив одної деталі факту, що дівчина, яка прагнула будь-що стати на статус столич­ної ліміти, усіляко приховувала свою медичну освіту. І ось чому: вона знала ненависть Сталіна до будь яких медиків усіх рангів і масть, тому що навколо нього падали мертви­ми його колишні соратники сотнями. При чому не лиша­ючи по собі ніяких розумних доказів смерті. Отже спра­ведливо було уявить, що тут діє досвідчена медицина.

Чи могла за таких обставин Істоміліна, влаштовую­чись у столовку харчблоку Кунцева, розголошувати цю свою ПеТеУшну мед-таємницю, яку пронюхали Берій і Вуласік, вдало маніпулюючи новою агентшою, запуще­ною ними навколо Сталіна?

– От чи лі заметів ти, Сосо, – починав розводитися Берій за сніданком вождя, – шьчо од того, хто тобі нали­ває твоє улюблене вино саціраві, то так воно й п'ється? Легко, а чи й важько? – щосили кавказячи Сталіна.

Витаючи своїми руками над напоями.

– Так, генацвалі, – генералісимус посміхнувся, – як ти нальляєш, то півдня потім голова болить.

– Ха-ха-ха, – засміявся Вуласік, – ха-ха-ха.

Берія вдячно блиснув до нього окулярами пенсна.

– Так отак і ліки. Залежно від того, хто тобі подає пілюлі, і хто тобі подає водички запить – від цього до більшої міри залежіть процес одужання, аніж би од са­мих препаратів...

Він точно поцілив, беріянствуя при цьому, бо точно знав, що Сталіна вже не бере аніяка рецептура. Через надзвичайну забобонність вождя до медицини.

– Ну од тебе я тільки отруту прийму з твоїх рук, – по­жартував ще раз Сталін, і бухикнув, бо мучився тоді се­зонним грипом.

В цю мить підійшла практикантка кремльовмського общепіта, якій доручили уперше подать чай для проби. Вона так просто і скромно при цьому це зробила, що Сталін:

– А от нехай ця юна особа подасть мені оці пігулки і чаю для запівання мікстури.

Та, знову почувши знайомий до страху акцент, попо­лотніла, червоніючи при цьому. І тому подала препарат і належні запивання до так невимушено і просто, що зача­рувала кавказьких вождів. Вона готова була все подать, щоби якомога швидше дременуть на свою кухню.